logo

Wednesday, 23 November 2022 12:30

ІСТОРІЯ ПОДАТКІВ В ЕВРОПІ ТА СВІТІ

Андрій Серветник для НВ, жовтень-листопад 2022

 

АНГЛІЯ — ПОДАТКИ НА ПІЧКИ ТА ВІКНА 

 

У сучасній англійській мові «Daylight Robbery» означає дуже нахабний та відвертий злочин, — адже вважається, що грабіжники зазвичай діють у нічній темряві, і треба мати сміливість пограбувати жертву відкрито, коли всі це бачать.

 

Саме таку назву має книга Домініка Фрізбі 2019 року, і так — ця книга про податки. «Daylight Robbery, або Як податки сформували наше минуле та змінять наше майбутнє» написано простою, доступною навіть не фахівцям мовою, і в ній викладено багато цікавих (і не завжди однозначних) думок про податки та їхній вплив на людство.

 

Цікаво, що епіграфом до книги є улюблене гасло деяких навіжених податківців — так-так, саме той вислів Жан-Батіста Кольбера: «Мистецтво оподаткування — це вміння обскубувати гусака так, щоб отримати якнайбільше пір'я та якнайменше шипіння».

 

А історія самого терміну Daylight Robbery згадується вже в першій главі. І є досить повчальною.

 

Десь у 1660 році в Англії з’явився податок на вогнища («hearth money»). Ним обкладалася фактично кожна пічка, встановлена в будинку. Податок сплачувався двічі на рік, а оскільки фіскали отримували комісію від суми зібраного податку, вони охоче вдиралися до будинків, рахуючи кількість пічок — і цим порушували священне англійське privacy.

 

Народ гнівався — і тому з задоволенням сприйняв так звану «Славну Революцію», коли короля Джеймса II замінив Вільгельм (Вільям) III. Новий король зайняв своє місце на троні — і побачив те саме, що й українці у 2014 після втечі Януковича: порожній бюджет і війну. Навіть купу війн одночасно. Звідки брати гроші?

 

Рішення вигадали у 1696 році. Здогадуєтесь, яке саме? Так, друзі. Новий податок, який отримав у народі назву «віконного» (Window Tax).

 

Тепер податківцям не треба було зазіхати на чужу приватність. Вони просто ходили вулицями та рахували вікна будинків — і вимагали податок за кожне вікно. Це вважалося справедливим: багато вікон могла собі дозволити тільки заможна людина. І спочатку ставки податку були більш-менш розумними — але скоро почали зростати.

 

«Вдячні» англійці взялися замуровувати вікна. Після цього протягом десятиліть тривала своєрідна війна — влада все збільшувала й збільшувала ставку податку, а люди почали зводити будинки з мінімумом вікон — іноді на деяких поверхах їх не було взагалі. 

 

У 1746 році було запроваджено ще й податок на скло, а в деяких містах вже траплялися цілі вулиці без жодного вікна! Виробники скла почали масово переносити виробництво до сусідніх країн.

 

Ба більше — «віконний податок» у багатьох випадках перетворився на інструмент несправедливості. Адже часто траплялися ситуації, коли власник будинку десь у провінції мав сплатити через кількість вікон більший податок, аніж лондонець, чиє житло коштувало приблизно в 50 разів більше. 

 

Також страждали власники багатоквартирних домів для незаможного населення: податків з них дерли багато, бо багато було вікон, а «перенести» ці витрати на орендарів було неможливо.

 

Зменшення кількості вікон призводило до задухи та антисанітарії, до помешкань не потрапляли ані свіже повітря, ані сонячне світло. А в журналі «Ланцет» відкрито звинувачували «віконний податок» у поширенні епідемій.

 

Врешті-решт, тотальне несприйняття англійцями цього здирництва призвело до активних дій. Після довгих дебатів у парламенті недолугий податок було скасовано у 1851 році. 

 

Саме під час дебатів про це один з парламентарів і використав вислів «Daylight Robbery», який став крилатим. Щоправда, мав він тоді на увазі аж ніяк не нахабство влади, що запровадила податок, а зовсім інше — те, що завдяки цьому податку в людей було вкрадено денне світло.

 

Наприкінці першої глави книги автор підбиває певні підсумки щодо історії податків, зазначаючи, що:

— багато податків впроваджувалися як тимчасові, але потім залишалися надовго;

— ставки податку дуже часто були прийнятними, але майже завжди потім зростали;

— іноді податки посягали на базові свободи (у випадку з «віконним» — на право людей на сонячне світло та свіже повітря);

— неадекватні податки стимулюють людей ухилятися від них, отже «неправильна» поведінка в очах громадськості стає «правильною»;

— іноді податки можуть спричинити неочікувані негативні наслідки (наприклад, епідемії через відсутність вікон);

— Вінстон Черчилль назвав податки «необхідним злом».

 

Питання лише в тому, коли та за яких обставин зло справді є необхідним. І про це слід замислитись деяким любителям простих рішень, які наслідують британських монархів XVII століття, волаючи «в країні війна — тож збільшимо податки!».

 

ДЛЯ ЧОГО НАМ ПРІЗВИЩА?

 

Книга Домініка Фрізбі «Daylight Robbery, або Як податки сформували наше минуле та змінять наше майбутнє» є цікавою тим, що містить багато тверджень або припущень, які дуже кортить перевірити.

 

Наприклад, автор каже, що всі ми маємо прізвища (а не лише імена) саме через податки.

 

Ця гіпотеза є цікавою і, принаймні частково, правдивою. Протягом тисячоліть «зв'язки» з предками були привілеєм аристократів у різних країнах, адже саме для них було важливим згадувати про те, хто з якого роду чи з якої династії походить. Простолюдові це було непотрібно.

 

Але ще в Стародавньому Китаї, за 2000 років до народження Христа, імператор Фу Сі (і тоді в них правив Сі!) запровадив прізвища для всіх людей — і зробив це саме для полегшення адміністрування податків.

 

В Европі те ж саме відбулося не надто швидко. Минуло понад три тисячоліття, поки англійські королі не вирішили — треба якось розрізняти людей, бо як стягнути податок, наприклад, з десятка різних Джонів? Так і почалося: Джон, який жив на пагорбі, отримав прізвище Hill, коваль за фахом — Smith, син Метью — Mathews. А в регіонах, де населення говорило гельською мовою, багато прізвищ виникло з прізвиськ, наприклад Cameron — «кривий ніс». Схоже на наше українське «Кривоніс», чи не так?

 

А вже далі прізвища розповсюдилися по всій Европі і майже в усьому світі. Бо податків, як і смерті, неможливо (поки що?) уникнути.

 

ДЕСЯТИНА І ПОДАТОК НА ДОХОДИ

 

Ще одна цікавинка — походження податку на доходи чи прибуток (те, що болить багатьом в усьому світі). Насправді цей збір має надзвичайно архаїчну природу і відверто релігійне коріння.

 

Згадки про потребу пожертв богам (та їхнім представникам на Землі) або «обов’язкову доброчинність» є в багатьох загальносвітових релігіях, зокрема, в ісламі, буддизмі та кришнаїзмі. В деяких культурах точна цифра «обов’язкового відрахування» є передбаченою, а в інших — ні. Але найчастіше в світі зустрічається саме «десятина». Чому? Відповідь є простою — її легше вирахувати.

 

В юдейсько-християнській традиції «десятина» оформилася документально ще в Старому Заповіті: «Авраам подякував Богові, віддавши йому десяту частку всього, що мав».

 

А в 585 році Маконський церковний собор офіційно закріпив «десятину» як всезагальний обов’язок за християнським канонічним правом.

 

Поки гроші ще не були сильно розповсюджені в Европі, десятина (tithe) сплачувалася частиною від майна. Наприклад, англійський фермер віддавав церкві кожне десяте яйце, кожне десяте ягня чи кожен десятий лантух зі збіжжям.

 

Сплачуємо частку того, що заробили. Що це?  Правильно — податок на доходи.

 

У Франції церковну десятину відправила в небуття Велика Французька революція (до неї ми обов’язково повернемось за кілька випусків). Натомість в Англії все відбувалося не так радикально, і виключно через економіку та здоровий глузд. 

 

ПОДАТОК НА ЗЕМЛЮ

 

Протягом століть англійська церква втрачала землі, а новим їхнім власникам, світським людям, не були цікавими пожертви від селян у вигляді курей чи баранів. Тож парламент у 1836 році вирішив замінити «десятину» на сплату земельного податку або орендної плати, власне, за право користуватися землею, а не в прив’язці до заробленого доходу чи створеного активу.

 

ЦЕРКОВНИЙ ПОДАТОК В СУЧАСНІЙ ЕВРОПІ

 

Цікавим є те, що в деяких країнах «церковний податок» залишився й досі. Зокрема, він існує в Австрії, Данії, Німеччині, Швеції, Італії та деяких швейцарських кантонах. Але в більшість країн світу «десятина» повернулася в 19 столітті вже у вигляді income tax — податку на доходи осіб або компаній. І ставки переважно є менш гуманними, ніж у біблійних текстах.

 

Чого нас вчить ця історія? В сиву давнину люди готові були віддавати велику частину від заробленого ними виключно через свою ірраціональну віру в те, що їхня данина чи пожертва допоможе їм отримати Царство Небесне. Так само й зараз — сплата податку на доходи чи прибуток нерозривно пов’язана з вірою платників в те, що можновладці (які замінили матінку-Церкву, бо світська влада змінила церковну) здатні використати ці гроші на армію, освіту чи охорону здоров’я, а не на корупційний «розпил» та придбання маєтків у Форте-дей-Мармі.

 

І так само як у Середньовіччі, в наш час люди часто-густо є нездатними проконтролювати те, як використовується їхня «церковна десятина». 

Насамперед через те, що влада в їхньому світогляді є сакральною та зверхньою, хоча мала би бути звичайною сервісною службою, подібною до електрика чи сантехніка, якому ми сплачуємо за надані послуги.

 

Усі правителі, від королів до демократично обраних урядовців, завжди апелюють до «моральних вимог», щоб обґрунтовувати підвищення податків чи запровадження нових. 

Ніхто не каже громадянам чи підданим: «Мої чиновники хочуть нове Велике Будівництво!», натомість рекламують появу транспортного сполучення з найвідаленішими селами. 

 

Можновладці успішно впроваджують податок на цукор (sugary drink tax — податок на газовані солодкі напої), «щоб люди споживали трохи менше гидоти». 

 

А безсоромне зростання акцизів на пальне чи окремі збори з власників авто виправдовують боротьбою за збереження довкілля, ще й під пафосними гаслами про «відповідальність» та «громадянський обов’язок».

 

ПОДАТОК НА БОЯГУЗТВО

 

Повернемось у минуле майже на ціле тисячоліття. Надворі епоха лицарства, королів та феодалів, васалів та сюзеренів.

Що було обов’язком васала? Боронити свого монарха та виходити на бій під його знаменами. Проте далеко не всі середньовічні лицарі були войовничими та відважними, тож вишукували способів відкупитися від військової повинності. Так з’явився податок, який мав назву scutage — «щитові гроші» (від латинського scutum, тобто «щит»).

 

Його сплачували ті, хто не мав бажання йти на війну. Звідси ще одна народна назва цього податку — cowardice tax, «податок на боягузтво».

Ми вже обговорювали «релігійне» коріння податків. За часів Середньовіччя церква мала статус основного морального авторитета, тож не дивно, що саме на неї спиралися королі, коли хотіли витягти ще трохи грошенят із кишень васалів та простолюду.

 

САЛАДІНОВА ДЕСЯТИНА НА ВІЙНУ КОРОЛЯ ГЕНРІ ІІ «КОРОТКИЙ ПЛАЩ»

 

Отже, у далекому 1187 році християнський світ добряче струсонуло. Султан Саладін (або Салах ед Дін) дав гарного прочухана хрестоносцям та взяв Єрусалим. Монархи та релігійні діячі вимагали крові, тому англійський король Генрі II Короткий Плащ впровадив так звану «саладінову десятину» (термін tithe ще не всі забули?).

 

Сплачувати її доводилося всім, окрім охочих приєднатися до нового хрестового походу, на який власне і збирався податок. Це був дуже ефективний метод набору війська, чи не так?

 

«Саладінова десятина» була найбільшим податком, який коли-небудь вдавалося зібрати за всю історію Англії. Звичайно ж, народу це не сильно подобалося, а оскільки мета податку була відверто релігійною, гнів населення спрямувався не на короля, а на церкву. 

 

Дійшло до того, що архієпископ Кентерберійський втік до Вельсу та переховувався там майже рік, не бажаючи відповідати перед добрими англійцями. Тим паче, що відповідати було за що, адже король Генрі у хрестовий похід не пішов, розпочавши натомість громадянську війну. І дуже швидко помер. Начебто від виразки шлунку.

 

САЛАДІНОВА ЧЕТВЕРТИНА КОРОЛЯ РІЧАРДА І «ЛЕВОВЕ СЕРЦЕ»

 

Спадкоємцем трону став син короля — добре відомий всім Річард І Левове Серце. Він скористався повною батьковою скарбницею, негайно відправившись у новий хрестовий похід, який, як відомо, теж був невдалим. Єрусалима англійський монарх не здобув. Ба більше, повертаючись додому, він потрапив у полон до людей імператора Священної Римської Імперії, який у тодішніх традиціях, гідних хіба що розбійників та піратів, запросив викуп: сто тисяч фунтів сріблом. Стільки зазвичай збирали в усій Англії як «саладінову десятину» за цілий рік. Тож для порятунку короля ставку податку підвищили до ... 25%.

 

Мораль є дуже простою: саме лише впровадження військового збору нічого країні не дає. По-перше, війна має бути справедливою, як зараз в Україні, а по-друге, зібраними податками слід користатися розумно.

 

ПОДАТКОВІ ЗВІРСТВА КОРОЛЯ ДЖОНА

 

Король Річард І помер у 1199 році, і його титул успадкував його брат Джон, який у масовій культурі завжди мав репутацію рідкісного покидька, яку, маю сказати, він справді заслужив.

 

Новий король залишився в історії як один із найогидніших збирачів податків — куди там сучасним «обскубувачам гусаків». 

 

Та й використовував він державні кошти на цілі, м’яко кажучи, не зовсім шляхетні. Зокрема, свого часу пропонував хабаря вже згаданому нами імператору-рекетирові, щоб той протримав Річарда в тюрмі якомога довше. А вже після смерті брата, отримавши повну владу, Джон показав себе англійцям сповна.

 

Протягом 17 років свого правління він одинадцять разів збільшував «щитовий податок», незважаючи на те, що жодної війни в той момент не було.

 

Джон запровадив земельний податок. У тих, хто його не сплачував, землі конфісковували.

 

Джон встановив нові експортні та імпортні мита.

 

Джон запровадив податок на спадщину.

 

Джон оподатковував євреїв, які бажали жити в Англії.

 

Джон навіть винайшов новий податок для жінок, які після смерті чоловіків не хотіли вдруге виходити заміж. Дуже цинічний податок — особливо щодо тих, хто втратив чоловіків під час однієї з воєн самого Джона.

 

Врешті-решт Джон почав продавати патенти на заснування міст (у такий спосіб, між іншим, було створено Ліверпуль), а також посади шерифів. Люди, які їх купували, намагалися негайно «повернути інвестиції», обкладаючи людей жорстокими штрафами. 

 

Тож шериф Ноттінгемський (головний антагоніст легенди про Робіна Гуда) був лише одним із представників цієї нової генерації чиновників. Для нас в цьому немає нічого дивного: в сучасній Україні протягом багатьох років ми спостерігали схожу купівлю «хлібних» посад. Тому ми погоджуємось, що Робін Гуд мав повне моральне право познущатись з шерифа.

 

НАРОДНЕ ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОДАТКІВ КОРОЛЯ ДЖОНА

 

Було б дивно, якби подібна політика короля Джона не спровокувала повстання. Феодали-барони згадали про свої права, пішли на монарха війною, захопили Лондон і змусили невдаху-здирника підписати з ними договір, або «хартію», в якій зафіксували обмеження податкового навантаження, заборону на переслідування та право на справедливий суд.

 

Авжеж, Джон не був би самим собою, якби не зрадив домовленостей. Він знову розпочав війну, заручився підтримкою Папи римського (знаючи методи переконання, якими король користувався, це не надто дивно), але врешті-решт помер, та не в бою, а від дизентерії.

 

MAGNA CARTA - ПЕРША “КОНСТИТУЦІЯ” АНГЛІЇ 

 

Багато в чому долю Англії після цього вирішило те, що фактичним регентом при малолітньому спадкоємцеві Генрі III виявився справжній лицар Вільям Маршал, який з огидою сприймав багато витівок попередника. Вільям залізною рукою переміг бунтівників, забезпечив спокійне коронування нового монарха і схилив його до того, щоб оновити та знову підписати вже згадану нами раніше хартію — документ, в якому народ, нехай в особі феодалів, вперше в історії повстав проти податкового грабежу та захистив своє право контролювати владу.

 

Цей документ увійшов до історії як Велика хартія вольностей або Magna Carta — документ, який багато хто оцінює як першу конституцію Англії.

 

ПОДАТКОВА РЕФОРМА МАРҐАРЕТ ТЕТЧЕР

 

У найтяжчі часи найголовніше, не забувати, що життя триває. Ми обов’язково переможемо і почнемо відбудову нашої країни, яка заслуговує на чудове майбутнє. А для побудови цього майбутнього обов’язковим є вивчення уроків минулого, бо в кожній країні урядовці мають улюблену розвагу — танці на граблях.

 

І перша зупинка нашої машини часу — в кабінеті пані Маргарет Тетчер, «залізної леді», яка керувала британським урядом у досить складні часи (1979−1990). Тоді в країні дуже популярними були ліві ідеї, а деякі міста Великої Британії перебували під керівництвом абсолютно навіжених людей із соціалістичними поглядами (loony left).

 

І пані Тетчер цілком давала раду цій навалі, пропагуючи та реалізуючи, зокрема, максимальну приватизацію, зменшення податків та обмеження впливу профспілок.

 

Але далеко не всі проєкти очільниці уряду були ідеальними. Власне, один із них і поклав край її блискучій кар'єрі.

 

Ще перебуваючи в статусі лідерки опозиції, пані Тетчер висловлювала своє незадоволення системою місцевих податків, що існували в Британії, які мали назву rates, та справлялися з вартості майна. Завдяки їй певні міста з дорогою нерухомістю заробляли надприбутки, які витрачались ними на абсолютно безглузді речі, а подекуди навіть на комуністичну пропаганду.

 

Майбутня очільниця уряду давно мріяла покінчити з цією безвідповідальністю, але реалізувала вона свій задум вже на десятому році прем'єрства. 

 

Відкинувши стару систему місцевих податків, прив’язану до вартості нерухомості, Британія впровадила в 1989—1990 роках нову, яка отримала назву Community Charges і була начебто дуже простою та прозорою. Кожна доросла людина повинна була сплачувати щорічний фіксований податок на утримання місцевої влади та оплату її послуг.

Що ж відбулося далі?

 

А для цієї розмови нам варто повернутися ще на 600 років у минуле.

 

ЧОРНА СМЕРТЬ І ПОЯВА СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ

 

В попередніх дописах ми багато говорили про середньовічну Англію. Про її феодальну систему та про десятину як податок (tithe), який збирався в натуральній формі (яйця, м’ясо, зерно), і лише потім зібране продавалося. 

 

Селяни годували баронів, барони годували короля, і ця система здавалася вічною та непохитною.

 

Доки не прийшла Чорна смерть.

 

Саме таку назву отримала одна з найжахливіших епідемій чуми за історію людства. В середині 14 століття вона вбила до 50 мільйонів людей, 60% населення Европи, а в усьому світі за деякими оцінками «викосила» до 200 мільйонів. В Англії, де до початку пошесті мешкало до шести мільйонів людей, після неї залишилося приблизно два.

 

І це призвело до радикальних економічних зрушень. Через жахливу смертність не було кому обробляти поля. В деяких регіонах селян фактично не залишилося. Водночас, коли повністю гинули цілі феодальні родини, їхні селяни ставали вільними та вже не повинні були нікому сплачувати десятину. Вони вільно залишали свої домівки та за бажанням мандрували в пошуках роботи.

 

А роботи вистачало. Через брак робочих рук вартість селянської праці зросла вдвічі. Феодали, намагаючись врятувати свої угіддя, охоче віддавали поля в користування вільним селянам, обіцяючи їм захист, та навіть почали платити за роботу реальні гроші. Епоха натурального обміну стрімко відкочувалася в минуле.

 

Не дивно, що дуже скоро почала зростати вартість праці майже всіх інших професій — не лише селян. У країні неочікувано з’явився середній клас, який добре заробляв і вже міг дозволити собі кращий одяг та кращу їжу, ніж раніше. 

 

Перелякана влада намагалась якось це зупинити абсолютно неадекватними законами, зокрема забороняючи зростання цін та заробітних плат, а також обмежуючи права простих людей вдягатись у такий саме одяг, як у представників аристократичної верхівки. Подібні обмеження нагадують дещо з творчості сучасних українських законодавців та урядовців…

 

Але зміни були невідворотними і, звичайно ж, вплинули на податки.

 

“ОДНОРАЗОВИЙ” ПОДУШНИЙ ПОДАТОК У ЧОТИРИ ПЕНСИ

 

В той час у розпалі була Столітня війна (як же без війни? Це Середньовіччя!), і юний король Річард II, а фактично його дядько Джон Гонт, герцог Ланкастерський, відчував гострий брак грошей на неї. Стара система «десятини» в натуральній формі вже не працювала, бо поля країни спорожніли, але на ринку тепер було багато «живих грошей». Тож Джон і вигадав «подушний податок» (poll tax). Його мала сплатити кожна доросла людина старше 15 років, а ставка дорівнювала спочатку чотирьом пенсам.

 

Податок планувалося стягнути лише одного разу, але за старою королівською звичкою, за два роки його повторили, а потім повторили знову, але ставка вже зросла до 12 пенсів з особи… 

 

Особливо важко було великим родинам, у яких працездатні люди утримували старих батьків, за яких також доводилося платити.

Авжеж, аристократія новий податок сприйняла з радістю — адже тепер кожному з них належало сплачувати не більше, ніж простим підданим Його Величності.

 

За гарною традицією, британці вирішили чинити опір. Почалося масове ухиляння від реєстрації платників податків «на місцях», тож королю довелося відряджати до місцевих громад збирачів податку в супроводі поважних суддів та війська. Особливого успіху від подібних вояжів не було — ба більше, дуже часто королівські посланці поверталися до Лондона добре пошарпаними.

 

ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ 1381 РОКУ

 

Вибух мав статися і, врешті-решт, він стався. До історії увійшло багато його назв — «Селянське повстання 1381 року», «Великий підйом» або ж «Повстання Вота Тайлера». Це вже був не бунт феодалів, а справжня народна війна — до селян, які, власне, розпочали заколот, приєднувалися ремісники, купці, лицарі та священники, один з яких, Джон Болл, перетворився на символ протесту та його головного теоретика. Деякі з його цитат відомі й досі - наприклад, «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто був дворянином?».

 

Історія цього повстання справді цікава та, безперечно, варта окремої розповіді. Це був би опис захоплення повстанцями Лондона, спалень архівів та податкової звітності, вбивств усіх впійманих натовпом юристів, яких вважали винними в появі податків, та страти «головних винуватців» — архієпископа Кентерберійського, королівського скарбничого та головного податківця. 

 

Але в нас просто немає часу на всі ці деталі! Владі вдалося придушити повстання, після чого суди та страти тривали майже рік. Проте країна вже пройшла «точку неповернення».

 

Уже найближчим часом парламент засудить дії податківців як «незаконні та жадібні», а король проголосить амністію повстанцям. Мине рік, і деякі з учасників революції вже очолюватимуть Лондон. Про подушний податок забудуть (принаймні до 17 століття), і англійцям це буде дуже до вподоби.

 

УРОК ДЛЯ МАРҐАРЕТ ТЕТЧЕР

 

Саме цю історію варто було б пам’ятати леді Тетчер, коли вона вигадувала свою реформу місцевих податків. Наче й не минуло 600 років — англійці негайно охрестили її нову систему «подушним податком» та, натхнені спогадами про Вота Тайлера й Джона Болла, розпочали протести під гаслом «не можу платити — не платитиму».

 

Авторів реформи звинувачували в дискримінації незаможних та наданні неадекватних пільг багатим власникам нерухомості: наприклад, за старою системою герцог Вестмінстерський сплачував би на рік понад 10 000 фунтів податку, а за новою — лише 400 фунтів — тобто стільки ж, скільки мали платити його водій чи покоївка!

 

Незадоволення англійців швидко роздмухали профспілки — настав їхній зоряний час, виник шанс відплатити прем'єрці Тетчер за минулі поразки. Мітинги проти податку іноді перетворювалися на справжні вуличні бої, кульмінацією яких стали сутички на Трафальгарській площі.

 

Нація не вибачила своїй лідерці неадекватного податку, і зрештою «залізна леді» зважилася на ще один гідний крок — відставку. А сам податок проіснував дуже-дуже недовго — вже з 1993 року його замінив «старий-новий» податок на нерухомість, який існує дотепер, хоча й змінив назву — сouncil tax.

 

Мораль цієї байки є такою.

 

1. Попри всі економічні чинники та мотиви будь-які радикальні зміни в податковій системі мають бути зрозумілими та прийнятними для громадян. Несправедливі податки викликають опір як у стародавні часи, так і в сучасному суспільстві.

 

2. Треба уникати крайнощів. Якщо з одного боку «поганою практикою» є прогресивна податкова ставка, яка дискримінує заможних людей, то з іншого — явною помилкою було і є встановлення фіксованої суми податку, яка виглядає надмірною для бідних та привілеєм для багатих. І в цю пастку втрапили як дядько короля Річарда II, так і надзвичайна розумниця леді Тетчер.

 

3. Народ має право вчиняти з поціновувачами зайвих податків все що завгодно, на свій розсуд.

 

ЗАРОДЖЕННЯ ПОДАТКІВ У ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ

 

Тепер помандруємо через океан до британських колоній у Північній Америці 17−18 століття.

 

Не можна сказати, що тамтешні мешканці почувалися погано під британським скіпетром. Вони працювали на родючій та щедрій землі і мали з чого сплачувати податки короні. Отримані кошти британці переважно витрачали саме на американському континенті, зокрема захищаючи місцеві колонії від жадібних французів. Але одного разу вони зробили помилку.

 

ПОДАТОК НА ЦУКОР

 

Через значні борги уряд вирішив збирати більше податків саме з американської колонії. Оскільки в ті часи особливої популярності набули мита та акцизні податки, Британія просто впровадила ще один — на цукор. Це сильно вдарило по американській економіці, а майбутній президент США Джон Адамс назвав тоді новий збір «надмірним, репресивним, руйнівним» та ще багатьма яскравими епітетами. Але протести спалахнули лише в половині з американських штатів. Решта поки що промовчала.

 

ГЕРБОВИЙ ЗБІР НА ДОКУМЕНТИ

 

Апетити метрополії зростали. І дуже скоро з’явився новий дратівник — гербовий збір, або stamp tax, який планували використати на утримання британської армії в колоніях. Суть цього податку полягала в тому, що уряд мав право ставити печатку (stamp) на певних документах (договорах, документах про право власності на землю, ліцензіях на бізнес та навіть гральних картах), і без цієї печатки документи були нелегальними. Тож всі охочі отримати їх у законний спосіб повинні були «купити» омріяну печатку в британській колоніальній адміністрації, сплативши таким чином новий податок до скарбниці імперії.

 

Ось тут уже американці розгнівалися не на жарт. 

 

До Лондона відправили на переговори делегацію на чолі з Бенджаміном Франкліном, але успіху цей вояж не мав. 

 

Почалися масові протести. Англійських чиновників-податківців били, а їхні опудала спалювали. Наляканий уряд був змушений відмовитись від податку.

 

Протестувальники святкували свій успіх, але скоро настало гірке похмілля.

 

АКЦИЗИ НА ПАПІР, ФАРБИ, СКЛО ТА ЧАЙ

 

Замість того щоб збирати непопулярний та «невдячний» гербовий збір, хитрі англійці знову повернулися до акцизів та впровадили їх на найважливіші товари, що ввозилися до Америки — папір, фарби, скло та чай. Англійські фіскали вишукували на кожному кроці контрабандистів, які оминали податок, та конфісковували їхнє майно, виплачуючи одну третину від конфіскованого інформаторам. 

Американці відповіли «взаємністю» — вони почали принципово купувати лише контрабандні товари, переважно у голландців, аби тільки не платити британській короні ані копійки.

 

КВАРТИРУВАННЯ ВОЯКІВ

 

Не отримавши достатньої кількості грошей на утримання армії через податок, Британія дозволила «квартирування» своїх вояків у домівках американців, яких зобов’язала законом надавати солдатам прихисток та їжу. Пікантність ситуації полягала в тому, що в самій Англії селити військових у приватні будинки було заборонено, тож волелюбні мешканці Америки оцінили новий закон як натяк на свою «другосортність» і ще дужче образились.

 

ПОВСТАННЯ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ США 1773 РОКУ

 

Всі ми знаємо, що вибух стався в 1773 році. У війні за незалежність Америки народилася нова нація, і скоро на місці колишньої колонії постала сильна та могутня держава — США. 

 

Іронія долі полягає лише в тому, що ця війна принесла незалежній країні такі збитки, що на порядок перевищували всі несправедливі британські податки, які стали приводом для повстання. 

 

Водночас англійці добре засвоїли урок і в 1778 році король Джордж III затвердив закон, за яким будь-які нові податки в колоніях підлягали погодженню з місцевими органами влади.

 

Таким чином, війну за незалежність США спровокувала «податкова жадібність» метрополії, але виграли від неї врешті-решт не лише американці, а всі мешканці британських колоній.

 

ХАОС З ПОДАТКАМИ У ФРАНЦІЇ 

 

Дамо американцям спокій на певний час і подивимось на европейський берег океану. Яким чином платили тоді податки найбільші опоненти Британії — французи? І до чого ці податки призвели?

 

Франція у 18 столітті перебувала в тотальному хаосі. Війни змінювали одна одну. Французи воювали в Европі і за океаном. 

 

Поступившись колоніями в Новому світі англійцям, вони охоче підтримали американських повстанців і витратили на це мільйони. Влада жваво накопичувала борги під гаслом «воюємо зараз, платимо пізніше!».

 

Для погашення боргів впроваджувалися податки. Дикі, незрозумілі, неадекватні.

 

Ми вже згадували про земельні та подушні податки в Англії — але уявіть собі, що у Франції існували обидва. А до звичайного подушного податку додавався одноразовий vingtième, або податок на прибуток, який стягували декілька разів (наприклад, за ставкою 5% від річного доходу), щоб поповнити скарбницю, спорожнілу через війни.

 

Авжеж, справлялася і церковна десятина — вона стосувалася селян. Існували акцизи та мита, а оскільки Франція була морською державою і перекрити шлях контрабанді морем було дуже складно, тож мита почали справляти на в'їзді до великих міст. Навколо Парижа з цією метою навіть збудували цілий мур.

 

Податком обкладалася навіть сіль — у той час за законом кожне домогосподарство мало щороку купувати певну кількість солі, без права на перепродаж або накопичення. Мало не кожен популярний продукт, включно з тютюном та алкоголем, підлягав оподаткуванню.

 

“АУТСОРСИНГ” ОПОДАТКУВАННЯ

 

Ви гадаєте, що цим податкові проблеми французів було вичерпано? Помиляєтесь.

 

Так само як і в Україні, де багато платників вважають бідою не самі лише податки, але й методи їх збору, у Франції народний гнів викликала методика адміністрування, відома нам як «відкуп податків». Зараз це назвали б модним слівцем «аутсорсинг».

 

Фактично держава продавала приватним особам (відкупникам) право збирати податки, що призводило до масових зловживань, крадіжок, шахрайства та насильства. 

 

Відкупники фактично перетворилися на олігархів і повновладних власників країни.

 

При цьому від податкового тягаря були фактично звільнені привілейовані категорії населення — служителі церкви та аристократи. Це викликало справедливе обурення середнього класу. Буржуазія в той час стрімко зростала та починала чинити опір несправедливості, надихаючись, між іншим, боротьбою мешканців Америки з несправедливими податками.

 

ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789-1799

 

Далі була революція, яка отримала в історії назву Великої і яка майже повністю була спровокована неадекватністю податкової системи. Її наслідки справді були революційними для Франції та світу.

 

Церковну десятину було скасовано, а в Декларації прав людини і громадянина було закріплено принцип справедливого розподілу податкового навантаження. 

 

Зникли податкові привілеї дворян та церкви. Громадяни отримали право погоджувати податки, отримувати від влади пояснення стосовно їх необхідності, бази та ставок, а також притягувати до відповідальності будь-якого чиновника за зловживання.

 

І з цією «відповідальністю» французи не забарилися. Стративши короля та багатьох дворян, повсталий народ «за компанію» відправив на гільйотину податкових відкупників.

 

Щоправда, хаос у публічних фінансах на цьому не закінчився. Він тривав ще кілька років, поки в країні не з’явилася людина, яка спромоглася навести у сфері податків відносний порядок і, найголовніше, привести на зміну корумпованому інститутові відкупників справжню професійну податкову адміністрацію.

Звали цю людину Наполеон Бонапарт.

 

Які висновки ми можемо зробити? 

 

І в Америці, і у Франції боротьба проти неадекватних податків переросла в дещо більше. В одному випадку відбулося народження нової держави. В іншому — народження системи відповідальності влади за податки перед громадянами.

 

І в деяких випадках ця відповідальність була персональною… і досить суворою.

 

СПРАВЖНІ ПРИЧИНИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ У США 1861-1865

 

З чим у вас асоціюється громадянська війна в США?

Найімовірніше, ви пригадаєте фільм або книгу «Розвіяні вітром» або нещодавні знищення пам’ятників генералам Конфедерації активістами руху Black Lives Matter у США. Фанати рок-музики можуть пригадати прапори тієї самої Конфедерації на концертах знаменитих Lynyrd Skynyrd.

 

Але, певно, першими асоціаціями все ж будуть слова «рабство» та «расизм».

 

Зазирніть до Вікіпедії і ви побачите, як в українській, так і в англійській версії, що причиною війни стало «повстання конфедеративних штатів проти уряду США з метою збереження рабовласницького ладу…». Але чи впевнені ви в тому, що все було саме так? Влаштовуємось зручніше і повертаємося в минуле.

 

Перша половина 19 століття. США фактично поділені на три макроекономічних регіони: Північ, Південь і Захід. Північ стрімко перетворювалася на центр промислового виробництва, добробут Півдня забезпечувало сільське господарство — цукор, тютюн, і дві третини всього світового виробництва бавовни. Дикий Захід був напрямком, в якому країна зростала, будувала дороги та мости, отримувала нову сировину та нові землі, доки вони не сягнули Тихого океану.

 

Це були гарні часи для колишньої англійської колонії. У 1802 році Томас Джефферсон зазначив: «Для американця є задоволенням та гордістю сказати, що жоден фермер, механік чи інший працівник у США ніколи не бачив податкового інспектора». 

 

Ми пам’ятаємо, що свою незалежність американці здобули саме в боротьбі проти податків — і тому в країні не було ані податку на доходи, ані тих дикунств на зразок «віконного податку», від яких страждало багато європейців. 

 

Центральний уряд був «маленьким» і непомітним, а окремі штати мали податковий суверенітет, тобто збирали свої власні податки відповідно до бажань своєї громади. 

 

Федеральних податків для громадян не існувало, а коли центральний уряд потребував грошей, він іноді продавав землі. 

 

Але основним джерелом поповнення бюджету були імпортні мита («тарифи»).

 

ДАЛЛАСЬКИЙ ТАРИФ

 

Проблеми вперше виникли в 1816 році. Щойно завершилася війна з колишньою метрополією, протягом якої британці створили для США досить багато незручностей, фактично паралізувавши морську торгівлю (станом на 1815 обсяги імпорту товарів до США скоротилися на 90%!). 

 

Але одразу ж після закінчення ембарго саме англійські постачальники товарів окупували американський ринок.

 

Їхні товари зазвичай були якіснішими та дешевшими за місцеві аналоги, і зрозуміло, що це підривало американську промисловість.

 

Тож реакція уряду не забарилася і з’явився так званий Далласький тариф — суттєве підвищення імпортних мит.

 

Це вдарило насамперед по аграрних штатах Півдня, які експортували бавовну та купували натомість обладнання для виробництва. 

 

Тепер їм доводилося сплачувати більше, хоча зібрані мита не залишалися на Півдні, а фактично перетворилися на субсидії для північних штатів.

 

Але тоді до внутрішнього конфлікту не дійшло — нація ще була об'єднана війнами проти зовнішнього ворога. Всі розуміли необхідність індустріалізації, тож мешканці Півдня підставили плече північним друзям — всі дивилися в майбутнє з оптимізмом. Ціни на бавовну в світі й надалі були високими, а нові мита, як обіцяв уряд, мали бути тимчасовими.

 

Але ми вже вивчили деякі уроки історії. І пам’ятаємо, що «тимчасові» податки дуже часто перетворювалися на постійні. А також те, що наявність «легких» (читай — чужих) грошей стимулює появу осіб, зацікавлених у тому, щоб ці гроші привласнити.

 

ОБВАЛ ЦІН НА БАВОВНУ

 

Минуло лише три роки, а ситуація в країні стала вже зовсім іншою. Фінансовий стан підприємств Півночі поліпшився, рятувати їх вже не було потреби. 

 

Водночас у 1819 році обвалилися світові ціни на бавовну, і для південних штатів це було дуже боляче… Тому при першій спробі перетворити підвищені мита на постійне явище, Південь дружно проголосував «проти» і провалив закон у Сенаті у 1820 році. 

 

Щоправда, вже за чотири роки голосів для блокування не вистачило і новий митний тариф був ухвалений. Тепер уряд збирав з імпортних товарів 33% від їхньої вартості (порівняйте з 5% ставкою, яка застосовувалася ще вісім років тому). Минає ще чотири роки і ми вже бачимо зростання тарифу до 38% — все завдяки голосам конгресменів Півночі та Заходу країни.

 

МИТНА ПАСТКА ДЛЯ ПІВДНЯ США

 

Аграрний Південь опинився у складній ситуації. Фактично його мешканці сплачували 75% від всіх федеральних податків. 

Вибір був невеликим: або купувати американські товари, вироблені на Півночі, або імпортувати аналогічні з Європи і знову ж таки віддавати гроші на користь північних штатів через митний тариф. Це була пастка.

 

За таких кризових обставин війна цілком могла спалахнути набагато раніше ніж це відбулося насправді. 

 

В 1832 році Південна Кароліна оголосила федеральні митні тарифи антиконституційними. Таким чином штат відмовлявся справляти їх на своїй території. 

 

Розгніваний президент Ендрю Джексон погрожував застосувати армію проти нахабного штату, натомість останній міг цілком сподіватись на підтримку решти Півдня. Проте було знайдено компроміс у вигляді щорічного зменшення мит на 10%, тож до 1842 року їхня ставка впала до більш-менш прийнятної цифри у 20%.

 

ЧОРНИЙ ТАРИФ НА ЗАЛІЗО

 

Але саме тоді промислове лобі Півночі отримало від Конгресу (в Сенаті вони мали перевагу лише в один голос) так званий Чорний тариф, який миттєво ліквідував усі досягнення попереднього десятиліття. Нові мита, особливо на вироби з заліза, були жахливими. 

 

Наприклад, купивши цвях, доводилося додатково віддати федералам понад 100% його ціни. Імпорт до країни негайно зменшився вдвічі.

«Це спричинить революцію!», «Краще лягти в криваву могилу, ніж бути рабами Півночі!», «Протекціонізм руйнує єдність країни та веде її до громадянської війни», — ось лише деякі цитати з виступів тодішніх парламентарів від південних штатів.

 

Кризи вдалося уникнути і вдруге — завдяки зусиллям президента Джеймса Полка. Мита були зменшені та стандартизовані. 

 

Уряд очікував, що це має оживити бізнес усієї країни. Так і сталося, а фактичні митні надходження до бюджету почали зростати щороку. Здавалося, що для економіки країни настав новий «золотий вік».

 

Відбулося ще одне зменшення мит — до 15%. Всі були задоволені, і ніхто не знав, що до початку війни залишилися лічені роки…

 

[Невеличка ремарка стосовно того, яким було ставлення до рабовласницького ладу в штатах Півдня. В 1851 році у Південній Кароліні відбувся референдум стосовно виходу зі складу США, основним мотивом якого було власне ставлення до рабства. Сепаратисти, які наполягали, що через можливе скасування рабовласництва слід вийти зі складу країни, зазнали розгромної поразки. Але податки доводили мешканців штату до сказу, і через них вони були готові братися до зброї.]

 

КРИМСЬКА ВІЙНА І ПАНІКА 1857 РОКУ У США

 

Далі трапилася «Паніка 1857 року». Низка окремих подій в усьому світі склалася у вибуховий пазл і знову роздмухала полум’я внутрішньо-американського конфлікту. 

Европа після Кримської війни майже припинила купувати американське зерно. 

 

Збанкрутували американські залізниці, які перевозили сільськогосподарські товари. 

 

Збанкрутували банки, які кредитували аграріїв та залізниці. 

 

30,000 фунтів золотого запасу країни зникли в океані у трюмах корабля SS Central America під час урагану.

 

Всю країну (здебільшого штати Півночі та Заходу, бо Південь «рятували» стабільний попит ринків на бавовну і менша кількість проблемних банків) охопила паніка, а вона, як відомо, поганий союзник, коли йдеться про законотворчість. 

 

ФАТАЛЬНА ПЕРЕМОГА ЛІНКОЛЬНА НА ВИБОРАХ

 

Новостворена Республіканська партія почала пропагувати радикальне збільшення мит як запоруку порятунку країни. 

 

І очолив цю кампанію їхній лідер — Авраам Лінкольн.

 

Варто зазначити, що легендарний Лінкольн був дуже хитрим політиком, який вміло оминав гострі кути під час боротьби за Білий дім. У той час, коли інші республіканці педалювали тему рабовласництва, він майже про неї не згадував, натомість обіцяючи «золоті гори» виборцям Півночі та Заходу у випадку, якщо федеральний уряд поверне протекціоністські податки.

 

Лінкольн переміг, і його перемога в 1860 році розпочала відлік днів до початку війни.

 

Один за одним штати Півдня проголошували вихід зі Сполучених Штатів. У Посланні від народу Південної Кароліни було сказано про причину: «мешкаці Півдня оподатковуються мешканцями Півночі так само, як наші предки оподатковувалися народом Великої Британії». 

Південь повторив гасло, яке колись було гаслом всієї Америки: «No taxation without representation!». 

 

На початку 1861 року на півдні країни виникли так звані Конфедеративні Штати Америки — це сталося за декілька днів до інавгурації президента Лінкольна.

 

І тут має сенс згадати декілька фактів, які ставлять під сумнів всю теорію про те, що майбутня війна була розв’язана через світоглядні суперечки щодо рабовласницького ладу.

 

У своїй промові новий президент проголосив, що не має наміру втручатися в інститут рабства в тих штатах, де він існує. 

 

Водночас Конгрес запропонував південним штатам гарантії збереження цього інституту, а остаточно позицію федеральної влади закріпило рішення Верховного Суду у справі Дреда Скотта. 

 

Фактично бунтівні південні штати отримали всі гарантії збереження статус-кво, але вони все одно прагнули вийти зі складу США.

 

Вони навіть написали свою Конституцію, яка багато в чому дублювала чинну Конституцію США, але містила також деякі важливі відмінності: встановлювала податковий суверенітет окремих штатів і дозволяла центральній владі збирати податки лише на потреби оборони та урядових інституцій, але не на «загальний добробут». 

 

В документі було прямо зазначено: «жодні збори чи податки з імпорту не повинні спрямовуватись на підтримку будь-яких галузей чи індустрій».

 

Конфедерати відправили делегацію до Вашингтона для мирних переговорів, але Лінкольн навіть не зустрівся з нею.

 

І нарешті — фінальний акорд.

 

ВІЙНА ЧЕРЕЗ ФОРТ-МІСЦЕ ЗБОРУ ПОДАТКІВ

 

Всі знають, що початком власне громадянської війни стала битва за Форт-Самтер — фортецю, розташовану в Чарльстоні, Південна Кароліна.

 

Проголосивши про відокремлення від США, влада цього штату вимагала, щоб проурядові сили залишили форт.

 

Але мало кому відомо про діалог, який відбувся тоді між президентом Лінкольном і полковником Джоном Болдвіном з цього приводу. 

 

Полковник, який доповідав керівникові про настрої в бунтівному штаті, благав Лінкольна вивести війська з Форт-Самтер без бою. 

 

На це президент відповів питанням: «Але ж цей форт — місце збору податків? Що ми будемо робити зі збором мита?». 

 

Спроби офіцера переконати президента в тому, що митні збори в Форт-Самтер — це краплина в морі всіх доходів бюджету США, тож треба заради миру залишити його владі штату, наразились на категоричну відповідь: «Ні, сер, це неможливо».

 

Так Лінкольн обрав війну.

 

Того ж року класик англійської літератури Чарльз Дікенс написав велику статтю, в якій зробив однозначний висновок: єдиною причиною конфлікту Півночі та Півдня в США стали фіскальні суперечності.

 

Ми погодимося з класиком. Громадянська війна в США, хоч і мала безліч причин, включно з рабовласницьким ладом, все ж сталася перш за все через конфлікти навколо податків та охочих ці податки збирати, які роздерли тоді навпіл ще молоду і недостатньо консолідовану націю.

 

ЯК ФІНАНСУЮТЬСЯ ВІЙНИ

 

Сьогодні слово «війна» боляче резонує в серцях всіх українців. Наша країна чинить відчайдушний опір московській агресії, і всі ми віримо в перемогу над уособленням зла — путінською Московією.

 

Цю перемогу для нашого народу є здатними здобути наші Збройні сили, але не менш важливим є фінансовий аспект війни. Звідки ворог бере на неї кошти і як знекровити його фінансову систему? Щоб отримати відповідь на це запитання, нам треба знову повернутися до історії.

 

«Податки є крадіжкою. Війни є масовим вбивством, яке фінансується за рахунок крадіжки». 

 

Цей епатажний вислів належить підприємцю Роджеру Веру, одному з перших інвесторів у біткойн-стартапи та відомому анархо-лібертаріанцю.

 

Попри всю неоднозначність згаданої цитати вона містить досить правдиву оцінку наслідків тої трансформації, якої зазнав світ за останню понад сотню років.

 

Ми вже згадували, що починаючи з давніх-давен монархи та уряди, яким не вистачало коштів на мілітарні забавки, або вичавлювали свої народи податками до останньої краплини, або відчайдушно стрибали в боргову яму. І все це робилося з розрахунку на перемогу, після якої всі видатки планувалося покрити коштом переможеного. Поразок не планував ніхто.

 

Тож майже ніколи держави не розпочинали конфлікти, маючи достатні фінансові ресурси. 

 

Податки збиралися безпосередньо перед початком війни, а активізація фіскалів була своєрідним маркером агресивних намірів того чи іншого короля. «Готуємось воювати!», — ніби казали вони.

 

ПОДАТКОВА ПІДГОТОВКА КРАЇН ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 

На світанку ХХ століття цей підхід зазнав якісних змін. Готуючись до Першої світової війни, а також вже після її початку, уряди почали щороку збирати все більше й більше — переважно завдяки постійному зростанню податку на прибуток або дохід.

 

У Британії сукупні податкові збори зросли в 17 разів у період з 1905 до 1919 року. І це без урахування боргів уряду (зросли вдесятеро протягом війни) та прихованого податку у вигляді інфляції.

 

Америка, яка раніше пишалася відсутністю податку на прибуток, змушена була запровадити його саме перед війною, у 1913 році. До цього декілька спроб оподатковувати прибуток американців були визнані неконституційними Верховним судом США, але врешті-решт капітулював і він.

 

І лише Німеччина, яка готувалася до війни довго і накопичила значні резерви в золоті, не підвищувала податків, адже влада не бажала провокувати невдоволення «простих громадян». Натомість уряд позичав, позичав та знову позичав. 

 

Наслідки цього виявились неприємними насамперед для простих німців. Адже війну країна програла, і за Версальським мирним договором відповідно до давнього принципу «переможеного грабують», Німеччина мала сплатити країнам Антанти репарацій на астрономічну суму в 132,000,000,000 марок. 

 

Навіть тоді очікувалося, що цей борг буде в найкращому випадку погашено до 1988 року, а де-факто його було сплачено аж у 2010-му.

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

 

Друга світова війна перетворилася на ідейне продовження Першої, якщо оцінювати її крізь призму витрат урядів та джерел фінансування цих витрат. 

 

Сполучені Штати витратили на цю війну неймовірну суму — 321,000,000,000 доларів, як на власну армію, так і на союзників, включно з програмою ленд-лізу для СРСР та Британії - і майже 50% від загальної суми витрат склали податки. 

 

Під час війни кількість американців, які сплачували податок на доходи, зросла до 75%, і переважна більшість громадян вважала, що їхні виплати на користь держави є адекватними. «Все для перемоги!».

 

Ситуація в Німеччині була діаметрально протилежною. 

 

Нацисти прийшли до влади після Великої депресії, спричиненої, зокрема, і наслідками Першої світової. Післявоєнні демократичні уряди країни, засвоївши попередні уроки, досить мало позичали, натомість намагались наповнювати скарбницю держави податками.

 

Це не подобалося німцям, які вимагали альтернативи.

 

Гітлерівці, як і належить популістам, обіцяли перед виборами зменшити податки, але, прийшовши до влади, успішно забули про цю обіцянку. 

 

Протягом передвоєнних років вони масово витрачали кошти на своє «велике будівництво» — дороги, школи, стадіони та заводи. Таким чином, скоротили рівень безробіття в країні та «купили» собі прихильність німецького середнього класу й робітників. 

 

Але відмовлятись від популізму було важко і тому потім, уже в найскладніші роки війни, Гітлер не наважився збільшити податки (за це країни антигітлерівської коаліції мали б йому щиро подякувати). 

 

В 1945 році податкові надходження становили лише 16% від усіх витрат уряду Німеччини. Це було непропорційно мало, як порівняти з найбільшими країнами-опонентами…

 

РАБСЬКА ПРАЦЯ ПОЛОНЕНИХ ТА ГРАБУНОК ЄВРЕЇВ

 

Авжеж, скорочення податків завжди вимагає «компенсаторів». 

 

Нацисти знайшли їх у вигляді безоплатної рабської праці ув’язнених та полонених, а також конфіскації статків євреїв, яким не пощастило мешкати в Німеччині.

 

До системного грабунку єврейської громади німці підготувалися ретельно. 

 

Ще в 1934 році вони почали ухвалювати закони, які вимагали від євреїв реєструвати всі свої активи, як німецькі, так і закордонні (за відмову декларувати у людини конфісковували все майно). 

 

Щойно всі декларації було подано, Герман Герінг як президент Рейхстагу запровадив 20%-ий податок на всі виявлені активи. 

 

Платити довелося всім — навіть тим, хто виїхав з країни.

 

Паралельно з цим цілий штат чиновників грабував будинки євреїв, які емігрували чи потрапили до концтаборів, а конфісковане майно продавали з аукціонів. 

 

Уже в 1938 році було проголошено про конфіскацію всього майна, яке ще залишалося у власності євреїв.

 

Лише дві цифри для роздумів: за оцінкою деяких істориків, награбовані таким чином статки склали приблизно ТРЕТИНУ від загальних витрат Німеччини на війну, а рабська робоча сила в концтаборах дорівнювала ЧЕТВЕРТИНУ робочої сили всього Третього Рейху. Це й був основний нацистський «компенсатор» для відносно м’яких податків воєнного часу.

 

КРИЧУЩА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 

Авжеж, ми не можемо забути й про британців, які сильно постраждали під час війни, тож мусили шукати кошти як для оборони країни, так і для її післявоєнної відбудови. Податки зросли втричі за період з 1941 до 1947 року. Зменшувати їх країна не могла — чого тільки коштувало відновлення зруйнованих та пошкоджених німецькими бомбами будинків (до 2 мільйонів, з яких 60% - в Лондоні).

 

Саме закінчення Другої світової війни явило світові новий парадокс: якщо за всі попередні війни платив переможений, то ця війна мала зворотні наслідки.

 

Борги Німеччини було списано у 1953 році, в той час як Велика Британія сплатила останню заборгованість США та Канаді у 2006 році. Коментарі тут зайві…

 

БЕЗКОНТРОЛЬНІСТЬ УРЯДІВ

 

Фактично дві світові війни запровадили нову модель роботи «великих урядів». Вони отримали можливість майже без контролю та заперечень оперувати як прямими податками (податки на доходи), так і непрямими (державний борг та інфляція), мотивуючи це воєнними та післявоєнними потребами країн. І дуже важливим за таких обставин був суспільний договір, за яким американці та британці погоджувалися на обтяжливе оподаткування, мріючи про перемогу та відновлення. І навпаки — двічі переможена в цих війнах Німеччина обидва рази обирала популізм та не підвищувала податки, хоча мала можливість це зробити. «Компенсатори» в першому випадку виявилися невдалими (боргова яма), а в другому — відверто злочинними.

 

УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ 

 

Мораль цієї байки така: кількість джерел фінансування війни завжди є обмеженою. Уряд здатен забезпечувати свою мілітарну потугу податками, друкуванням грошей, або запозиченнями. І станом на сьогодні цивілізований світ майже перекрив для московського агресора можливість брати гроші в борг, а також завдав низки санкційних ударів по економіці агресора — тож через певний час він має відчути й наслідки скорочення податкових надходжень.

 

Водночас Україна отримує досить значні суми безповоротної допомоги, а також позики. Наша проблема полягає в тому, що будь-яке збільшення податків (принаймні податку на прибуток) у сучасних українських реаліях уже нездатне призвести до фактичного збільшення доходів бюджету. Тож нашим урядовцям треба поміркувати над альтернативними джерелами фінансування оборони та відновлення країни. І, можливо, доведеться вигадати такі методи, яких історія людства ще не знала.

 

ПРИЧИНА ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПОДАТКУ НА ДОХОДИ В США

 

Ми згадали про драматичну появу податку на доходи в США перед початком Першої світової війни. Прискіпливі читачі можуть зауважити: «До чого тут війна? Вона точилася на европейському континенті, а американці мали від неї лише прибутки. Навіщо їм було збільшувати податки?».

 

Насправді ситуація в цій країні до та після «Великої війни» була значно цікавішою, аніж здається на перший погляд.

 

Ви ж пам’ятаєте, що криваву громадянську війну в Сполучених Штатах спричинили світоглядні розбіжності Півдня та Півночі щодо податків, а саме митних тарифів. І на початку XX століття «тарифне» питання й надалі залишалося дуже актуальним.

 

У 1912 році, вперше після поразки Півдня, президентом США обрали представника саме південних штатів та Демократичної партії - Вудро Вілсона, який обіцяв зменшити ввізні мита на імпортні товари.

 

Оскільки демократи на той момент контролювали Конгрес, то жодних перешкод для виконання передвиборчих обіцянок не було.

 

Весь світ тоді вже перебував в очікуванні війни. Товари, які імпортувалися до США, були переважно европейськими, а прогнозоване зростання цін на них могло перетворитися на катастрофу для країни. Отже, вибору не було: зменшення мит стало запорукою виживання.

 

На що могла сподіватися влада після зниження митного тарифу вдвічі? Тільки на решту податків. Але й тут на неї очікували сюрпризи.

 

СУХИЙ ЗАКОН І ЙОГО ПЛАЧЕВНІ НАСЛІДКИ

 

На початку XX століття п’яту частину американської економіки «створював» алкоголь, тобто його виробництво, імпорт та продаж. Майже 40% доходів федерального бюджету складали гроші, зароблені на поціновувачах міцних напоїв. 

 

І це було не дивно, бо в країні, заснованій европейськими емігрантами, традиції випивки формували вихідці з Німеччини, Англії та Ірландії. І завдяки ним дохід від пива та міцного алкоголю був стабільним джерелом наповнення державної скарбниці.

 

Щоправда, не всі американці були задоволені таким перебігом подій.

 

Саме перед Першою світовою війною в країні набрала сили перша організація професійних лобістів — ASL (Anti-Saloon League), яка оголосила війну пияцтву, заручившись підтримкою церковних діячів та різноманітних жіночих об'єднань. 

 

Попри те, що ASL ніколи не мала підтримки більшості населення ані в країні в цілому, ані в окремих штатах, її активісти майстерно поширювали свій вплив та пропагували заборону вживання алкоголю.

 

Кожен політик, який відмовлявся підтримувати «суху» ідею, потрапляв під шквал критики від ASL. Говорячи сучасною мовою, це були перші випадки «cancel culture» і являли собою організоване масове цькування опонентів. 

 

Політик, який публічно опонував «антисалунщикам», ризикував програти вибори, особливо в ситуаціях, коли він мав хитку більшість.

 

Галасливі адепти тверезості спрямовували всі свої зусилля на підтримку його супротивника, навіть якщо той не був відвертим прихильником ASL, але хоча б не сперечався з ними публічно.

 

Склалася парадоксальна ситуація: якби «сухий закон» було винесено на референдум або додано до офіційної програми будь-якої партії, за умов таємного голосування його прихильники зазнали б нищівної поразки, але сперечатися з активістами «сухого» руху в публічній площині означало для будь-якого політика самогубство.

 

Це дуже нагадує окремі події вже в сучасному світі, коли через страх «cancel culture» деякі люди просто бояться висловити свої погляди.

 

Тож американське суспільство було морально готовим до того, що заборона алкоголю в країні - це лише питання часу. І тому впровадження податку на доходи у 1913 році мало на меті компенсувати не лише зменшення мит (з 40% до 26%), але й очікувану втрату «алкогольних вливань» до бюджету.

 

Спочатку «сухі закони» почали ухвалювати окремі штати, а вже в 1917 році на федеральному рівні була затверджена Вісімнадцята поправка до Конституції США, яка забороняла «виготовлення, продаж та перевезення» алкогольних напоїв в усій країні. 

 

Прихильники тверезості тріумфували!

 

Оптимізму їм додавали й перші результати застосування податку на доходи. За період війни його почали сплачувати майже три чверті американців, а найзаможніші мали віддавати країні до 77%. 

 

Здавалося, що втрата доходів від пияцтва не повинна зашкодити державним фінансам.

 

Але не так сталося, як гадалося.

 

ВИНИКНЕННЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ МАФІЇ

 

Цілком очікувано, нелегальні виробництво та продаж алкоголю перетворилися на вигідний бізнес. Згідно з даними звітів поліції, в одному лише Нью-Йорку було зафіксовано до 32,000 підпільних генделиків.

 

Нелегальний обіг спиртних напоїв обіцяв великі гроші, тому не дивно, що його взяли під свій контроль організовані злочинні групи.

 

Фактично «сухий закон» посприяв повноцінному формуванню американської мафії, вивів на загальнонаціональну арену таких персонажів, як Аль Капоне, та уможливив розквіт практики «кришування» незаконних бізнесів.

 

Мафія корумпувала державних службовців. Мафія почала вбивати чесних суддів та поліцейських, які відмовлялися брати хабарі.

 

Зростала кількість супутніх злочинів (п’яні бійки або перестрілки між гангстерами, що конкурують). 

 

Вже скоро всі в’язниці США були переповненими, а державі доводилося платити за утримання нових в’язнів та дедалі більшого штату охоронців.

 

Від неякісного саморобного спиртного десятки тисяч людей втрачали здоров’я та навіть помирали. Ті, чиї хвороби були спричинені алкоголем, боялися звертатися до лікарень, адже за законом їх тепер можна було вважати злочинцями.

 

Величезна кількість людей, які раніше були пов’язаними з алкогольним бізнесом, втратили роботу. Багато хто знайшов нову лише в підпільних ґуральнях чи барах, які, зрозуміло, не сплачували жодних податків державі.

 

ВЕЛИКА ДЕПРЕСІЯ? ТА БУЛО Б ЩО ПИТИ!

 

Таким чином, уряд швидко відчув, що поява та зростання податку на доходи в жодному разі не здатні компенсувати тих астрономічних втрат, яких зазнала країна від «сухого закону».

 

І попри те, що «антисалунні» лобісти нікуди не поділися, їх перемогли люди, здатні на тверезий (звучить кумедно, чи не так?) розрахунок.

 

Одним з них був Франклін Рузвельт, який зажадав грошей на свій «Новий курс». 

 

Його бажання збігалося з настроями більшості американців — про це свідчить опитування, яке відбулося під час виборів 1932 року. Згідно з ним, громадяни були готовими пробачити урядові Велику депресію, але не заборону випивки!

 

Тож «сухий закон» було скасовано в 1933 році, а вже перед наступною війною, у 1940 році, податки від алкогольного бізнесу знову складали значну частину бюджету Сполучених Штатів. Ось тільки податок на прибуток так ніхто й не скасував…

 

Мораль є такою: будь-яка заборона легального бізнесу стимулює нелегальний, який нічого не сплачує до бюджету та здатен завдати країні непоправних втрат, які неможливо «покрити» будь-якими новими податками.

 

 

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles