logo

Thursday, 06 September 2018 00:42

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ШОСТА — КІНЕЦЬ ОДИНАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 06.09.2018 

 

Частина п'ята тут 

 

Далі від історії України залишились ліше мізерні фрагменти — дякувати Казимиру ІІІ, гессенській хвойді, "савєцкім учоним" і нашим манкуртам. 

 

Спершу треба визначити, що більшу частину так званих "князів" і подій вигадано наприкінці XVIII та на початку ХІХ століть, аби спочатку прив'язати історію територій Мокселі-Merijamaa до історії України та Польщі, а потім для західного читача обґрунтувати законність аннексії Польщі, Литви і України-Русі. Отже, продовжимо... 

 

Очевидно, що під впливом "Священої Римської імперії німецького народу" Ярослав та Інґіґерда запровадили у королівстві право сеньйорату — коли старший син вважається головним в роді, а інші його брати і рідні стають його васалами, всі володіння розподіляються між нащадками згідно заповіту. Цей сеньйорат зруйнував всі ранні королівства Европи, тож українське королівство Русинів не стало винятком. 

 

Десь на початку ХІ століття у Приазов'ї, причорноморському степу та Лівобережжі, з'явилися нові господарі — кипчаки, відомі у нас як "половці". "Літопис" і тут бреше, відносячи появу "людей піску" до "1055 року" — адже Ґалл Анонім стверджує, що у битві з Болеславом на стороні Ярослава у 1019 році вже були кипчаки. А на час правління угорського короля Владислава (Ласло) І Святого, кипчаки-кумани вже вдерлися до Угорщини. Кипчаки витіснили залишки хазар на Північний Кавказ, печенігів-свояків — у Трансільванію та підкорили торків. На відміну від напівграбіжницького об'єднання "свояків", "люди піску" мали державу, що простягалась від Єсіла-Іртиша до Дунаю — відому як Дешт-і-Кипчак, чи Половецький степ. У Середній Азії держава кипчаків межувала із Караханідами та Хорезмом. Десь у 1030-1040 роках кипчаки прийняли іслам. Це спрощувало торгівельні контакти з Волзькою Булгарією, Хорезмом та всім ісламським світом

 

Великий Шовковий Шлях, що виник після 166 року н. е. (римська торгівля і дипломати дісталися Китаю у пошуках джерела шовку) контролювали кипчаки. На місті сучасного Маріуполя виникло місто-порт Судак — "найбільший із портів кипчацьких" — найпівнічнійше відгалуження Великого Шовкового шляху. 

 

Тож у королівства Русинів з'явився грізний і потужний ворог, що перекрив торгівлю із Сходом, а отже залишився лише Одерсько-Дністерський шлях (Краків-Звенигород-Плиснесько-Галич(Стільсько)-Константинополь) до Римської імперії. 

 

У німецьких володіннях слов'ян сталася подія, яка на 100 років зупинила онімечування — 10 вересня 1056 року, у межиріччі Лаби і Хавелі, біля Преслава, війська Велетського союзу вщент знищили саксько-польське військо. Майже ніхто не врятувався, а імператор Генріх ІІІ від звістки про поразку занедужав та помер. 

 

Після смерті Ярослава (дата смерті чомусь не збігається із віком деяких "синів") його син, Ізяслав, хрещений на честь Дмитра Солунського, зайняв київський престол як король Дмитро І. Чиїм сином був Святополк — невідомо ("літописи" є дуже брехливими у цьому відношенні, але він точно не був сином Ярослава). Байки про "Всеслава з Полоцька" є вигадками ХІХ століття — на той час Вільну вже було пограбовано та знелюднено Ярославом ще у 1018 році, і центр князівства перемістився до Чернігова. Оскільки сеньйорат був новинкою, то відразу у русинів він не прижився, і початок правління Дмитра І супроводжувався постійними "революціями". 

 

Частину "повстань" вигадано на догоду "марксизму-лєнінізму". Десь у 1060 роках експансія Дешт-І-Кипчака досягла (на лівобережжі) русинських володінь. Так кінні слуги вперше зіткнулмсь з козаками (qazaq — так кипчаки іменували свою прикордонну варту). Дешт-І-Кипчак був зацікавленим у контролі над Києвом. Русинські королі жадали прибрати до рук Судак. Почався довгий період русинсько-половецьких війн, які врешті коштували самого існування і Чернігівського принципату і Дешт-І-Кипчаку. 

 

Зразу поясню — "битви", про які відомо лише Шльоцеру і Мусіну-Пушкіну треба вважати вигадкою (причиною є легалізація вигаданих "князів" які "володіли Суздальщиною"). За часів правління короля Дмитра І у Києві (у Печерському монастирі) з'явилася художня майстерня та книгописання. Дуже ймовірно, що це плід праці хорватських (галицьких майстрів) та ірландців. Якість оригінальної київської мініатюри не залишає шансів вбогим підробкам-"літописам" (оссіановим баладам). Ґрафіті на стінах Софії Київської доводять, що значна частина заможного населення королівства була писемною, а мова, якою воно спілкувалось, була дуже близькою до сучасної української (так звана "проста" мова). Християнська писемність тоді користувалась або хорватською глаголицею, або кирилицею, а язичники вживали старе сакральне письмо (московити його називають "вересовиця"). 

 

Через те, що такі речі неможливо створити за парудесят років, то очевидно, що культурне життя королівства було значно розвинутішим і цікавішим у ІХ-ХІ століттях ніж нам про це відомо. На початку 1070-х років до Києва прибуло посольство братів-бернардинців на чолі із Маврикієм. Ченців прийняли при дворі короля Дмитра І і королеви Гертруди. Від королівського подружжя ченці отримали значні кошти, на які, після повернення, почали будівництво у Реґенсбурзі (Ратиборні) маштабного монастирського комплексу Абатства Святого Якова та Святої Гертруди. Та не тільки за коштами ірландські ченці відвідали Київ — в ірландській генеалогічній та історичній традиціях прабатько ірландців Фєній Фарса був правителем Скитії і саме звідси він відправився у подорож до Ейре. Саме тоді молитовник Гертруди потрапив до Реґенсбурга (зараз він зберігається в Італії). Це єдиний оригінал середньовічного українського писемництва і мистецтва мініатюри, що вцілів. Все інше знищено Польщею та Московією... 

 

Десь у 1073 році Короля Дмитра І і його родину змусили втекти з Києва до Польщі. Заколот очолив Святослав ІІ, який був (дуже ймовірно) сином самого Ізяслава-Дмитра (таке в Европі було не рідкістю). До всіх негараздів додалося те, що племінник королеви Гертруди, Болеслав ІІ, забрав частину скарбниці Дмитра І. Тож син короля, Ярополк, відправився до Папи Григорія VII за допомогою. У Римі Папа коронував Ярополка як короля Русинів, та підтвердив право Дмитра І на корону, а своєю буллою від 17 квітня 1075 року надав йому лен Святого Престолу на Королівство Русинів. Відтоді права на королівський трон належали нащадкам Ярополка. 

 

Київ і його околиці захопив король Святополк ІІ за підтримки данів. 1076 року Ізяслав-Дмитро повернув собі трон (Святослав ІІ не наважився піти проти Святого престолу й імператора). Приблизно після 1078 року короля Дмитра І було вбито і Київський престол знову захопив Святослав ІІ (саме щедрість до свебів Ярослава і щедрість до данів Святослава ІІ й забезпечили місце у Сагах "Яріцлєйву та сину його Хольді"). Також збрехали про "князів-ізгоїв" у ХІ-ХІІ століттях і "Нєстори" лапотні. Адже князі-вигнанці з'явилися лише за права майорату (його ввів король Роман Великий). Тож у часи королів Ярославичів всі сини, і навіть деякі байстрюки, отримували свій спадок або лен. Більша частина князів не належала до королівської родини, а була місцевою аристократією, інтереси якої зовсім не співпадали з інтересами Києва, а після узурпації влади Святославом ІІ столиця країни взагалі опинилась у Вишгороді — там трон посів законний король Ярополк. До володінь Ярополка відійли Турівщина (земля Людей), Волинь, Галичина, Теребовлянщина, Звенигородщина, Перемишль, йому присягнули отамани Пониззя. В узурпатора опинилось Полісся (Чернігів, Смаленска, та руїни Вільни) і дві прикордонні фортеці у лівобережному степі з гарнізонами — Римів і Преслава. Обидві були збудовано для комітатенів Римської імперії, нащадки яких і несли в них службу. Тут "Літописи" остаточно заплутуються у брехні. З них випливає, що Київ опинився в руках Святослава ІІ, покійника, який згодом щасливо "воскрес", а існування його поплічника і васала, так званого "Всеволода", є дуже непевним. 

 

У 1082 році перестала існувати римська армія, а імперія стала васалом турків — у битві під Манцикертом сельджуки знищили всю Таґмату, а сам імператор Роман V Діоген потрапив до полону. На додачу сельджуцькі найманці в Анатолії та Каппадокії перейшли на бік своїх родичів, і Імперія втратила більшість своїх малоазійських володінь. 

 

Тим часом (дуже ймовірно, що за підтримки Богемії) у Галичині владу повернула собі місцева хорутанська династія — князь Ростислав. Його "спорідненість" з Буланідовичами (або як кажуть москалі — "рюріковічамі") є абсолютно вигаданою. Хорватський князь носив ім'я свого видатного моравського предка. Тож від Королівства Русинів відпала Велика Хорватія та її сателіти (Подунав'я та Пониззя залишилось вірним королю). У 1084 році за підтримки місцевого хорватського населення, Хродерік Ростиславович зайняв Перемишль (звільнивши його від русинської окупації), а його брат, Володар, отримав Звенигород, а Василько — Теребовлю. Ймовірно, колишньою Великою Хорватією так і правила місцева династія, тільки у якості намісників. А під час дезінтеграції королівства моравська династія лише скористалась можливістю повернути собі владу. "Літописи" брешуть, що Всеволод визнав "законність" володінь — на престолі у Києві на той час перебував Святослав ІІ, а номінальним правителем був король Ярополк-Петро

 

Далі в авторів "літописів" внаслідок незнання джерел виникає фантасмагорична картина з "похованими заживо" та іншими елементами фентезі (чим власне і є "літописи"). 

 

Хродерік не зупинився на досягнутому, і вдерся до Волині. Того ж 1084 року він захопив місто Володимир. Король Ярополк втік до Польщі, але Хродерік взяв у заручниці королеву-матір Гертруду та правлячу королеву Куниґунду-Ірину. 1086-1087 року Ярополк і польські союзники вибили хорватів з Волині та увійшли до Звенигородщини. Під час облоги Звенигорода, короля Ярополка було вбито найманим вбивцею Хродеріка Моравського. Сам Хродерік загинув під час облоги Перемишля мадярськими військами Владислава І Святого у 1092 році. 

 

За переказами, тіло Ярополка перевезли до Києва, де його зустрів митрополит Іоанн ІІ. Поховали його у церкві його Святого Покровителя — Святого Петра. Його син, останній у династії королів Ярославовичів, Ярослав володів лише північчю Волині. Нажаль, окупанти знищили всі згадки про нього.

 

Після загибелі короля Ярополка-Петра, столицю королівства, місто Володимир, захопив так званий "князь" (ім'я вигадано). Московська брехня прив'язує його до Рязанщини (Тьмуктаракані) і приплітає до родоводу Ярослава. Але! Цей "діяч" є зовсім невідомим ані у німецькій імперії, ані у Польщі. Тобто цей "князь" невідомого походження, скориставшись обставинами, захопив місто. Дуже ймовірно, що це був лицар з оточення короля Святослава ІІ, бо він опинився у війську короля, яке намагалося повернути до володінь королівства хорватські князівства. За нез'ясованих обставин (вигадки ХІХ століття про "князівські з'їзди" можна сміливо відкидати), цей авантюрист чимось завинив перед королем. Полоненого Василька Теребовельського осліпили за наказом короля (як бунтівника). Оскільки "князь" втік, то провину приписали (значно пізніше у казках) йому. Втік "князь" до Дешт-І-Кипчаку (ймовірно він був тюркського походження) і звісно він і привів своїх нових сюзеренів захоплювати Волинь. Кипчаки заволоділи Володимиром і Луцьком. Самих кипчаків, та їхню маріонетку з Волині, вибили війська короля Святослава ІІ лише у 1100 році. У 1112 році той "князь" десь загинув. Це лише один приклад побічних ефектів сеньйорату і брехні "Літописів".

 

"Літописи" розтягують "правління" сумнівного "Всеволода" до 1093 року. Цей "князь" також є невідомим у тогочасній Европі (що взагалі ставить його існування під великий сумнів — його не згадано у буллі Папи Григорія, хоча він "правив Києвом" на той час). Коли він помер і народився — невідомо. Згідно з московською міфологією вважається, що «Всеволода» поховано поруч з батьком у стінах Софії. Де справді поховано "князя" — невідомо. Скоріш за все, Всеволода вигадано заради пояснення, звідки взявся Володимир ІІ Мономах, "батько засновника Москви". Оскільки на "печатках Всеволода" є класична тюркська тамга, то скоріш за все він був лише знатним кипчаком в оточенні Святослава ІІ (якщо, звісно, сама печатка не є просто копією ординської з якогось ханського ярлика). 

 

На троні Києва після смерті Дмитра І ми бачимо короля Святослава ІІ. Чомусь авторам "Літописів" король був не довподоби і вони поховали його у "1076 році". Насправді король правив довго та щасливо. На початку ХІІ століття король Святослав ІІ знову об'єднав більшу частину українських земель під своєю владою. Саме він закладав Михайлівський Золотоверхий та деякі інші церкви й монастирі. За його правління бенедектинці із приходу Святого Якоба і Святої Гертруди збудували монастир поблизу Шекавиці. Саме його дочку Евпраксію (а не вигаданого "Всеволода") спочатку була видано заміж за маркграфа Генріха Штаденського, але потім Евпраксія стала дружиною Генріха IV (Adelheid von Kiew) та імператрицею "Священої Римської імперії німецького народу", а згодом вона втікла від чоловіка до Італії... У 1112 році Святослав ІІ одружився з Одою, дочкою Леопольда графа Штаденського. Але вже за рік (1113) королева була змушеною втікати з Русі з маленьким сином Вартиславом, закопавши у землю частину скарбниці королівства після вбивства короля "сином Всеволода" — Володимиром ІІ на прізвисько "Мономах". Син Святослава ІІ став засновником династії Грифичів в іншій Русі — в Укрмарку (добре, що тоді було дві України). 

 

Дуже цікавою є версія московської брехні часів СРСР про "народне повстання". Ніякого "повстання", звісно, не було. Просто черговий узурпатор невідомого походження вбив короля і двох його старших синів, а молода королева з немовлям встигла втікти. 

 

Тож впродовж ХІ століття Рутенія стала класичною европейською монархією зі своєю окремою сакральною (церковною) мовою, але добре писала і простою, і латиною і елінською; з літературою (не зберіглась) та освітою. Країна експортувала сіль, зерно та залізо. Будувались монастирі (всіх конфесій), йшли війни проти кипчаків та мадярів, а її правителі отримували корону в Римі нарівні із німецькими імператорами та Карлом Великим (що аж бісить нашу "офіційну науку" та її кремлівських господарів). 

 

Частина сьома тут

 

DN Як ви вже помітили, публікована Справжня історія абсолютно відрізняється від версії московитів, оскільки базується на чужоземних джерелах. Взаємне несприйняття версій та неузгодженість з світовими не допомагає становленню залізобетонної Історії України штибу німецької, де навіть листочок нового неможливо додати.

Праці Пріцака та Потульницького частково це компенсують.

Корона та Ціна

Книжка комплексно висвітлює діалектику династичної історії України та династичної історії домінуючих націй (нормани, литовці, поляки, московити, австрійці) в середньовічну та ранньонову епоху. Особливу увагу звернено на явища конвергенції та дивергенції української та московитської династичних історій.

 

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles