logo

Wednesday, 24 October 2018 15:05

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ТРИНАДЦЯТА — ЗОЛОТІ ЧАСИ КОРОЛЯ ДАНИЛА

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 24.10.2018 

 
Частина дванадцята тут 

 

Вибачаюсь перед читачами за неправильно наведену у попередній частині історії дату битви під Ярославом (1245 — цю дату прийнято офіційною наукою). Насправді деякі деталі вказують на трохи пізніший термін (а саме 1249).
 
Московські писаки навмисно плутали дати, аби приховати факти, що руйнували їхню брехню. Так званий "Галицько-Волинський літописний звід", за твердженням московитсько-люмпенської пропаганди є автентичним документом, написаним "особистим біографом Даніїла". Відтак цей "документ" внесено до "Іпатівського списку" (збірка чуток, легенд і вигадок походженням з Литовської Метрики). Та при детальному вивченні так званого "літопису русского" ("Галицько-Волинського") складається враження, що "біограф Даніїла" був зовсім необізнаним у справах королівства, проте добре знав, що коїлось в улусі Джучі. Наприклад, він майже нічого не знав про першу велику переможну битву Данила і Василька під Дорогочином проти хрестоносців у 1237 році. Натомість у "літописах" (не у всіх) описуються "битви", які ніде й ніколи не відбувалися окрім уяви пропагандистів. 

 

На землі України завжди претендували Польща і Угорщина. Вбивця Романа, Конрад Мазовецький, скориставшись тим, що русини не могли вести війну на декілька фронтів, захопив  північну Волинь з містом Берейстя (сучасний Брест). Згодом Конрад передав русинський Дорогочин (сучасна Польща), який йому не належав (у польських джерелах немає відомостей про його захоплення) Орденові Німецького Шпиталю Помочі Діви Марії (так само як до того Боруссію, яка також Конраду не належала). Хрестоносці укріпили дорогочинську фортецю і поставили там великий гарнізон — Дорогочин давав можливість просуватись на південь і схід. Гарнізон Дорогочина складали лицарі-"соломоничі" з колишнього Ордену Добжинців, заснованого Конрадом на статуті тамплієрів (згідно з Папською буллою, Добжинців та Меченосців у 1235 році були об'єднано з Орденом Німецького Шпиталю Помочі Діви Марії). Тобто Дорогочинську фортецю захопили польські та німецькі посіпаки Конрада під прикриттям Тевтонського Ордену. Горе-"тамплієри" зайняли фортецю десь наприкінці 1236 року. Нагадаю, що Галич на той час було захоплено Угорщиною, а частина військ Данила розташовувалась на Чернігівщині і Київщині. Тож швидкої відповіді русинів "тамплієри" не чекали. 

 

За результатами сучасних досліджень Ігора Кушка (молодий історик з Вінниці) вдалося підняти завісу з московської брехні. Навесні 1237 року під Дорогочином відбулася перша битва нового Данилового війська проти лицарів, серед яких переважно були німці (сакси). Ця битва добре висвітлює талант полководця короля Данила. Швидким маршем, з нечисельним військом, брати-королі Данило та Василько зайняли Берейстя та оголосили що "йдуть на Литву ("ятвягів")". 

 

Гарнізон Дорогочина було приведено до стану бойової готовності, але військо Данила там не чекали. На початку березня з веж фортеці побачили нечисельну легку піхоту. Данило і Василько добре розуміли, що сил на штурм у них немає, тож надію поклали на військову вдачу і тупість командування хрестоносців — Данило сподівався виманити військо добжинців, розбити його, та спинах втікачів увірватись у фортецю. Магістр Бруно вирішив, що легка піхота — це все, що є у Данила та Василька, і вирішив завдати лобового удару всіми своїми наявними силами. Теоретично, важка броньована кіннота малаа була втоптати військо Данила у весняну землю. 

 

Тож війська добжинців вишикувались колоною та рушили на ряди легкої русинської піхоти. Та, звісно, почала втікати. Їй навздогін помчала лицарська кіннота. Як колись пізніше англійська важка кіннота була "здивованою" шотландськими пікінерами, так тоді і тамплієри здивувано побачили, що вони насправді стрімко несуться назустріч стіні з довгих списів та пік. Перші ряди вершників спричинили безлад у бойових рядах. А тут ще й раптом з флангів теж з'явилася стіна зі списів, а в тилу тамплієрів мазовецького розливу нізвідки виникла важка русинська кіннота. Це класичне оточення Данило виконав згідно з порадами Веґеція. Слідом за залишками "лицарів храму", русини увірвалися до фортеці. Розгром був катастрофічним — всі, хто вцілів разом із магістром Бруно, потрапили у полон. Саме ця битва стала прототипом вигаданних московитами та совдепією "невської битви" та "льодового побоїща". Тож дату 7 березня 1237 слід би якось відзначати в українському військовому календарі. 

 

Це була перша велика битва молодих братів-королів. Нажаль, немає досліджень, як Василько громив мадяр у Галичині (адже "літописам" вірити — себе дурити). Західний похід татар та казахів Бату ("бату" тюркською означає "західний", насправді його звали Сеїн) зруйнував всі плани Коломана, Конрада та Бели. Що цікаво — ані володіння Ордену, ані володіння німецького імператора, ані володіння Данила практично не постраждали від казахів та татар. 

 

Для "свідків Нестора" нагадаю, що згідно з "Галицько-Волинським", в цей же час "...прийшов Ярослав (кугиз Пєтай) Суздальський і забрав Київ від Володимира. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля". Ага. Взимку, без доріг, через 1100 км непролазних лісових хащів. По-перше, кереметь Суждаль належала інґрійцям (формально то були володіння кугиза-партизана Шатоя ("Юри"). А кугиз Пєтай ("Ярік") сидів у фортеці чернігівців-ізгоїв Ерзянь (Суждаль була з іншої опери, так би мовити, для Пєтая. І такої недолугої брехні і вигадок у писанині ХІХ століття просто повно). 

 

За підрахунками Володимира Білінського, Орда й Бату, згідно з московською писаниною, зруйнували 7 міст русинів: Київ, Колодяжин, Ізяслав, Кам'янець, Галич, Володимир, Берейстя. Насправді ж, Київ було капітально зруйновано під час штурму 1204 року, і надалі, аж до завоювання Данилом Чернігівщини (1237), він неодноразово переходив з рук в руки. Кам'янець на той час взагалі не існував, а Галич і Берейстя руйнувались і грабувались мадярами та лехітами впродовж воєн у 1230-х роках, тож жоден археолог не відрізнить хто і як грабував ці міста (Данило взагалі переніс столицю Галичини до новозбудованого міста з нещасного Галича). Тож Колодяжин, Ізяслав та стольний Володимир є єдиними претендентами на "жертв татарської навали" (маршу через королівство). Але треба, щоб археологи трохи визначились із фактами. Ще наприкінці ХІХ століття дослідники української старовини вважали, що татари лише нашвидкоруч пограбували деякі русинські міста. 

 

Перший Західний похід імперії Моалів і смерть Удегея стали початком швидкого кінця імперії. Вже у 1242 році владу у Карокорумі перебрав Ґуюк — і відправив Бату й Орді шовкові шнурки. Тож в імперії нікому було навіть покарати Данила за знищених підданих (Болехівських князів). Лише у наступному, 1243 році, загони улусу Мувала здійснили не дуже вдалу каральну експедицію у володіння Данила (формально Болехівська земля приєдналася до цього улусу). Та жодне джерело протягом 1243-1250 років не згадує татар у Королівстві. 

 

У 1245 році папський легат, Плано де Карпіні, привіз до короля Данила від Папи Римського листа, в якому той пропонував корону, лен та вимагав впровадження католицизму. Ця переписка тривала до 1249 року.

 

Постійні війни, які супроводжувались грабунками, призводили до знелюднення поселень та змусили короля переселити до Берестейщини  кипчаків (на умові служби) та вивезти (за згоди Бату) до Галичини  караїмів з гірського Криму. 

 

У цей же час, в Карокорумі було обрано імператором Ґуюка. Але Бату не визнав його влади, і почав підготовку до війни. До речі, Плано де Карпіні відзначає малочисельність загонів татар на кордоні з Руссю (сучасна Січеславщина). Війська Бату збирались на північ від Каспію, війська Ґуюка у Афганістані. У 1247 році армії рушили назустріч одна одній... Але несподівано у Самарканді Ґуюк помер (його отруїли). Ось так Улус Джучі (Жоши) і став фактично незалежним від імперії. 

 

До 1247-1249 рокі мадяри та лехіти трохи оговтались після розгрому, і почали новий наступ на землі Королівства Русинів. Неофіційно цей військовий похід проти русинів санкціонував Папа, невдоволений Данилом і Васильком. 17 серпня 1249 року на річці Сян біля обложеного міста Ярослава зустрілися об'єднана армія братів-королів та об'єднане військо мадяр (що залишилось після Шайо), лехітів, "опозіційних" хорватів Галичини та найманців-"хрестоносців". Короткий опис перевіреної тактики: "Данило заманив угрів у мішок, а далі зайшов їм у тил з добірною ротою (важкої кінноти). Січа була запеклою" (адже уроки "соломоничів" лехіти і мадяри так і не вивчили). Король Данило вщент розгромив "збірну" особистих ворогів. Це була найбільша битва у Східній Європі тих часів. Мадяри втратили більшість свого війська, полегли всі хорватські "опозиціонери", а лехіти, очевидно залишились без останніх сил, що доти були непідконтрольними окупаційній адміністрації улусу Мувала. 

 

Звістка про такий розгром швидко розлетілась серед сусідів. Першим відреагував сам Бату-Сеїн — його посланець запросив короля Данила до своєї ставки (у мінливому світі завжди потрібно мати міцних союзників). Це зрозуміло, адже Данило практично знищив залишки боєздатних військ головного ворога Сари-Орди — "баскардійської" Угорщини та кипчацьких ханів. Тож взимку 1250 року король Данило з візитом перебував у ставці Бату-Сеїна, де його частували кара кумисом. "...А за свідченням брата Вільгельма, вищий сорт кумису називався чорним (кара) і вживався виключно знаттю". 

 

Західні сусіди русинів теж швидко "перевзулися": у 1250 році, побитий Бела запропонував свою доньку Констанцію синові короля — Леву, а у 1252 році він вже попросив допомоги у Данила проти саксів. У 1252 році, Папа Римський, Іннокентій запропонував "благословення…, вінець, і сан королівський..." вже без всяких умов. У 1255 році "…прислав Папа послів достойних, що принесли вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…" (за московськими відомостями). Як казав "Володар Европи" — Іннокентій ІІІ — "лише після рукоположення вищим першосвященником імператор отримує кінцеве затвердження у своєму сані, від Папи виходить його благословення, і вінчання, і покладення на нього знаків імператорської влади". Та прийняття католицького благословення зовсім не означало "покатоличення" у русинів. На час коронації Данила, Русь-Україна залишалась найбільшою християнською ортодоксальною країною — адже на місці колишньої Римської східної імперії розташовувалась "Латинська імперія" французських хрестоносців (деспотії Морея та Фракія було поділено між католицькими феодалами). 

 

А що найдетальніше "літопис" описує події не в самому Королівстві, а в Улусі Джучі, то зрозуміло, що московські писаки під виглядом "древньорусского літопису" просто подають переклад документів з архівів Сарай-Берке та Каракорума.

 

Наприклад, на честь візиту стратегічного союзника татар і казахів, у ставці Бату показово стратили полоненого Михайла Чернігівського (останнього законного володаря Чернігівщини) — прямо на очах у короля Данила. Так загинув останній ворог Данила. Михайло Чернігівський був протеже башкирів (мадяр) на русинський престол. Саме це й стало вироком для нього. Тож два стратегічні союзники — Бату й Данило — остаточно порозумілися (Данилові навіть було пробачено вбитих болехівських князів). У ставці Бату-Сеїна було підписано союзну угоду між володарем Улусу Джучі та королем Королівства Русинів. 

 

Отже, станом на 1250-й рік король Данило переміг усіх своїх ворогів (і ворогів держави), отримав визнання на Заході та на Сході, відродив торгівлю, створив армію, будував міста, церкви і фортеці. Відразу після візиту до ставки Бату, король "звідти ж (з города Холма) Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. І пішов він до короля (Бели) в Ізволин, і взяв дочку його (Констанцію) синові своєму за жону. І відддав він йому, (Белі), захоплених бояр (хорватів), що їх бог дав у руки його, коли він з братом переміг біля Ярославля. І вчинив він з ним мир, і вернувся у землю свою".

 

versnyk light

 

Важка русинська кіннота потребувала великих витрат на утримання, тож на той час Русь-Україна була досить заможною державою — давався взнаки прямий доступ київських торговців до Шовкового шляху. Своїм виглядом та важка кіннота була більш схожа на "фракійських" чи "середніх катафрактів" римської імперії. Але це була традиційна важка кіннота для русинів. Просто за часів короля Данила князі-слуги та бояри-слуги стали броньовано кіннотою та основним видом русинського (українського) війська. Стрілецьку ж кінноту представляли кипчаки-слуги. Тож Королівству Русинів точно було що протиставити мадярам та лехітам, а згодом і татарам. 

 

Історичною таємницею залишається дійсний стан справ у країні Шешимен (колишня Польща), завойованої Ордою-Іченом та Субедеєм. Відомо лише, що її делегації щось возили у ставку Бату-Сеїна. 

 

Треба також відзначити брехню радянського походження про "мінливість Даніїла стосовно Литви". Насправді, жемайти на той час були для русинів ворогами, і бойові дії проти них велись постійно — Німецький Орден тиснув на землі жемайтів, а жемайти поступово опановували землі чернігівських феодалів. Дехто переходив добровільно, а деякі володіння діставались куніґасам завдяки шлюбам з предствницями вимерлих родів. На щастя Міндовґа, засновника литовського князівського роду, між володіннями Чілаукуна та його власними землями широчіли непрохідні хащі, тож усі походи на Литву відбувались з теренів улусу Мувала (брата Бату) через землі Королівства Русинів. До того ж, всі ці війни велись нечисельними загонами. В реальному житті з татарами та казахами у відкритому бою боялись зустрічатися всі. Наприклад, курйозна бійка за сінокоси між естами та інґрійцями, васалами Чілаукуна, скінчилася тим , що два (!) лицарі та 120 піших естів розбили загін інґрійців чисельністю 800 людей, зруйнували невеличку фортецю, і переслідуючи втікачів, захопили Псков (переляканий гарнізон відкрив ворота і здався). Але звістка про втрату міста швидко дійшла до місцевого більярдибека з Ширинів, і той повернув місто зі сотнею своїх людей, полонивши тих двох лицарів. Згодом епископ Герман повернув полонених. 

 

Для фанатів "літописів" нагадаю, що на час другого перепису населення улусу Джучі (1250-ті роки) Москви ще не існувало. Ці землі були південно-західною глушиною володінь Юрта Чілаукуна. Населення там майже не було — "смердюча вода" (Москва) відлякувала навіть дикунів-фінів. Лише невеликі ватаги казахів-дезертирів тинялися у тих болотах, переховуючись від влади Чілаукуна. 

 

Та мирні дні для Королівства Русинів закінчилися відразу після смерті Бату-Сеїна (внук Чинґісхана, син Джучі) та його сина Сартака (він був ... християнином) у 1256 році... 

 

Частина чотирнадцята тут

 

DN : Як ви вже помітили, публікована нами Справжня історія України абсолютно відрізняється від версії московитів, бо базується лише на немосковських джерелах. Нажаль, взаємне несприйняття версій та неузгодженість зі світовими варіантами не допомагають становленню чіткої Історії України на зразок німецької, де навіть абзац нового тексту неможливо додати.

Проте, це частково компенсують праці Пріцака та Потульницького. Зокрема, книга Корона та Ціна  комплексно висвітлює діалектику династичної історії України та династичної історії домінувальних націй (нормани, литовці, поляки, московити, австрійці) в середньовічну та ранньо-нову епоху. Особливу увагу в ній звернуто на явища конвергенції та дивергенції української та московитської династичних історій.

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles