logo

Wednesday, 27 June 2018 21:27

ЕВРОПА: ЗАХІДНА ТА СХІДНА — ЧИ — ПРАВА ТА ЛІВА ?

Editorial Board, Radio Lemberg, 27.06.2018

 

Ми починаємо серію статей про політику та геополітику з точки зору правого боку політичної палітри сучасного суспільства. Сьогодні ми поговоримо про реакцію Европи та Заходу на події останніх десяти років на нашому континенті та спробуємо її проаналізувати. 

 

САКАРТВЕЛО 

 

В серпні 2008 року, під інформаційним прикриттям новинами про пекінську олімпіаду, Московія атакувала Сакартвело (англійська назва країни — Джорджія, московитська назва — Ґрузія) та остаточно окупувала його північні райони довкола міста Цхінвалі. Цю територію всі (!) українські та міжнародні ЗМІ за кремлівськими методичками досі і постійно називають «Південна Осетія» чи «Республіка Південна Осетія» — хоча це є таким самим штучним гебістсько-кримінальним адміністративно-територіальним утворенням, а насправді — окупованою московськими військами землею, як наприклад «Придністровська Молдавська Республіка» чи «Донецька Народна Республіка». По суті, Московією окуповано райони чотирьох адміністративно-територіальних одиниць (країв, мхаре) незалежної країни Сакартвело — всю північ Шида Картлі (Внутрішня Картвелія), західні райони Мцхета-Мтіанеті, та східні села Рача-Лечхумі та Імереті — та розгорнуто там десятки військових баз (червоні цятки на мапі). Це наочно видно тут: 

 

Sakartvelo Georgia 2018

 

Після виведення з ладу систем ППО Сакартвело та масованого нападу московських військ та авіації з півночі на Цхінвалі і Ґорі та з заходу — на порт Поті, уряд цієї невеликої кавказької країни, за настирливими вмовляннями західних політиків, ухвалив рішення про одностороннє припинення вогню — по суті капітуляцію перед набагато сильнішим ворогом. Згодом Московія повернула порт Поті на заході країни та місто Ґорі в її центрі під юрисдикію Сакартвело, але проголосила «незалежність» окупованих територій Абхазії та так званої «Південної Осетії — Аланії». Найбільше з західних політиків до замороження конфлікту доклався тодішній президент Франції, Ніколя Саркозі, а в чиїх насправді він діяв інтересах — невдовзі стало відомим цілому світові. 

 

29.09.2008 комісія Парламентської асамблеї Ради Европи заявила, що … Московія і Сакартвело несуть рівну відповідальність за серпневі військові дії — до такого висновку дійшла спецкомісії ПАРЕ на чолі з Люком ван дер Бранде. Згідно з заявою, делегація була «вкрай стурбованою» тим, що два члени Ради Европи порушили взяті на себе в рамках цієї організації зобов'язання з мирного вирішення всіх розбіжностей, включаючи і старі конфлікти. Така поведінка є неприпустимою, і обидві країни «несуть відповідальність за ескалацію цього конфлікту в повномаштабну війну. 

 

Тодішній генеральний секретар НАТО, Яап де Хооп Схеффер назвав «неприйнятною» остаточну угоду між керівництвом Европейського Союзу і Московією про замороження конфлікту, бо вона передбачає дуже великі поступки Московії. Зокрема, він виступив проти присутності московських військ на території Абхазії і північних районів Сакартвело — адже таким чином було прямо порушено попередню угоду президента Саркозі з шести пунктів, яка передбачала повернення до ситуації, яка була до початку конфлікту. «Перебування московських сил в Південній Осетії і Абхазії є неприйнятним». 

 

А через два роки, у травні 2010 Европарламент більшістю голосів підтримав висновки доповіді спеціальної міжнародної комісії Евросоюзу, на чолі з Гайді Тальявіні, з розслідування обставин «конфлікту в Південній Осетії». Згідно з цим документом, війну в серпні 2008 року розв'язало … Сакартвело, а Московія лише провокувала його на це, ба у відповідь дії московських збройних сил були «непропорційними». У резолюції також підкреслюється «підтримка Евросоюзом територіальної цілісності і недоторканності міжнародно визнаних кордонів Сакартвело», але тут же вказується, що «ізоляція Абхазії і Південної Осетії є контрпродуктивною для пошуку виходу з ситуації, що склалася». 

 

Ось по суті і вся реакція західної міжнародної спільноти на збройну агресію Московії проти суверенного Сакартвело. Правда, після цього, НАТО почала щільніше й регулярніше співпрацювати з урядом та збройними силами цієї країни, а Евросоюз рік тому надав безвізовий режим для короткотермінових відвідин країн Шенґенської зони громадянами Сакартвело.

 

УКРАЇНА

 

Через п’ять з половиною років, цього разу відразу після сочинської зимової олімпіади, Московія розпочала свою відкриту збройну агресію проти іншої суверенної европейської країни. Вона повністю окупувала півострів Крим (і практично миттєво приєднала його до своєї території, про якусь примарну незалежність, як у випадку з Абхазією, ніхто навіть на заїкався), а потім — низку великих та малих промислових міст на сході України. Але, якщо у першому випадку, дослухавшись настирливих порад все тих же західних політиків не чинити збройного опору, Україна практично безсило капітулювала, то на Донбасі події розвинулися зовсім неперебаченим у Москві чином — українці самоорганізувалися у добровольчі батальйони та повели за собо на фронт залишки практично повністю зіржавілої та корумпованої армії країни. Як наслідок — ворога було зупинено і відкинуто наполовину назад, з великих міст вдалося звільнити Маріуполь, Словянськ і Краматорськ — і практично лінія фронту завмерла з березня 2015 року (після штурму московитами вузлового міста Дебальцево — прямо під час так званих мирних перемовин у Мінську).


Побачивши такий спротив українців та їхню самоорганізацію, Захід цього разу вже почав робити хоч якісь рухи — крім традиційного занепокоєння та засудження, США та Евросоюз почали один за одним накладати точкові та секторальні економічні та дипломатичні санкції на причетних до агресії компанїї та громадян Московії. У поєднанні з різким обвалом цін на нафту та газ у 2014 році внаслідок негласної домовленості між лідерами США та Саудівської Аравії, це спричинило лавину інфляції на Московії, вихолощення її резервних фондів та значне обмеження у доступі до міжнародних фінансових ринків і новітніх технологій. 

І тут постає глобальне засадниче питання — чому реакція Заходу на грубе порушення міжнародних законів та інтервенцію в незалежну країну в центрі Европи є такою нерішучою, кволою та повільною?

 

На наш погляд причиною цього є вірусна інфекція популізму (засилля ультра-правих та ультра-лівих) та лівацтва (соціалістів, зелених, альтернативних, соціал-демократів) в провідних західних країнах. Як відомо, усі ці ідеологічні течії на Заході рясно та вміло підживлюються з Московії — раніше з так званого «Радянського Союзу», а після 1991 року — з так званої «Російської Федерації». Тож не дивно, що усі вирощені на кремлівській пропаганді партії та рухи крізь пальці дивляться на агресивну діяльність Московії в інших країнах, а часто навіть і потурають їй у критичних моментах.

 

Ми провели невеликий аналіз ідеологічних вподобань чільних західних політиків та їхньої партійної належності після Другої світової війни у чотирьох провідних країнах Заходу і побачили ось таку картину.

 

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

 

Після другої світової війни (до неї в принципі теж) у США діє чітка двопартійна система. Право-центристи (республіканці) та ліво-центристи (демократи) почергово приходять до влади, їхні уряди є монопартійними, тож і президент і той, хто відповідає за зовнішню політику (державний секретар) завжди є членами однієї партії та команди.

 

RL pres USA


Як бачимо з наведеної часової діаграми, усі три серйозні геополітичні проколи у зовнішній політиці США — Карибська криза 1962, інтервенція СРСР в Афґаністан 1979 та анексія Криму 2014 — сталися під час перебування при владі лівих (демократів), а суттєвої геополітичної перемоги — зруйнування комуністичної гегемонії в Европі 1989-1991 — було досягнуто за правління правих (республіканців).

 

СПОЛУЧЕНЕ КОРОЛІВСТВО ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ТА ПІВНІЧНОЇ ІРЛАНДІЇ

 

У Сполученому Королівстві теж давно діє двопартійна система, праві та ліві почергово приходять до влади, і уряди практично завжди є монопартійними, а якщо й коаліційними — то дуже близьких ідеологічно партій.

 

RL pres UK

 

Помітно, що знищення червоної чуми у східній Европі теж відбулося за правління правих (консерваторів) — до чого неабияк, як відомо, доклалася Залізна Леді (Марґарет Татчер), а не тільки президент Рейґан. А от приходити до себе та запускати знову свої фінансово-кримінальні щупальця на захід (зокрема у Лондон) кремлівська гебня, з приходом Путіна до влади у 1999, почала якраз під час лівого (лейбористського) уряду Тоні Блера.

 

ФЕДЕРАТИВНА РЕСПУБЛІКА НІМЕЧЧИНИ

 

В Німеччині ситуація після Другої світової війни з точки зору справжньої ідеологічної правиці виглядає кепсько. Тут є одна велика право-центристська партія християнських демократів (CDU), на електоральному полі якої пасеться ще й партія «вільних демократів» (FDP), а з лівого боку її сильно кусають не лише соціал-демократи, але й усякі там зелені, альтернативні, та ультраси. В результаті, останній справжній право-центристський уряд в Німеччині був лише до 1966 року, а потім завжди при владі були ліві.

 

RL pres DE

 

Навіть уряди безмінної після 2005 року бундес-канцлерині Анґели Меркель не можна вважати право-центристськими — адже всі вони були та є вимушено широко-коаліційними, і першими її заступниками та водночас головами МЗС є все ті ж соціал-демократи, які зв’язують по руках та ногах всі зовнішньополітичні ініціативи німецької правиці. Зверніть увагу, що напад і на Сакартвело у 2008 і на Україну 2014 сталися під час активного спів-головування Штайнмаєра. Та й сама Анґела Меркель, як відомо, є колишньою комсомолкою, і аж до 2014 року, поки Путін не загарбав Крим і не завалив малайзійський боїнг акурат її на день народження (та ще й на ювілей — 60 років), з симпатією ставилася до такого «оригінального» та трохи німецькомовного диктатора Московії.

 

ФРАНЦУЗЬКА РЕСПУБЛІКА

 

Тут правоцентристські справи геть кепські. В цій колись політично провідній країні світу так і не викристалізувалась потужна справжня ідеологічна правиця, а до своїх правих самі французи відносять таких двозначних політичних діячів як Шарль де Ґоль, Жорж Помпіду, Валері Жіскар д’Естен, Жак Шірак та Ніколя Саркозі. Кожен з них, намагаючись насолити своїм віковічним політичним візаві — то американцям, то британцям, то німцям, постійно загравав з Московією, пробував зробити з неї свого компаньйона у внутрінього-европейських політичних іграх. А часта зміна голів МЗС, практика їхнього призначення з представників протилежного ідеологічного табору, призвели лише до того, що французів тепер взагалі ніхто серйозно не сприймає на міжнародній арені. 

RL pres FR

 

З цього всього можна зробити однозначний та дуже сумний висновок. Холодна війна, як продовження Другої світової, не закінчилася у 1991 році. Коли країнам Заходу завдяки дії нафтового ембарго вдалося зруйнувати комуністичну імперію на сході Европи, його політики розслабилися і почали бавитись у доброго дядька у своїх стосунках з недобитками гебістського режиму Московії. Хтось дуже вдало посіяв думку в головах західних бюрократів, що подальший розвиток Західної економіки є можливим насамперед завдяки співпраці з колишньою безмежною в’язницею европейських та азійських народів, і вони зробили фатальну помилку — впустили на свої фінансові, промислові, військові, енергетичні, комунікаційні та медіа-ринки скажених та голодних звірів зі сходу.

 

І ось, минуло лише одне покоління після 1991 року, і Захід виявився повністю отруєним та інфікованим вірусом популізму, лівизни та індиферентності. А потужна ідеологічна пропаганда через усі можливі засоби інформації остаточно зневірила західні суспільства у своїх лідерах — тож дай бог аби нові Марґарет Татчер чи Рональд Рейґан якнайскорше з’явилися на політичному обрії західної цивілізації, та повели за собою хоча би Европу та Америку — та показали, на що дійсно спроможна справжня права сила у світі.

 

Европі терміново потрібні сильні праві лідери. А нашій Україні — і поготів.

 

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles