logo

Tuesday, 13 November 2018 19:57

НЕРОЗКАЗАНА ІСТОРІЯ ПРО БОЙОВІ ЧАСИ РОБЕРТА МЮЛЛЕРА, ЧАСТИНА 3

Garrett M. Graff, Wired, 15.05.2018

Частина 2 тут 

 

Солдати Hotel Company швидко зрозуміли, що Мюллер, їхній новий керівник був зовсім не Gold Bricker. «Він хотів знати стільки, скільки це взагалі було можливо, як можна швидше дізнатися і про місцевість, і про те, що ми робимо, про засідки та все решта, — каже Маранто. – Для нього важливою була місія, місія і ще раз місія». 

 

Мета другої місії батальйону виявилася досить простою: шукати та знищувати. «Ми сиділи в кущах, в горах, просто перед лінією розмежування, цілодобово, — каже Девід Гарріс. — Ми були ніби наживкою. Одні й ті ж самі сутички. Вони б’ють по нас, ми – по них, після чого вони зникають». 

 

Часті смерті та поранення означали, що зміни на полі бою відбувалися постійно. Коли Маранто приєднався до Hotel Company, йому видали бронежилет, на якому була засохла крові. «Нам постійно не вистачало людей», — каже Коллін Кемпбелл.

 

Загін Мюллера постійно патрулював місцевість. У звітах батальйону його названо «кочовим» загоном. Його завданням було руйнувати бойові порядки ворога та розладнувати лінії постачання. «Ти на марші цілий день, пізніше викопуєш «лисячу нірку» для себе та проводиш там усю ніч, змінюючи порядок чергувань, — каже Білл Вайт, ветеран Hotel Company. — Ми вічно були стомленими, завжди голодними та спраглими. Там не було жодних душових».

 

У ці перші тижні впевненість Мюллера, як лідера, зміцнилася, позаяк він здобув довіру та повагу своїх людей. «Ти відчував його схвильованість, проте не ніколи не бачив її в його поведінці, — каже Маранто. — Настільки він був професіоналом».

 

Члени загону скоро познайомилися з тими рисами, які згодом будуть знайомі кожному, хто співпрацюватиме з Мюллером коли він буде прокурором та директором ФБР. Він багато вимагав від підлеглих і не терпів симулянтів, однак ніколи не просив того, чого сам не зміг би виконати. «Він не був скотиною», - пригадує Вайт.

 

jungle

 

Загін Мюллера розпочав грудень 1968 року забезпеченням охорони для головної військової бази на цій місцевості — прославленої бази «Вандеґріфт», яка була на 10 миль південніше від демілітаризованої зони. Це був єдиний форпост для морпіхів, місце для поповнення запасів, там були душ та гаряча їжа. Молодший капрал Роберт Кромвелл, який відсвяткував своє 20-річчя просто перед початком служби, розважав друзів своїми історіями. Він зустрів свою дружину та батьків на Гаваях, аби побачити свою новонароджену доньку. «Він був таким щасливим побачити дитину і бажав потрапити додому» - каже Гарріс.

 

7 грудня батальйон сів у гелікоптери для нової операції: повернути контроль над пагорбом на сумнозвісній території, відомій як Хребет Муттера.

 

Стратегічно важливий клаптик землі на чотирьох пагорбах був розташованим на південній межі демілітаризованої зони. Більше двох років там велися бої, допоки північні в’єтнамці не захопили його за кілька місяців до початку операції. Артилерія, повітряні удари і танкові атаки досить довго позбавляли ці землі її рослинності, однак навколишні пагорби та долини залишалися непрохідними джунглями. Коли команда Hotel Company приземлилася на місце та розділилася для встановлення периметру, Мюллера чекала його перша повномаштабна битва.

 

Щойно американські солдати просунулися вперед, північні в'єтнамці почали відступати. «Вони всі почали відступати до, як виявилося пізніше, великого бункерного комплексу», - каже Спаркс. Американці чітко побачили там сліди минулих. «Ви могли бачили дірки від шрапнелей на деревах, сліди від куль», — каже Спаркс.

 

jungle helic

 

Після трьох днів поодиноких перестрілок з невловимим ворогом та багатьох ночей американських обстрілів ще один загін 2-ого батальйону, Fox Company, отримав наказ зайняти вигідну позицію на підвищенні на Хребті Муттера. Навіть через 50 років дата операції залишається в пам'яті тих, хто брав у ній участь: 11 грудня 1968 року.

 

Того ранку, з першими променями сонця, після ночі повітряних ударів та артилерійських обстрілів, які мали ослабити ворога, солдати Fox Company розпочали наступ. Спочатку атака проходила без перешкод. Американці захопили західну частину хребта, не зустрівши опору, лише уникаючи мінометних ударів. Проте, щойно вони просунулися на схід, розпочалися важкі бої. «Коли ми почали пробивати собі шлях уперед, вони перейшли до інтенсивних обстрілів зі щонайменше трьох кулеметів, що стояли в бункерах» — пізніше звітував полковий. Через густу рослинність Fox Company не зрозуміли, що вони потрапили в сам центр складного бункерного комплексу. «Fox Company прокладала собі шлях боєм. Їй було дуже важко маневрувати, через вогонь противника та складнощі з пораненими».

 

Hotel Company снідала та перебувала на сусідньому пагорбі, в той час як атакували Fox Company. Спаркс пам’ятає, як він тоді пив «Mo-Co», пайкову каву з порошком какао та цукром, підігріту частиною вибухівки C-4. «Ми випередили Starbucks з цим лайном», — жартує він. Вони могли чути звуки пострілів посеред долини.

 

Спаркс згадує: «Лейтенант Мюллер тоді гукнув «По конях!». Я був гранатометником і мав на плечах дві сумки зі стріливом. Ледь міг стояти». Перш ніж досягнути ворога, вони мали пробити собі шлях у густих чагарниках долини. «Нам потрібно було спускатися пагорбом та перейти хребет Фокстрот. Це зайняло кілька годин.»

 

«Це було єдине місце в демілітаризованій зоні з такою рослинністю, — каже Гарріс,— кущі були густими й непрохідними».

 

Коли загін нарешті видерся на верхівку хребта, то зіткнувся з усім жахом поля бою. «Поранені були повсюди», — пригадує Спаркс. Мюллер наказав кожному кинути свої речі та приготуватися до битви. «Ми атакували просто на вершині», - каже він.

 

Не пройшло багато часу, як загін потрапив під тяжкий обстріл з кулеметів та гранатометів. «Просто перед нами вискочило троє північних в'єтнамців, які поливали нас вогнем з АК-47», — каже Спаркс. В один момент хтось кинув гранату, яка відскочила від дерева та вибухнула. Одного з капралів Hotel Company було поранено. «Потім ставало лише гірше».

 

У наступні кілька хвилин багато людей з загону Мюллера загинуло. Маранто пам’ятає, що він був враженим стійкістю свого ще зеленого лейтенанта під час тієї атаки. «Він був у В'єтнамі менше місяця. Більшість із нас — шість чи вісім, - каже Маранто. – Він був надзвичайно холоднокровним, коли вів вогонь по ворогу. Це був повний жах. Вони мали РПГ, кулемети та міномети».

 

Лейтенант швидко збагнув, у яке лихо потрапив його загін. «Цього дня я пережив другий найтяжчий бій за все перебування у В'єтнамі, — каже Гарріс. — Лейтенант Мюллер керував усіма діями, розподіляв позиції своїх людей та викликав удари з повітря. Він був завжди на ногах, рухався і не стояв на місці. Фактично це він врятував наші душі».

 

Кромвелл, молодший капрал, який недавно став батьком, отримав поранення у стегно. Коли Гарріс побачив, що його поранений друг зумів уникнути небезпеки, то відчув полегшення. «Я його бачив. І він був живим, - каже він. – Його несли на носилках». Морпіх зрозумів, що тепер його друг Кромвелл зможе врешті провести трохи часу з дружиною та своєю новонародженою дитиною. «Ах ти ж везучий покидьок, - подумав він тоді, - додому поїдеш».

 

Однак Гарріс недооцінив серйозність поранення. Куля потрапила в одну з артерій, і Кромвелл помер від втрати крові, перш ніж потрапити до госпіталю. Його смерть розбила Гарріса, який ніч перед тим обмінявся з ним зброєю. Гарріс взяв у Кромвелла M-14, а той – Гаррісовий гранатомет M-79. «Наступного ж дня йому наказали йти вперед», - каже морпіх. Він не міг позбутися того відчуття, що це його повинні були нести на носилках. «Про це я розповів лише двом людям».

 

Битва довкола Хребта Муттера тривала годинами. Північні в'єтнамці з джунглів поливали американців нещадним вогнем. «Ми потрапили у засідку, простіше й не буває, — каже Гарріс, — кущі були настільки щільними, що навіть мачете не могло вам допомогти. Відійдете на 15 метрів, не побачите, звідки й прийшли».

 

З ходом битви в морпіхів уже почали закінчуватися патрони. «Джонні Ліверман кинув мені сумку зі стріливом. Він переносив її з одного боку хребта на інший», — пригадує Спаркс. Ліверман вже зазнав поранення, проте все ще стріляв. Згодом по ньому повели інтенсивніший вогонь. «Його поранили в голову, просто коли я дивився на нього. Я взяв патрони, забрав його M-16 і сказав, що скоро повернуся».

 

Спаркс та інший морпіх сховалися за старий пень, намагаючись знайти якесь прикриття посеред бою. «В нас усіх не залишилося патронів», — пригадує Спаркс. Він приповз назад до Лівермана, аби евакуювати свого друга. «Я взяв його на своє плече і тут мене підстрелили. Я впав на землю», — каже він. Коли Спаркс лежав на землі, то чув, як згори хребта хтось кричав: «Хто це лежить внизу?! Вони мертві?»

 

Це був лейтенант Мюллер. Спаркс крикнув у відповідь: «Спаркс та Ліверман!».

 

«Тримайтесь, — сказав Мюллер, — ми спускаємось, аби забрати вас».

 

Через кілька хвилин Мюллер повернувся зі ще одним солдатом, Сліком. Вони удвох затягнули Спаркса й Лівермана у вирву від бомби та накрили одягом рану Спаркса. Вони сховалися там і чекали, допоки бойовий гелікоптер не пролетів над ними. Він почав стріляти, щоб відволікти увагу ворога, та повернувся назад, до вершини пагорба, де було відносно безпечно. Бойовий літак OV-10 скинув димові бомби, аби створити захисну завісу для морпіхів на хребті. Потім Мюллер, за словами Спаркса, повернувся, аби забрати з поля бою смертельно пораненого Лівермана.

 

jungle evac

 

Смертей ставало більше. 22-річний батько — капрал Аґустін Росаріо з Нью-Йорку отримав поранення у щиколотку. Коли він намагався знайти безпечне місце, його підстрелили ще раз, цього разу смертельно. Він теж так і не дочекався медичного гелікоптера.

 

Врешті, з плином часу, морпіхи змусили північних в’єтнамців відступити. О 16:30 поле бою стихло. Як згодом було написано в тексті подяки Мюллеру з рекомендацією його до Бронзової Зірки: «Відвага та агресивна ініціатива другого лейтенанта Мюллера, а також його непохитна вірність своєму обов’язку були вирішальними у перемозі над ворогом і відповідали найкращим традиціям Корпусу морської піхоти США».

 

З приходом ночі Hotel та Fox Company закріпилися на позиціях. Третій загін — Golf — прислали як додаткове підкріплення. Це був тяжкий день для обидвох сторін. 13 американців загинуло і 31 було поранено. «Ми завдали ворогу багато болю, проте не без втрат» — каже Спаркс. – Мої найближчі друзі загинули на хребті Фокстрот».

 

Коли американці прочісували територію навколо хребта, то нарахували сімох мертвих ворогів, окрім ще сімох, вбитих у бою. За пізніше опублікованими даними розвідки у тій битві загинув командир 1-го батальйону 27-го полку армії Північного В'єтнаму. Той бій «практично знищив його людей».

 

Крім того, битва ця довела і Мюллеру, і його людям, що він може керувати. «Коли все полетіло шкереберть, він був з нами, — каже Маранто, — Мюллер поводив себе як належить. Після цієї ночі багато хто з наших пішов би на край світу за його тнаказом».

 

Цей великий перший бій, а також втрата морпіхів, сильно вплинули на Мюллера. «Ти стоїш там і думаєш, чи все ти зробив що міг?», — каже він. Після цього, вже в таборі, Мюллер все ще сидів, приголомшений боєм, а майор підійшов до нього, поплескав молодого лейтенанта по плечі та сказав: «Хороша робота, Мюллер».

 

«Ті слова впевненості допомогли мені пережити все, — сказав мені Мюллер, — те, як він поплескав мене по плечі… воно розбудило мене. Інакше я би просто не міг жити далі з почуттям провини».

Четверта частина тут

 

Переклад українською — Петро Козак

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles