logo

Олександр Александрович, Цензор.нет, листопад 2022

 

РЕЛІГІЯ

 

У цьому розділі автор жодним чином не чіпатиме доказів або спростувань існування того чи иншого Бога. Тут йдеться виключно про вплив релігії на глобальні політичні, суспільні і міграційні процеси. 

З неминучим посиленням природних катаклізмів, а отже й міжнародних конфліктів роль будь-якої релігії в суспільствах буде невпинно зростати, тому що люди шукатимуть спасіння в потойбічному.

 

Спостерігатимуться переляк, істерика, фанатизм, вбивства єретиків і нові хрестові походи.

 

Вірогідно, що найагресивніше поводитимуться сповідувачі Ісламу, Індуїзму і Католицизму. Не тому, що це ганебні релігії, а тому що якраз країни, де вони найбільше поширені, найсильніше страждатимуть від природних потрясінь, і їм потрібно буде якось раціоналізувати (якщо це слово застосовне до поняття віри) свою експансію.

 

Поруч з релігійними фанатиками, як це не парадоксально, у тих самих найстражденніших суспільствах буде зростати й кількість затятих атеїстів. Вони вважатимуть, що вищий творець не може або не гідний існувати, якщо він допускає такі страждання.

 

Китайці чи японці, коли почнуть висуватися за межі своїх кордонів, робитимуть це не під стягами бороданя Конфуція, реготуна Будди чи милих божків Синто. Ці релігії для подібних походів не достатньо войовничі. Але не сумніваймося, що і на берегах Лєни чи Амура кожен із завойовників знайде свою національно-релігійну нірвану.

 

Це мовиться до того, що релігії ходитимуть за своїми носіями і так само будуть гинути зі своїми носіями. Коли китайці упокорять Сибір, то за деякий час там всі стануть конфуціянцями чи даосистами, а не православними чи старовірами. А якщо через клімат вимруть мусульмани, то не стане й Ісламу. Про католиків було згадано через Південну Европу і Латинську Америку як кандидатів на кліматичне вимирання. Тому у таких народів просто не буде иншого вибору, ніж вести хрестові походи, борючись за місце під сонцем, хоча в даному контексті точніше буде сказати: борючись за місце у затінку.

 

Прогнозуємо, що через сто років, коли люди житимуть не нижче 45-ї паралелі і їхня кількість сильно скоротиться, відбудеться певне "укрупнення" релігій, майже зникнуть секти. А серед тих мейнстрімних релігій, що залишаться, домінуватимуть ті, котрі підкреслюватимуть вагу слова (логос) через вплив протестантів, які опиняться серед найбільш уцілілих після кліматичних катастроф. Нове дихання отримає також пантеїзм, пов’язаний з природою.

 

Загалом закономірним є правило, що чим знедоленішою є людина, тим вона є набожніша. І навпаки: у заможному споживацькому суспільстві дуже багато атеїстів. Такі прикмети життя. Виняток становлять наші вбогі північно-східні сусіди, які живуть у злиднях, повально атеїсти або агностики, але свято вірять у все, що їм розкаже і накаже влада по телевізору. Але це вже не про віру, а про пропаганду і особистий вибір кожного.

 

Наостанок у цьому розділі варто привернути увагу до ще одного різновиду релігії, який стоїть осторонь від усіх инших, хоча його вплив на людство є найсильнішим від усіх. Це "релігія безупинного прогресу". Адептами цієї "релігії" стали багато людей і народів, безвідносно до конкретного віросповідання, хоча все ж таки їх найбільше серед християн та юдеїв. Адже ще в Книзі Буття, яка входить до Старого Заповіту і до Тори, записано, що Бог створив людину для панування над иншими живими істотами. Ми пам’ятаємо також, що її корені тягнуться і з Відродження й Просвітництва, коли людину проголосили вінцем природи.

 

Релігія безупинного прогресу нагадує концепцію безкінечного економічного росту: обидва явища є оманливими, нездійсненними і вкрай шкідливими. Вона фетишизує науки і технології, "які обов’язково порятують людство", хоча правильніше сказати: псевдонауки і неіснуючі технології. Вона закликає нас сліпо вірити у колективний людський геній, який неодмінно знайде вирішення найскладніших проблем, хоча для такої віри немає жодних обґрунтованих підстав. Як це не дивовижно, наша гординя витікає з прагнення стати кращими, наша самозакоханість з любові до ближнього, наше засліплення з віри у необмежені горизонти для людського розуму…

 

Спіраль прогресу – це вигадки марксистів і лібертаріянців. Всесвіт розширюється хвилеподібно, і кожна хвиля має свій пік і западину. Відома нам історія людства саме так і розвивалася, і немає підстав вважати, що в майбутньому буде инакше.

 

***

ЗМІСТ

 

Передмова

 

Вступ

 

Частина І - Світ

 

Екзистенційні виклики людству

Зміни клімату

Надужиток і Нестача

Наука і Псевдонаука

Енергія, Матерія і Ентропія

Економіка і Гроші

Технології

Сільське господарство

Харчування

Здоров’я

Політичний устрій

Право

Релігія

Засоби Масової Інформації

Геополітика

 

Частина ІІ – Україна

 

Історія

Мова

Війна

Сучасність і Майбутнє – Інтегрована Картина

 

Частина ІІІ - Прогнози

 

2022-2030

2030-2050

2050-2100

 

Олександр Александрович, Цензор.нет, листопад 2022

 

ПРАВО

 

На початку цього розділу поділюся особистим досвідом. До того, як автор опанував в університеті предмет "Міжнародне право", він мав наївне переконання, що юриспруденція є ледь не такою ж точною наукою, як математика. Не дарма ж судові рішення часто є остаточними й оскарженню не підлягають. Аж поки професор на занятті із звичаєвого права не пояснив, що насправді право - дуже слизький і непевний предмет, про який можна сперечатися до безкінечности. Тобто, закон як дишло… Ретроспективно дивлячись, не бачимо в цьому нічого дивного, адже право є однією з конвенцій: як люди домовилися, так і рахують. Тому будь-яке судове рішення – неважливо чи то по побутовій кримінальній справі, чи в господарському арбітражі, чи в Міжнародному Суді ООН – ухвалюється в той чи инший спосіб не як незаперечна істина, а скоріше як найвірогідніший підсумок, зважуючи всі "за" і "проти". Це як у боксі, коли перемога оголошується не в результаті нокауту, а за очками.

 

Як відомо, право буває різним, тобто регулює різні сфери – цивільне, карне, конституційне, а також може мати різні національні чи регіональні традиції. Багато професійних юристів погоджуються, що в країнах з недавньою чи перерваною історією державности, в тому числі в Україні, система правосуддя є певною мішаниною конституційного і прецедентного права. Через це вона трохи розбалансована, нечітка й неефективна. Цій мішанині і плутанині сприяє й перманентна інкорпорація в національне законодавство міжнародних норм і стандартів, які у свою чергу теж можуть репрезентувати різні школи права. Із цим треба щось робити, якось його впорядковувати. Звісно, не негайно: коли горить дах, фундамент не міняють; поки триває війна, конституцію не переписують.

 

Судова гілка влади не може бути цілковито незалежною. Ця крамольна думка яскраво справджується якраз в Україні, коли переважно корумпований суддівський корпус став державою в державі, творячи беззаконня, які неможливо оскаржити. Іноземні радники остовпіли, коли побачили, до якого судового беззаконня призвели їхні жорсткі вимоги забезпечити безумовну незалежність судів і суддів. Формально система стримувань і противаг існує у вигляді призначень суддів за участю инших двох гілок влади – президентської та парламентської, однак проблеми виникають не на етапі призначення, а вже на етапі безконтрольної діяльности. Досвід формування окремих антикорупційних органів в Україні теж не вельми успішний через переплетіння дуже багатьох інтересів. Тому просте перетягування ковдри повноважень завжди впиратиметься в людський фактор і нові ризики.

 

Можливо, одним із способів вгамувати свавілля чортів у мантіях було би чітко і жорстко окреслити коло питань, в які суд будь-якої інстанції не має права взагалі втручатися. Не може районний суд скасовувати укази президента, міжнародні договори України чи норми Конституції. Не може окружний суд тлумачити питання мови чи історії. Звісно, питання про те, чи мав суд право у щось втручатися, тлумачиться тим же Конституційним судом. Відтак, щоб не було теятру абсурду, з певних питань можна домовитися, що рішення, наприклад, навіть Верховного чи Конституційного Суду, може бути скасоване спільним рішенням конституційної більшости у Верховній Раді, Президента, Кабінету міністрів і ще якогось дорадчого громадського органу. Приблизно такий самий алгоритм дій мав би застосовуватися у випадках, коли йдеться про кримінальне переслідування якогось судді, коли його колеги з міркувань корпоративної солідарности виносять виправдувальний вирок. Хай цей новаторський шлях буде громіздким, але забезпечить незворотність покарання. Після декількох таких колегіальних рішень потреба в них може значно зменшитись.

 

Загалом в міжнародному праві існує цілком прийнятна думка про те, що коли в суспільстві настає політичний глухий кут, вихід з нього може запропонувати судова гілка влади. І навпаки – якщо глухий кут настає через тотальний юридичний бардак або корупцію і таку правову заплутаність, з якої неможливо знайти прийнятного для суспільства виходу, тоді цей Гордіїв юридичний вузол може бути розрубаний вольовим політичним рішенням, навіть якщо воно не ідеально відповідає законодавству.

 

Наступне міркування: судові слухання не можуть тривати роками; це ненормально. Тиранію високооплачуваних юристів слід обмежувати розумними часовими рамками. Хоча й кажуть справедливо, що Божі жорна мелють помалу, зате певно, але не варто доводити це до абсурду. Причому найчастіше йдеться про міжнародні судові слухання, наприклад про повернення культурних цінностей з кримських музеїв, збиття малайзійського боїнга, справу ЮКОСа чи судові позови України проти рф у зв’язку з війною. Певна річ, іноді такі значні затримки викликані не злим умислом юристів, а політичними чинниками.

 

Загалом правдивим є твердження, що чим меншою є довіра поміж громадянами у суспільстві або поміж країнами у міжнародному співтоваристві, тим складнішою і хитромудрішою мусить бути правова система, щоби ловити й карати порушників. І навпаки: чим більша довіра, гармонія і справедливість панують у суспільстві і світі, тим меншою є роль правосуддя, тому що тим менше у ньому виникає потреби.

 

***

ЗМІСТ

 

Передмова

 

Вступ

 

Частина І - Світ

 

Екзистенційні виклики людству

Зміни клімату

Надужиток і Нестача

Наука і Псевдонаука

Енергія, Матерія і Ентропія

Економіка і Гроші

Технології

Сільське господарство

Харчування

Здоров’я

Політичний устрій

Право

Релігія

Засоби Масової Інформації

Геополітика

 

Частина ІІ – Україна

 

Історія

Мова

Війна

Сучасність і Майбутнє – Інтегрована Картина

 

Частина ІІІ - Прогнози

 

2022-2030

2030-2050

2050-2100

 

Олександр Александрович, Цензор.нет, листопад 2022

 

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ

 

Слід бути дуже обережним у виборі термінології, бо існує безліч класифікацій так званого соціо-політичного ладу, суспільно-політичного устрою, політико-економічних систем, соціяльно-економічних систем, державного устрою, які між собою дуже різняться і збивають з пантелику. Наприклад, та типологія, до якої ми звикли – первісно-общинний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і комунізм – існує виключно на сторінках Карла Маркса і його послідовників. Вона ігнорує десятки відтінків поміж ними, максимум додаючи розмежування між республіками і монархіями. 

В сучасній західній політології існує один поділ на первісне стадо, плем’я, вождівство і державу, інший поділ на демократії, тоталітарні й авторитарні системи, третій поділ на капіталізм, соціялізм і змішані системи, ще один поділ на унітарні, федеративні і конфедеративні держави. Тобто, на відміну від глобального гомогенного ринку, який прагне уніфікувати всіх і вся, палітра політичних систем у світі дуже розмаїта. Єдине, що гаряче об’єднує всі держави – це їхнє переконання і твердження, що вони всі демократії; навіть найжорстокіші диктатори і режими таким чином собі лестять, задурюючи голови своєму населенню й прагнучи престижу на міжнародній арені.

 

Так чи інакше, у цьому політологічному вінеґреті у нас немає потреби повертатися в печерну добу, натомість окреслимо декілька сталих схем, які домінують у сучасному світі.

 

Умовний колективний Захід формує свої політичні надбудови як поєднання механізмів стримувань і противаг. Його домінантна культура компромісів не дозволяє жодній суспільній групі отримати цілковиту перевагу, коли переможець забирає все. В результаті всі учасники політичного процесу залишаються трішки невдоволеними, зате мають гарантоване й тривале політичне життя. Крім того, така збалансована система сприяє формуванню суспільної злагоди, солідарности, соціяльної справедливости.

 

В авторитарних і тоталітарних режимах все з точністю до навпаки, коли відхід від влади може означати не тільки політичну, але й іноді фізичну смерть. Тому така влада є абсолютизованою й абсолютною. У цьому сенсі влада сталіна була схожою на повноваження монарха, а політбюро кпрс мало відрізнялося від феодалізму.

 

В сучасній Україні політична система ближча до західного типу, тоді як у московії вона є виражено ординською.

 

Попри безперечні переваги класичних західних демократій, вони мають декілька серйозних вад.

 

По-перше, принцип компромісу хоча й непогано працює всередині країни у стосунках між різними верствами населення, але політики часто виносять його назовні у міжнародні відносини, приводячи в абсолют. Одвічне прагнення знайти правду посередині насправді призводить до викривлення істини і наруги над справедливістю, зокрема коли йдеться про агресора і жертву. Українці відчули це на власному гіркому досвіді.

 

По-друге, диктатура однієї більшости як суть демократії іноді непомітно, але цілком свідомо підмінюється диктатурою багатьох меншостей. Це особливо яскраво проявляється, коли йдеться про захист прав національних меншин та инших нібито малозахищених груп, які вимагають для себе ще більше прав, ніж у більшості, що й викликає справедливе обурення у цієї більшости. Щоб не ходити далеко за прикладами, згадаймо домінантне становище російськомовної меншости над українськомовною більшістю в Україні ще якийсь десяток років тому. До речі, один із активних методів роботи спецслужб срср та рф якраз і полягає в тому, щоби через пропаганду та инші інформаційно-психологічні операції сприяти подрібненню демократичних суспільств на велику кількість "гуртків за інтересами" - окультних сект, сексуальних меншин, галузевих профспілок тощо, стравлювати їх поміж собою і таким чином деморалізувати громаду і народ.

По-третє, західні політики помилково вважають, що їхні демократичні принципи слід застосовувати і в діялозі з недемократичними державами, тобто хворіють на синдром виховательки дитячого садка. Ми бачимо, до чого це призводить, зокрема, у відносинах з імперською росією чи тоталітарним Китаєм. Причому Захід бідкається, що в нього нічого не виходить, через це ставить під сумнів демократичні цінності і терзається своїм безсиллям і занепадом. Замість того, щоб жорстко покарати порушника у зовсім не демократичний спосіб, якщо потрібно – то і зброєю, бо тільки так воно доходить, а після цього спокійно повернутися до своїх домашніх демократичних клопотів.

 

Ще одна закономірність прозирає в тому, як так звані розвинені держави ставляться до так званих нерозвинених. Перші нерідко заохочують відсталість і корумпованість других з метою продовження політики неоколоніялізму, тільки вже иншими способами. Те, що західні уряди суворо забороняють всередині власних країн, вони негласно заохочують або потурають за кордоном, зокрема через транснаціональні корпорації, оскільки це забезпечує їм сталий притік фінансів чи природних ресурсів. Тобто ми вкотре пересвідчуємося, як економіка екстрактивного капіталізму морально псує політиків, руйнуючи не лише міжнародні відносини, але й суспільний лад і гармонію всередині потерпілих неоколонізованих країн.

 

Прогнозуємо, що ті демократії, котрі запровадять екологічно-соціяльну економіку, зможуть відносно безболісно пройти вікові випробування, зберігши і свій нинішній демократичний устрій. Якщо ж жадібність візьме гору, тоді в таких країнах буде посилюватися внутрішня поляризація суспільства, що зрештою загрожуватиме й їхньому існуванню.

 

Припускаємо, що на якомусь етапі справжні демократії почнуть відмовлятися від монархічно-конституційного ладу, бо утримання королівських домів на кошти платників податків стане вельми непопулярним.

 

Загалом, як ми далі побачимо в розділі про геополітику, сто років віднині людство зустріне ще з різними політичними системами, бо воно не настільки скоротиться кількісно, щоби виникла потреба їх уніфікувати. Тобто одвічна боротьба умовних демократій проти умовних сатрапів не закінчиться.

 

***

ЗМІСТ

 

Передмова

 

Вступ

 

Частина І - Світ

 

Екзистенційні виклики людству

Зміни клімату

Надужиток і Нестача

Наука і Псевдонаука

Енергія, Матерія і Ентропія

Економіка і Гроші

Технології

Сільське господарство

Харчування

Здоров’я

Політичний устрій

Право

Релігія

Засоби Масової Інформації

Геополітика

 

Частина ІІ – Україна

 

Історія

Мова

Війна

Сучасність і Майбутнє – Інтегрована Картина

 

Частина ІІІ - Прогнози

 

2022-2030

2030-2050

2050-2100

 

Сторінка 6 із 586

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles