logo

Saturday, 08 September 2018 23:05

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА СЬОМА — УЗУРПАТОР ВОЛОДИМИР ІІ "МОНОМАХ"

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 08.09.2018

 

Частина шоста тут 

 

Дуже симптоматично, що для свого "слов'янського родоводу" обрусівшая мєр'я вибрала у нашій багатій історії лише покидьків, ґвалтівників, вбивць і калік. Пояснення цьому є науковим — адже всі ці "діячі" є майже невідомими тогочасним хроністам (кому могли бути цікавими тимчасові злочинці, які випадково опинились на гребні хвилі і нічого окрім трупів та розорення після себе не залишили?) Мало того, московитам довелось вигадувати безліч "князів", яких ніколи не існувало у природі, аби прив'язати свої фантазії до життя, а що фантазували декілька казкарів одночасно, то і "правителів" одночасно виявлялось декілька. Брехуни самі заплутались у своїй брехні... 

 

Отже, у 1113 році у Києві, черговий "народний улюбленець", що пообіцяв королівській роті та місцевому гарнізону "долар по 8 і ковбасу по 2,50" вбив короля Святополка ІІ, його синів і захопив владу. Мєрянські брехуни, коли описували його "життєвий шлях", трохи забрехались щодо "звершень князя" і були вимушеними написати, що він прийшов до влади "в 60 років". Це звісно брехня. Такого дідугана ніхто у війську б не тримав, та й на той час бійці так довго рідко жили. 

 

Очевидно, що цей горлоріз був місцевим, і був прибічником "старої віри" та "старих добрих звичаїв". Саме його "двір" описано у литовських легендах, на основі яких "письменники" і зварганили у ХІХ столітті "биліни про Владіміра Красно Солнишко". Скоріш за все він був родом з Чернігівщини (зі сіверців) — адже всі його "фіанни" були переважно звідти (як, наприклад прототип "Іллі Моровлянина"). З часів Володимира ІІ збереглися "змієвики" — військові обереги, на яких поруч із Святим Архістратигом Михаїлом зображено Мати-Захисницю (тільки без ворожої голови у руці) — це старий, ще скитський військовий оберіг. 

 

Схоже, що узурпатор репрезентував місцеву фронду відносно пронімецької політики королів Ярославичів. Цілком можливо, що його прізвисько "Мономах" походило від нащадків римського гарнізону у Римові (про одруження із родичкою імператора невідомо кого тоді не могло бути й мови), і означає воно "одинокий воїн". 

 

Всю цю лабуду вигадано лише з однією метою — створити "родословну засновника Москви" і вбити в голову західному обивателю (насамперед німецькому), що "Русь — це Московія". Тому смішно зараз виглядають петиції і пропозиції на встановлення у Києві, на п'ятому році війни з Московією, "пам'ятників героям московських казок" — "Іллі Муромцю", "Мстиславу Ізяславовичу, переможцю Андрєя Боглюбського" (обидвох не існувало у реальному житті). Перед тим, як встановлювати пам'ятники, потрібно вивчити свою історію (справжню), аби потім не бути посміховиськом в очах ворога... 

 

Епічну ідилію постійно псували кипчаки, які регулярно вдерались у межі королівства. Частенько з кипчаками бився й український "Ферґус Ку МакРой". Є легенда, за якою Володимир ІІ завдав нищівної поразки кипчакам в урочищі на річці Куркулак (сучасна Запорізька область). Але це ймовірно лише легенда. 

 

Єдина згадка про цього Володимира ІІ — це графіті на стіні собору Святої Софії. Те, що він хотів аби його поховали у стінах собору, не доводить, що він є родичем Володимира і Ярослава, а підтверджує лише те, що кожен пройдисвіт у скрутні часи намагається погрітися у промінні чужої слави. 

 

Саме на час правління Володимира ІІ припадає своєрідний "кельтоскитський ренесанс". Двір Володимира був схожим на двір давнього царя ругів, або неврів. Всім заправляв особистий загін, що дуже нагадував "Червону Гілку" короля Конхобара з Уладу. Від правителя звитяжні хлопці отримували почесті, гроші, випивку та жінок. Походження "фіанів" не мало значення. Деякі з "походів на половців" були звичайними бійки з козаками "заради слави". Найвидатніший боєць Чернігівщини загинув в одній із таких бійок і його поховали під алтарем Софії (як героя-захисника). Зрозуміло, що така система управління економікою у ХІІ столітті швидко збанкрутіла. 

 

У цьому сенсі дивною є вигадка про нібито "одруження" узурпатора з Gytha of Wessex, дочкою Гарольда ІІ Ґодвінсона, останнього вессекського короля Англії, вбитого Вільгельмом Бастардом на полях Гастінгса у 1066 році. Ймовірно штукарі поцупили її біографію у Саксона Грамматика, який писав, що Ґіта мешкала разом з братами у свого дядька, короля Данії, Свена Еструдсена. Там вона і померла. Запис про її смерть є у некролозі монастиря Святого Пантелеймона у Кельні. Цю вигадку про "одруження" активно пропагували московидите у середині ХІХ століття (тоді вона і потрапила до "літописів").

 

Насправді узурпатор (ймовірно після чергової поразки від кипчаків) був одруженим на кипчацькій ханум. Невідомо, чи були у нього нащадки (жоден з них окрім як у "літописах" і в "дослідженні дослідників літописів" ніде не фіксується — що апріорі тоді було неможливим). Схоже на те, що справжніх правителів стерто, аби звільнити місце для вигаданих. Є лише слабкі натяки на династичні зв'язки окремих князів Русі з бодричськими князями і королями (жінки). У Сагах згадано про "наступника" узурпатора "конунґа Гаральда з Ґардаріки" (його дочка нібито вийшла заміж за короля Норвегії). 

 

Але Саги не є дуже надійним джерелом. Скоріш за все, місцевого князя на київському столі змінив данський конунґ з Паллескю-Полісся. Він намагався об'єднати Інґрію, Паллескю і Правобережжя. В міфології це "Мстислав Великий" (український "тиран Набіс"). "Мстиславом" його назвали німці-"літописці", які запозичили це ім'я в королівської династії бодричів. 

 

Після його смерті Королівство Русинів остаточно розпалося на Галичину, Волинь (з Пониззям), Турівщину, Чернігівщину та Інґрію. Десь у 1120-х роках Вільно-"Полоцьк" захопили жемайтійські куніґаси. Інґрія опинилась відрізаною від Королівства і поступово підпала під вплив Ганзейського союзу та шведських конунґів. Чернігівщина, що втратила північні володіння, уклала військовий союз з Дешт-І-Кипчаком. Невідомо, хто правив на Волині. Байстрюка короля Ярополка, Мстислава, було вбито кипчаками під час штурму міста Володимира (1099?). Його брата-байстрюка, Ярослава Ярополковича, було вбито під час штурму міста Володимира узурпатором Володимиром ІІ у 1123 році. 

 

Московити вигадали "синів" Володимира ІІ на Волинському престолі, але що вони там були нікому невідомими, то можна припустити, що престол займали місцеві правителі, пов'язані з Ярополковичами (ймовірно син байстрюка Мстислава), а узурпатор Володимир ІІ потрапив у полон до зятя короля Святополка ІІ, польського князя Болеслава ІІІ Кривоустого (діда майбутнього Dux Ruscenorum — Романа Великого). Галичину утримував Володимирко Володарович (хорватська династія). Отже, немає достовірних свідоцтв про те, хто очолював Волинь і Турівщину у роки подрібнення королівства. І тому є пояснення — столиця остаточно повернулася у Володимир... (що зводить нанівець "теоретичне обґрунтування передачі Києва та Русі північно-східній обрусі"). 

 

У ці буремні роки, колишня столиця, Київ постійно змінювала "правителів" і поступово занепала — адже кожний новий "князь" чи "цар" грабував місто і всі 8 базарів (власне заради них і захоплювали Київ). Часто взяти місто під свій контроль намагалися і кипчаки. Саме під час однієї з таких спроб і було вбито каліку-байстрюка Володимира ІІ, "Юрася Довгі руки". Його тіло викинули на міський смітник (де його і знайшли археологи у 1990-х роках, коли тиск московської цензури помітно послабився). Тож Київ залишався "центром Русі" лише в уяві московського пропагандонства. 

 

У ці ж часи, у далекій тайзі понад річкою Вятка, амбітний та властолюбний вождь північних марі захопив землі південних марі та підкорив мєр'я. Він винищив канібалів мурома та встановив дипломатичні відносини з Булгарією. Поставки проса з Поволжя запобігли регулярному вимиранню від голоду фінів Merijamaa. Під впливом булгар, марійці почали масово переходити в іслам. Вождь взяв собі тюркське ім'я — Чумбилат. Так в оксько-волзькій тайзі і виникло племінне об'єднання предків сучасних московитів (не плутати із московитами-тюрками до 1917 року). Саме Чумбилат став прототипом різних "Долгоруких" та "Боголюбських". Звісно, він мало що знав про існування Русі, і ніколи не "ходив походами" у наші краї — між нами було майже 1000 км непрохідної болотистої тайги. Єдиною цивілізованою країною, відомою тогочасним "мєщєрякам", була Булгарія. Сама ж Merijamaa була лише угіддями для ловів рабів-дикунів (саме тому Чумбилат і запровадим іслам у марі). Цей "живий товар" був прибутковим бізнесом і в булгар і у вікінгів. Таким він залишався і на початку ХІХ століття — онук гессенської хвойди продавав "солдат" до Европи по 10,000 рублів за особу. 

 

Отже, станом на 1130-ті роки, Королівство Русинів перестало існувати як єдина держава. Навіть у відносно стабільній Галичині з'явився свій Іван Берладник (він мав "володіння" на території сучасної Румунії). Цікаво, хто був хоча б номінальним правителем? А такий точно був, але його ім'я … "стерли" — ну, майже стерли. Достименно ім'я Dux Ruscenorum є невідомим, але він точно належав до Ярополковичів-Бастардів (саме з цієї причини він і не мав королівського титула). І звісно, королівство без короля продовжувало бути складовою частиною "Священої Римської імперії німецького народу"... 

 

Частина восьма тут

 

DN Як ви вже помітили, публікована Справжня історія абсолютно відрізняється від версії московитів, оскільки базується на чужоземних джерелах. Взаємне несприйняття версій та неузгодженість з світовими не допомагає становленню залізобетонної Історії України штибу німецької, де навіть листочок нового неможливо додати.

Праці Пріцака та Потульницького частково це компенсують.

Корона та Ціна

Книжка комплексно висвітлює діалектику династичної історії України та династичної історії домінуючих націй (нормани, литовці, поляки, московити, австрійці) в середньовічну та ранньонову епоху. Особливу увагу звернено на явища конвергенції та дивергенції української та московитської династичних історій.

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles