logo

Saturday, 09 March 2019 11:29

УКРАЇНА ДОСІ ЖИВЕ ЦІННОСТЯМИ ВИЖИВАННЯ, АЛЕ НА ВІДМІНУ ВІД МОСКОВІЇ ШВИДКО РУХАЄТЬСЯ У ПОТРІБНОМУ НАПРЯМКУ

Олександр Пасхавер, FreudHouse, 05.02.2015


Нещодавно [увага, йдеться про 2015 рік — прим. RL] український економіст, член-кореспондент Академії технологічних наук України, Олександр Пасхавер виступив у рамках проекту «Що я можу», організованого Freud House. Публікуємо його ключові думки про те, чому ми не є европейцями і як через це гальмуються реформи; як довіра робить життя кращим, і чому проти Московії воює сама історія. 

 

З точки зору якості й рівня життя европейська цивілізація зараз є дуже успішною. Ми хочемо стати европейцями, проте не можемо досягнути такого рівня життя, як в оточуючих нас країнах, навіть тих, які далеко не завжди і самі поводять себе, як европейці. Чому?

 

ПРО ЦІННОСТІ

 

Зазвичай відповідають приблизно так: «Ну, нам не поталанило з владою. Вона – злодійкувата, вона нас обманює. Вона і реформи робити не вміє, тому ми всі так погано і живемо». Це неправильна відповідь, бо вона ґрунтується на цілком зрозумілому для кожної особистості протиставленні себе хорошого до них поганих. Правильну ж відповідь довели спеціальні гігантські дослідження, які проводилися в усьому світі, і які показують, що в основі розвитку лежать цінності. І, якщо ми живемо погано, то це означає, що щось не так у нас якраз із ними. Візьмемо нас і Европу. Між нами стоять непереборним бар'єром відмінності в цінностях. Ми не є европейцями. 

 

Колись один із керівників Евросоюзу неофіційно заявив: «Якби московити не були білими, у нас до них не було б претензій. А так – білі ж, ніби й свої, але не такі, як ми». Те саме можна сказати і про нас...

 

Яка ж між нами різниця? Европейські цінності ґрунтуються на двох інтегральних стовпах. Перший – відповідальна свобода. Свобода для европейців – це не смаколик, свобода – це умова їхнього існування, бо без свободи вони не можуть самореалізовуватися. Свобода – це можливість вибору у всіх життєвих ситуаціях, і вони обмежують її так, аби не завадити іншим. Коли люди обмежують себе добровільно, то це називається відповідальною свободою. Далі починає діяти держава, яка карає тих, хто не хоче добровільно обмежувати себе. Але закон діє лише тоді, коли основна маса населення з ним погоджується. Якщо закон не відповідає відчуттю справедливості більшості населення, тоді він просто не працюватиме.

 

Ми всі погоджуємося, що вбивати – недобре, і закон, який переслідує за вбивство, є достатньо ефективним. Однак, ми зовсім не є схильними вважати, що дати хабара – погано. Кожен з нас цим займається. Не знаю, як ви, а я до лікаря без грошей все ж не ходжу, інакше він просто буде погано до мене ставитися. Більша частина населення сприймає корупцію, як гріх, але прийнятний. Тому і не працюють антикорупційні закони. А в основі европейських цінностей лежить якраз відповідальна свобода.

 

Друге – це відповідальна співпраця. Це означає, що ви є схильними до співпраці, ви є активними, готовими до компромісів, і компроміс не є для вас поразкою. І коли ви досягаєте якоїсь згоди, то ставитеся до неї з відповідальністю.

 

Ось цей комплекс з відповідальної свободи й співпраці створює те, що ми називаємо соціальним капіталом. Якщо одним словом – це довіра. Довіра до своїх установ, довіра до «не своїх», незнайомих людей. У суспільстві, де є довіра, все стає дешевшим, бо недовіра створює цілу низку інструментів, які коштують дорого. Це означає, що суспільства, які володіють цим капіталом, є багатшими за ті, які його не мають.

 

У нас же інша філософія. І це не наша провина — такою є наша історія. У нас досить високий рівень технологій самовиживання, тобто реакцій на несприятливі зовнішні умови. Тут нам немає рівних. У свій час я написав статтю, яку з цікавістю сприйняли в Европі. Стаття про те, яким чином було організовано тіньову економіку в 1992-1993 роках, та й у наступних роках. Це було блискуче: тіньову економіку зовсім спонтанно створило все суспільство. І загалом, вона нас врятувала. Ми не розвалилися, на вулицях не валялися трупи, ніхто не вбивав один одного.Незважаючи на те, що все навколо розвалилось, ми жили життям врятованого соціуму. Це було найяскравішою ілюстрацією того, наскільки наше суспільство є досконалим з точки зору технологій виживання.

 

Але сама технологія виживання, цінності виживання в якомусь сенсі є протилежними европейським. Ми не довіряємо нікому, крім близького кола осіб. Але ми не можемо бути багатими за таких умов, це неможливо. Якщо ви не довіряєте державним установам і чужим людям, і, відповідно, наймаєте на роботу лише своїх, то ви просто не в змозі створити нічого ефективного.

 

Я двічі був радником Кучми, і був радником Ющенка. І ось Ющенко викликав у мене дуже суперечливі емоції. Зокрема, я побачив, що він призначає на високі посади лише своїх: родичів, сусідів, тобто близьких людей. Мене це дуже здивувало. Це технологія виживання у чистому вигляді, яка суперечить европейській технології життя. Замість обирати найкращих, ви обираєте своїх. Одного разу я сів у таксі і роздратовано розповів про це водію. Він мене уважно вислухав, промовчав, а потім сказав: «Так він же є хорошою людиною!». І я замовк, бо зрозумів, що цінності в нього – інші.

 

У кожній дрібниці технологія виживання суперечить европейським цінностям життя. Ми не є схильними до компромісів, компроміс для нас – це поразка. Кар'єра для нас – не спосіб самореалізаціЇ, а можливість влаштувати своє близьке коло людей. З усім цим дуже важко збудувати европейську державу, та й взагалі будь яку державу.

 

Дослідження показали, яким чином змінюються цінності. Спочатку іншими стають якісь умови життя, причому найрізноманітніші. Наприклад, у Середньовіччі винайшли бухгалтерський облік, що серйозно змінило життя. А в ХХ столітті відбулася сексуальна революція. Коли такі зміни накопичуються, тоді в населення виникає потреба змінити свої цінності. Воно повільно й адаптивно змінюється у потрібному напрямку, аби відчути себе адекватно у зміненій соціальній дійсності, відчути себе хорошим. І тоді змінюються інституції. Бо абсолютно неможливо створити інституції, які суперечать тим цінностям, які є в певного населення.

 

Тому, коли ми кажемо, що влада є поганою і вона не хоче реформ, то потрібно зрозуміти — вона просто не може їх здійснювати. Бо якщо для нас ці інституції є чужими, то й у влади немає можливостей їх створювати. Вона може запозичати їх механічно, але вони все одно будуть адаптованими, підлаштованими та спотвореними до повної неможливості так, аби нам було зручно.

 

У свій час соціологи проводили експерименти на Московії. Вони ставили чудову красиву пивну будку, і буквально через кілька днів вся вона була геть пошкрябаною й вимазаною. І це не через необережність. Це потреба тих людей привести цю будку у відповідність зі звичним середовищем. Приблизно так усе й відбувається. Тобто аби збудувати европейські інституції, ми повинні змінити цінності.

 

ПРО РЕВОЛЮЦІЮ ГІДНОСТІ

 

Я вважаю, що Майдан – це переломний момент в історії України. Майдан – це успішний епізод соціальної революції. Причому революція ця – европейського крою, от лише вона є запізнілою на 200 років. Дуже важливо, що це не метафора, а суто технологічне визначення. Бо якщо це революція, то звідти випливає дуже багато цікавих висновків. По-перше, це епізод, бо всі европейські революції тривали дуже довго і мали багато епізодів. Французька революція розпочалася у 1789 році, коли скинули короля, а завершилася в 1870. Революції тривали довго і мали багато епізодів.

 

На мій погляд, українська буржуазна революція розпочалася в 1991 зі знищення соціалізму і соціалістичної системи господарювання. Розпочалася вона зовсім унікальним чином, бо всі европейські революції починалися з ініціативи певного прошарку людей, яким було тісно й неможливо жити, і яким хотілося реалізуватися якраз через свободу. Тоді вони скидали попередню владу, і новий уклад ставав стійкішим. А ми отримали зміну соціального устрою ззовні.

 

Це була дивна революція, безсуб’єктна. Не було прошарку, який був би у ній зацікавленим. І 23 роки ми прожили не дарма – цей прошарок створювався, накопичувався, і саме він став ініціатором Майдану. Перше, що я помітив – люди на Майдані вели себе не як середньостатистичні українці, а як типові европейці. Відповідальна співпраця і відповідальна свобода – це було їхніми характеристики. Вони були пасіонарними. Їх розстрілювали, а вони не відходили назад – це дуже сильна характеристика пасіонарності.

 

Зараз скажу незвичну річ. Путч та інтервенція ззовні є типовими ознаками справжньої революції. Це, можна сказати, сертифікат якості справжньої революції. Завжди консервативні країни-сусіди і консервативні люди в самій країні влаштовують такі речі. Я збирав усі ці характеристики істинності революції і зрозумів, що виник прошарок, який нам і потрібен. Бо активна меншість змінить пасивну більшість. У нас є вихід зі становища, у нас є можливість стати европейцями саме так. З мрії ми можемо перетворити цей процес у технологію. Бо є люди, які є готовими це робити.

 

Звичайно, ЄвроМайдан – це лише початок, це третій епізод революції, якщо брати і 2004 рік. Але він є зовсім не останнім, бо ще нічого не зроблено з того, що робить революція. Ще не створено політичні проекти, не висунуто вождів, не змінилась більшість суспільства. Але все це тепер є цілком реальним. Якщо я казав, що неможливо спорудити інституції, якщо не засвоєно цінності, то зараз, коли значна частина населення вже сповідує ці цінності, я вірю в те, що можна зробити й інституції.

 

ПРО ВІЙНУ

 

Коли почалася війна, я побачив, що в людей стрес не так через саму війну, як через повну невизначеність майбутнього. Це проникло у всі наші клітини, ми зовсім не відчуваємо, яке майбутнє нас чекає. Звісно, ми воюємо з країною, яка у 25 разів є сильнішою за нас, і ніби ми не можемо перемогти. Але я розповім вам про аналогії. На початку ХХ століття в Европі було шість великих імперій: Британська, Французька, Німецька, Австро-Угорська, Московська та Османська. Протягом 20 століття дуже по-різному вони розпалися і зникли, зокрема й Радянський Союз. З тих шести імперій чотири ніколи навіть не намагалися воскрести. Це означає, що вони проробили над собою дуже серйозну роботу, адаптували свої цінності до реальності і позбулися імперського синдрому. Єдина імперія, яка намагалась відновитися і стати ще більшою – це гітлерівська Німеччина. Її перемогли, і переможці проробили над нею вельми принизливу роботу, але німці це пережили, і схоже на те, що вони більше не хочуть бути імперією. Ба тепер в Европі є ще одна спроба: свою імперію хоче відновити Московія.

 

Справді, якщо подивитись на риси москвинського характеру, то він є імперським. Але поміркуймо. Якщо п’ять «сестер» Московії не змогли стати імперіями і відмовилися від цього, то аналогічно, у нас є причини вважати, що історія більше не хоче імперій. Якщо ви воюєте проти історії, то у вас немає шансів. Причому, співвідношення сил не гмає жодного значення. Історія знайде спосіб їх зрівняти.

 

Два приклади. Франція воювала проти Алжиру – там було таке саме співвідношення сил, як у нас з Московією. Якби я тоді приїхав до Алжиру і сказав: «Друзі, ви переможете», мене би висміяли – ну як може Алжир перемогти Францію? Але він її переміг, бо історія була проти Франції.

 

Другий приклад. В зеніті свої сили Іспанська імперія сяяла, а проти неї боролися якісь Нідерланди [«низовина» у перекладі з фламандської — прим. RL]. Здавалось би, ну які шанси можуть бути в Нідерландів порівняно з імперією, де був, наприклад, великий полководець герцоґ Альба? Але вони перемогли та здобули незалежність, хоча для цього потрібно було 80 років.

 

Для мене це зменшує невизначеність нашої ситуації з точки зору довготривалих планів. Звичайно, це не зменшує невизначеності людських доль. Але ж не лише своєю долею живе людина.

 

*


За основу статті взято виклад на сайті Платформа, переклад українською — Петро Козак

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles