logo

Saturday, 28 January 2017 10:42

ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ: З КОЛЯДОЮ НА СХІД

Михайло Шоломицький, Радіо Лемберг, 28.01.2017  

 

Різдво – це час родинного тепла і домашнього затишку. Проте, на жаль, не далеко всі мають змогу насолодитися цим світлим часом. В той момент, коли ми з рідними чи друзями сидимо за святковими столами, там, на Сході України не стихають постріли, а замість дзвінких колядок чути гучні вибухи. Саме тому ми з товаришами вирішили принести трохи свята і нашим захисникам – людям, які на нього заслуговують, насправді, більше, ніж будь-хто інший. Оскільки хорошою українською традицією є вертеп, ми вирішили влаштувати саме його. 

 

Проте наше дійство було незвичайним. Автентичний сценарій один із учасників вертепу Мирослав адаптував до сучасних політичних подій. Вийшло дещо дуже цікаве: Іродом у нас постав ніхто інший, як Путін, у чорта ми переодягли Кисельова, трьома царями стали вірні українські захисники: козак, воїн УПА і солдат АТО. Ангелами обернулися працівники госпіталів, які піклуються про поранених і нерідко вертають їх з того світу. Загалом у вертепі брало участь 11 людей. Минулого року ми вже мали подібний досвід, але ходили колядувати лише по Львову у сім’ї тих, хто воював в АТО, бо наш друг (Зелений) саме тоді був теж на фронті. На зібрані кошти тоді купили ліки та глушники для автоматів і відправили їх на Схід. 

 

Та оскільки цьогоріч ми поставили дещо вищу мету, то підготуватися треба було відповідно. Тому ми звернулися за допомогою до одного з акторів Львівського театру юного глядача (Гаррі). Він покращив наш минулорічний сценарій, відкоригував акторську майстерність. Також домовився з викладачкою вокалу Даною, аби поставила нам голос і навчила добре, так би мовити по-грамотному співати колядки. Готувалися ретельно і наполегливо: від початку листопада два-три рази в тиждень були репетиції, що тривали по чотири годин. Таким чином наш вертеп став гідним до показу найшановнішій публіці. 

 

Перш ніж поїхати на Схід, ми вирішили завітати до будинків деяких наших знайомих львів’ян, аби мати змогу поїхати до бійців не з пустими руками. Звичайно, обійти пів-Львова не вдалося, адже наш виступ тривав не менше як півгодини, а це забирало немало сил і часу. Але назбиравши півміха грошей, накупили подарунків і подалися в дорогу, щоб 13-14 січня, на Старий Новий рік, бути в Авдіївці та Новогродвку. 

 

Та першою зупинкою по дорозі на Схід був Київ. До наступного поїзда ще було трохи часу, і ми вирішили заколядувати у знайомих в одній фірмі. Чим одразу «порадувала» столиця, так це реакцією на наше дійство. Знаєте, коли група переодягнених людей з колядою і зіркою ходить по Львову, то це явище нормальне: «о, і ще один вертеп ходить», - скажуть собі люди. У Києві ж на нас дивилися, наче на якихось прибульців, дивно було людям, що то по вулиці серед білого дня смерть з косою ходить, а поруч козак в шароварах. Під час самого дійства з реакції глядачів також одразу стає помітно, хто звідкіля приїхав до столиці-матінки. Західняки весело підспівують і сміються, а от решта ділиться на дві категорії: одні приглядаються, намагаються прилаштуватися – цікаво-таки (!), а інші бувало й не розуміють, що тут таке відбувається і «зачем позвали на этот детский утреник?».

 

Окрім того нам пощастило представити наш вертеп в заповіднику Софії Київської. Приймали нас там справді тепло, мало того, відправили аж до кабінету міністра культури України – Євгена Нищука! І що ви собі думаєте? І міністр нам підспівував, і колядувало разом з нами усе міністерство! То були незабутні враження! І напевно ми ще кудись завітали б, якби не проблема пересування по столиці. В костюмах та з декораціями в громадському транспорті незручно, тому продовжити довелося аж на вокзалі. Ми домовилися про виступ в залі відпочинку для військових. І це був саме той дебют перед публікою, до якої ми саме і їхали. Чесно, було трохи хвилююче, боялися зачепити почуття солдатів за живе. У вертепі є слова, які пов’язані з війною, смертю, ми не знали, як може зрозуміти і відреагувати кожен солдат, адже для нас то просто красиві і влучні слова, а для них – частина їх реальності, їх життя. Але коли побачили сльози розчулення на очах загартованих боєм мужчин, то була найкраща винагорода за всі наші старання. Ну а після вдало початку вже попрямували за призначенням…

 

Перше, що відчули вийшовши з потягу в Костянтинівці, - це якась металева напруга, що просто висіла у повітрі. І хоча це ще глибокий тил, навколо було повно військових. Тут все так і було просякнуте війною. За нами прислали хлопців із Правого Сектора на бусику, який за всіма ознаками свого зовнішнього вигляду неодноразово був на справжній війні. Отоді ми сповна відчули тутешній смак життя: водій Русий вів машину на великій швидкості по снігових заметах. Ми прямували до бази, а відчуття були, як на американських гірках. А вони ж бо їздять так увесь час! 

 

Старший на базі з позивним Дракон нам спершу не дуже втішився, все поглядав на нас спідлоба… Звичайно, у чоловіка гора важливіших справ, а тут от «артисти приїхали!» Та все змінилося вже після першого виступу. І знову розчулення, і знову радість на обличчі солдатів! Цього ж дня колядували в госпіталі. Купили пораненим ящик вітамінів: апельсини і лимони, які наші ангели символічно роздали їх хлопцям. То було дуже душевно і тепло, емоції просто зашкалювали, дехто не втримався і зронив не одну сльозу.

 

Намагалися дарувати різдвяне тепло всім, хто його потребував. Найменшою нашою аудиторією був один глядач – Ярік із Дубно. Чоловік саме стояв на блокпості, коли ми проїжджали повз, як побачив вертеп, то дуже зрадів, адже додому на свята потрапити не вдасться ніяк. Звісно, ми не могли не заколядувати.  

 

Окрім виступів, ми хотіли ще дізнатися трохи про тутешню ситуацію, вивчити атмосферу воєнних територій. Хлопці відвели нас в місцевий заклад Новоградівки - бар «Шахтар». Нас одразу попередили, щоб поодинці навіть не думали ходити курити. Відповідь на питання «чому» читалася у ворожих поглядах місцевих. Проте серед них вдалося зустріти приязного хлопця Сергія, якого доля змусила побувати полоні ДНР за те, що охороняв прапор України на міській раді. Він говорив страшні речі: «Мене просто били, нещадно, без причини, нічого не запитували, просто застосовувати на мені всю свою тваринну силу…». Рідним вдалося витягти хлопця, але ще й досі він не може спокійно ходити вулицею: «Ввесь час чекаю ножа в спину, адже постійно чую: «ну что, украм служил, наших убивал, да?». Сергій демобілізувався 25 грудня, але не може знайти себе серед мирного життя, тому збирається на контракт в Збройні сили України. Приємно було те, що хлопець затятий фанат "Металург" (Донецьк), а ми шанувальники «Карпат». Тому нам було весело згадувати наше фанатське життя в мирний час. 

 

В той вечір сталася ще одна цікава історія. Забувши про пересторогу не ходити по одинці, я вийшов покурити. За лічені хвилини навколо мене зібралися місцеві жителі і почали свій «допит»: «С западной приєхал? А зачем? Подарки привез? Кому, вот этим пида**сам?» Я на диво спокійно і врівноважено на це відреагував. Проте напруга почала наростати. Не знати чим би то все закінчилось, якби не мій товариш, що теж вийшов покурити і став біля мене, попросивши запальничку. В той момент, коли чоловіки зрозуміли, що я не сам, вони просто «здулися» на очах. Хлопці з Правого Сектора не були здивовані, тут така поведінка місцевих – норма. «Вони, як стадо диких собак, - пояснювали нам, - ніколи не знаєш, в яку мить можуть напасти, їм не можливо, щось доводити, вони підкоряються лише силі». 

 

В Авдіївці люди теж зовсім інші. Їх будинки – цілковиті руїни, вони ходять зіщулившись, підтюпцем, завжди на готові бігти і ховатися. Страшно, дуже страшно подумати, що напевно ця вироблена звичка не покине їх до кінця життя. 

 

Наша подорож супроводжувалась знайомствами з багатьма цікавими людьми. До прикладу, пощастило розмовляти з істинним запорожцем з довгими козацькими вусами. Після того, як повернеться додому чоловік планує відкрити зал, де безкоштовно навчатиме хлопчаків рукопашному бою. Запорожець дуже прихильно поставився до нашого вертепу, бо вважає, що головною справою, якою мають займатися ті, кому пощастило не зустрічатися з війною – збереження і поширення справжньої української культури. Так? ця війна матиме значення, якщо на місці могил сіяти Україну. 

 

Спілкувалися ми й з ще зовсім юною дівчиною-солдатом Емкою. Її історія не залишає байдужим нікого. «Я двічі народжувалась і двічі вмирала», - розповідає дівчина. У Емки був коханий, вони планували після війни створити міцну сім’ю. Але все сталося по-іншому, коли він відправився на передову. Одного дня Емка почула по військовому радіо в штабі: «У нас двоє двохсотих (тобто мертвих)». Серед них було ім’я коханого. То була її перша смерть. Проблиск надії подарував її нове народження – його просто поранено, але він живий. Вдруге Емка померла разом із ним у госпіталі. Зараз дівчина трохи заспокоїлась. Емка – рідновірка (язичниця) і знає, що після смерті воїни потрапляють у окрему частину раю - Вальгалу. Там чесні воїни відпочивають разом із іншими захисниками: УПівцями, козаками. Зранку вони влаштовують бої, потім ідуть на полювання, ввечері на них чекає пишне застілля, а вночі приходять чарівні діви. Тепер Емка захищає свою країну, знаючи, що мусить потрапити до коханого, бо він чекає на неї вгорі. 
Повернулися додому благополучно, єдине, коли прощалися, наші вже тепер друзі саме мали йти на передову. То було дивне почуття несправедливості… Наші шляхи розходились і віддалились, хтось в теплий дім, а хтось в холодний окоп. 

 

Розказати є ще багато чого, але не все з можна оприлюднювати. Та поїздка була справді того варта. Ми принесли частинку свята і радості хлопцям, що й не сподівались побачити цього року вертеп. І, напевно, ми самі теж ніколи не забудемо, як з колядою ходили назустріч війні.

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles