logo

Friday, 28 September 2018 15:27

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТА — ВІЙСЬКОВИЙ ПОХІД КАЗАХІВ ДО ЕВРОПИ ТА ЗМІЦНЕННЯ КОРОЛІВСТВА ДАНИЛА

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 28.09.2018 

 

Частина одинадцята тут 

 

Московські пропагандисти щосили намагаються підмінити дати та події, особливо у період з 1237 по 1245 роки. Саме цю частину нашої історії повністю замінено московською брехнею та вигадками, за які досі міцно чіпляються і "вітчизняні" корисні ідіоти, і наші вороги. Саме заради цього періоду у ХІХ столітті було написано "900 сторінок древніх документів (так званих "літописів"), які підтверджують законність передачі території України до Москви назавжди", як казав Вселенському Патріарху Варфоломею митрополит-генерал ФСБ Іларіон. 

 

Отже, на виконання рішень курултаю 1226 року, у 1228 році імператор Моалів, Удегей, відправив на завоювання Північних країн (Баскерту, Булгару та Мокселі) 30,000 вояків під проводом Бату, Джилаукуна, Беркечара, Мухаммеда, Шибана та Субедея. Найбільший спротив казахам Бату вчинили гунни-булгари. Остаточно хани Боян та Джику здались завойовникам лише у 1236 році. Перед цим було зруйновано торгівельні міста Булгар, Біляр, Кернек, Жукотін, Сувар... А що тюрки-гунни визнали верховенство казахів, то їхнім володарям було даровано велику милість — життя, а землі Булгару і Баскерту стали улусом Бату-Сеїна. Трохи пізніше Мувал з ілями зайняв свій улус — землі колишнього Дешт-і-Кипчаку на лівобережжі Дніпра (цей улус був єдиним улусом у межах України). У 1237 році тумени Бату зайшли й на терени Мокселі. Єдиними, хто чинив спротив казахам, були тюрки-буртаси — їх вирізали, а поселення спалили. 

 

Трохи ліричного відступу. Праця Ар-Рашида, яка гуляє просторами Інтернету, є нічим іншим ніж "перекладом" КДБ з перекладу Тінґаузена, який у 1940 році намагався перекласти Ар-Рашида з давньоперської і якого у 1941 році стратило НКВД за слова "Моксель" та "270,000 вух" — тож відомий "переклад" Ар-Рашида є лише "домішкою брехні" на користь Москви. 

 

Отже, у грудні 1237 року кінні загони Бату увійшли до засніженої та непрохідної тайги Мокселі. Зиму обрали з двох причин — замерзлі болота та сліди дикунів, за якими їх легко ловити. Ніхто не чинив жодного спротиву — просто було нікому. Залишки чернігівських князів-втікачів накидали п'ятами на північ — до володінь Інґрії (Суздальщини). Хто не встиг — того стратили, але дехто здався у полон разом з місцевим кугизом Петаєм та потрапив у рабство до Бату. Після цього, загони відправились на північ, а брати Бату почали будувати тумени (центри формування туменів) у своїх улусах: сучасні Темніков у Рязанщині, Тфер (сучасний Владімір) та сучасна Тотьма на північних теренах Merijamaa. Кожен з братів Бату отримав ілі на поселення у нових улусах (загалом майже 500,000 осіб). Впродовж зими спеціальні загони по всій Мокселі проводили перший перепис підданих — навесні до ставки Бату привезли 270,000 лівих вух рабів (тих, хто не потрапив до реєстру, вирізали як свиней). Десь навесні розвідка татар впіймала ватажка місцевих партизан кугиза Шатоя (його стратили вже у квітні 1238 року). Перед стратою Шатой виказав місце, де переховувались "мі-чі-сі-лао" (князі-ізгої з Чернігова та місцеві інґрійські). Невдовзі на річці Сить татари оточили і перебили князів. Там же здався новим господарям і князь Михайло Чернігівський. Джилаукун (це була його зона відповідальності) завоював Інґрію у 1239 році. Таким чином станом на 1239 рік у Мокселі з'явилися перші міста, шляхи (деякими користуються і досі), ямська служба (дожила до кінця ХІХ століття), церкви та мечеті. Тобто у 1239 році Моксель нарешті відчула подих цивілізації. 

 

Саме у цей період "Юань-Ши", Ар-Рашид і Джувейні описують падіння міста, "оточеного болотом і густим лісом" (ймвірно, "перекладачі" з КДБ все зводять до одного міста, а насправді описано різні міста). "Місто" штурмували три місяці — більшу частину часу витратили на будівництво самого шляху до "міста". Джувейні називає місто аланським, тож можливо йдеться про кримську Фуллу (сучасне Чуфут-Кале) — столицю принципату Аланія. У 1239 році татари захопили Сідагіос (сучасний Судак) на півострові Крим та вірменський Солхат, який зробили своєю столицею беї Ширинські. 

 

Тим часом, герцог Данило переніс столицю з Володимира до Холма (це місто існувало з ХІ століття) та почав розбудовувати там катедральний собор і палац. Місто Володимир він віддав своєму братові — Василькові. Десь у 1239-1240 році відбудувався Київ як фортеця, а замість князя там опинився простий воєвода. Князям Путивльської династії з особистого почту Данила було надано як лен Сівер та Овруч. Тож землі Русинів очолили люди, особисто віддані герцогові. У той час Данило проявив неабияку дипломатичну активність — зокрема, він повідомив Рим та підданих імператора про небезпеку від Моалів, та запропонував мадярам і полякам припинити напади на його землі та укласти військовий союз. 

 

Але, і Бела IV і Лешек відкинули пропозицію Данила, а Папа Римський став на їхній бік. Треба зважити, що безпосередньо зазіхали на українські землі у той час поляки, мадяри та жемайти. Протягом 1231-1238 років мадяри знову захопили Галичину, і Василько Романович був змушеним вести війну проти загарбників за визволення своїх володінь. Саме тоді й було зруйновано та пограбовано Галич (а зовсім не "Батиєм"). То ж Данилові довелось будувати нове місто, яке би слугувало столицею Галичини. Це місто назвали Львів — на честь сина Данила — Лева. 

 

Московські брехуни наполягають, що Папа Римський не оголосив хрестового походу проти татар. Насправді все було якраз навпаки — щойно кипчаки-кумани з оточення мадярського короля Бели отримали звістку від своїх родичів з імперії Моалів щодо підготовки походу тюрків на Захід, то Папа Іннокентій IV оголосив хрестовий похід ... у якому відмовились взяти участь Німецький Орден та імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен, якого відлучили від церкви. Тож кошти на похід збирав сам Бела, а лицарів — Генріх Силезський Благочестивий. 

 

На велике европейське щастя, в імперії Моалів було не дуже багато сил для походу — війни ця імперія вела в усій Евразії, а в Іудеї вона навіть програла Фатімідам. То ж на Захід Удегей відправив лише тумени двох сташих синів Джучі — Бату й Орда-Ічена, а такох сина Чагтая — Бурі, та свого сина — Ґуюка. Загальне командування здійснював непереможний Субедей. Один казахський вояк тоді мав дві шовкові сорочки, повний комплект китайських обладунків, композитний лук, що бив до 500 м, шаблю, або меча, 10 коней, сокільничого, зброяра та конюха — тож уявість, скільки коштував військовий похід навіть десяти тисячного війська. Таким чином, маячня "істориків" про "сотні тисяч" вояків — це лише маячня ХІХ століття, коли такі армії вже існували. 

 

Від своєї розвідки (ймовірно, що на той час Фрідріх ІІ також уклав угоду з Удегеєм, заради повалення Папи Римського) моали дізналися, що війська хрестоносців збираються у двох різних місцях, щоб об'єднатись влітку 1241 року і спільно виступити проти моалів. Генріх І Благочестивий назбирав майже 70,000 вояків, а Бела залучив до свого війська хорватів та кипчаків і зібрав майже 100,000 вояків. Але у 1240 році війська ці війська лише збиралися та готували припаси. Тож сам Данило опинився між молотом моалів і ковадлом Европи... 

 

У грудні 1240 року, чотири тумени з обозами та артилерією переправились через київський перевіз і опинилися під стінами київської фортеці. Далі відбувся "штурм Києва" — але лише в уяві московських брехунів. Штурмувати там було нічого — містечко щойно відбудовувалося, і окрім невеличкої залоги та декількох сотень міщан, грабувати було нічого. Є натяки, що Дмитро Дідок, київський воєвода, запропонував Батию швидше "ідти на угрів". Саме перебування Бату біля стін Києва і є "святая святих" московитського бидла. Начебто саме під Києвом "князь Данило зрадив Київ і віддав Русь на вічне володіння "Ярославу" (кугизу Петаю) та його нащадкам (Московії) — від цього Жиріновський і всі "свідки Нестора" просто впадають в екстаз) — і поцілував його (Петайові) чоботи". Те, що Петай був босим та без штанів, вони просто забувають. 

 

Дійсно, Петай був під Києвом — чистив кізяки в казахських коней. Данило перебував у своїй столиці — Холмі, і нікому нічого не передавав, тим паче якомусь посередньому казахському рабу. А що Дмитро Дідок залишився воєводою у Києві після "штурму", то виникає питання — а навіщо взагалі його "штурмувати" було? Насправді, біля Києва сталося щось набагато важливіше — там пересварилися Орда і Бату з Ґуюком. Останній наполягав на тому, що сам він очолює похід, і тому він вимагав і від Бату і від Орди покори, адже він, Ґуюк, є сином імператора Удегея. Тож між казахськими туменами ледь не сталася бійка. Часу на сварки не було, а поведінка Ґуюка, якого підтримав і Бурі, становила загрозу походу. Тож головнокомандувач походу, Субедей, відправив гінця до Каракорума. Саме з цієї причини військо Бату затрималось під Києвом. 

 

Самі дати "падіння Києва" у Москві вигадували у різні часи, тому розбіжності становлять аж місяць (!) Насправді, Бату на штурм знадобилося б пару днів. Тож ніякого штурму не було, а руйнації 1240 року вперто намагаються видати за "наслідки штурму", щоб підтвердити московську брехню. Дійсно, військо перебувало під Києвом майже два тижні — всі чекали на відповідь зі ставки Удегея щодо Ґуюка і Бурі. Цікаво, що сільскі округи міста пограбованим не були — що якось дуже дивно як для "загарбників". 

 

У грудні 1240 року казахське військо вирушило зимовими шляхами на Захід — Бату і Субедею треба було встигнути до Польщі й Угорщини до того моменту, коли об'єднаються війська Бели та Генріха. Десь на Житомирщіні їх наздогнала звістка, що Ґуюк та Бурі, разом зі своїми туменами, повертають додому, а Ґуюк взагалі прямує до Каракорума "на килим". Тож казахське військо автоматично зменшилось вдвічі, і подальші дії Субедея і Бату вже скидалися на аферу. Війська Бату і Орди-Ічена пройшли за маршрутом: Київ, Колодяжин, Ізяслав, Володимир, Берейстя. У Володимирі, Бату й Орда розділилися — Бату повернув на зимівлю до Болехова, а Орда й Субедей пішли на Польщу проти Геріха Благочестивого. Зимовими шляхами казахська армія пройшла від Києва до Берейстя лише за 20 діб (!) Деякі містечка грабувались по дорозі, але більшість "руйнувань" було справою Данила і його противників з місцевих феодалів протягом двох попередніх років. Звісно, жодних "75,000 татар" під стінами Кременця не загинуло. 

 

Тумен Орди й Субедея вже 6 січня 1241 року форсував Віслу і захопив Завихвост, а трохи згодом — Люблін. 15 лютого було захоплено Сандомир — після розгрому тур'ївського ополчення. 18 березня під Хмільником та 19 березня під Торчком Субедей легко розбив збройні загони гарнізонів Кракова під командуванням воєводи, Владислава Клеменса, та Сандомира (виходить, що князь і військо Сандомира втекли у різних напрямках) під командуванням воєводи Пакослава і каштеляна Якуба Ратиборовича. 22 березня казахи здобули Краків і Битом. На все це в Орди й Субедея було лише біля 8,000 воїнів, не враховуючи пари тисяч мокселян на чолі з Петаєм, які були небоєздатними. Аби виправдати ганьбу — десь раптово зникли всі польські князі і герцоги — польські і совєцькі "науковці" вигадали "сотні тисяч монголів" і "десяток туменів". Насправді, казахи мали технологічну перевагу — їхні композитні луки і бронебійні стріли пробивали будь-які обладунки на відстані до 300-500 метрів, а їхні примітивні вогнепальна зброя і ракети наводили справжній жах на европейських лицарів та їхніх коней. Ходили чутки, що казахи пошарпали навіть нейтральний Німецький Орден у Поруссії. 

 

9 квітня 1241 року, під Легницею, військо Субедея й Орди-Ічена (кількістю від 5,000 до 8,000 осіб) зіткнулись з військом хрестоносців під проводом Генріха І Благочестивого (чисельність війська Генріха оцінюють по-різному — від 30 000 до 70 000). У його війську були лицарі із Англії та Франції, німецьких князівств і Польщі. Що трапилось під Легницею — точно невідомо, бо це є дуже болісною темою для багатьох "істориків-патріотів" з Европи. А вигадки "патріота" Длугоша є просто епічною маячнею про те, як "стріли татар не могли пробити обладунки християн". Розгром хрестоносців був повним і миттєвим (як на кількість війська), та ще й ганебним — залишки їхнього війська збиралися майже місяць. Генріх Благочестивий і більшість лицарів загинули (загинуло від 25,000 до 40,000 осіб — тобто більше половини війська). Почалась велика паніка. Майже кінець світу. Переслідуючи втікачів, загін татар дістався аж до Майсена, що за 25 км від Дрездена. Чеські війська короля Вацлава І вдало "не встигли" на один день до Легниці і попрямували до Лужиці — "перехоплювати" загін Орди, який йшов на Моравію. У травні 1241 року Моравію було спустошено та спалено. 

 

На щастя Франції і Англії, в Орди і Субедея було лише 8,000 бійців — їх ледь вистачало на гарнізони у містах. Мокселян було відправлено грабувати невеликі замки і села у пошуках провізії та фуражу. Поблизу Оломоуца, ці моксельські оленеводи натрапили на невеличкий загін місцевого молодого князя Ярослава, який знищив це стадо дикунів, та взяв у полон батька "Алєксандра Невського". Петая передали церковному трибуналові як язичника. Сам трибунал складався з англійських спеціалістів вишуканого катування. Совєцькі казкарі вважають Петая "англійцем", але чомусь рязанський англієць був "донт спік інгліш". Його ерзянську єресь сприйняли як одержимість і просто спалили на вогнищі. Це підтверджує і Рубрук. У цей же час, зі своєї схованки у калабрійських кущах, хоробрий імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен закликав: "Час повстати зі сну, відкрити очі духовні та тілесні. Вже сокира лежить на дереві і по всьому світу доноситься звістка про ворога, який погрожує загибеллю всьому християнству". Та власне сам Фрідріх ІІ організував похід не проти своїх таємних спільників, а проти Риму. 

 

Південний тумен (тумен Бату) дістався Угорщини навесні. А зимував Бату у своїх нових підданих у Болехівській землі (без зрадників у нас ніяк). Болехівські князі надали всі харчі та фураж для тумена Бату і присягнули йому на вірність. Вигадки про "захоплення Галича за три дні" є нічим іншим ніж нічим не підтвердженою московською маячнею (навіщо захоплювати покинуте місто?). Тож тумен Бату через карпатські перевали за допомоги провідників швидко дістався Угорщини. За кипчаками та башкірами прийшли... Бату розділив свій корпус: частина його війська попрямувала у Трансильванію і Семигородщину (не більше 1,500 вояків). Казахи і татари зруйнували Варадин, Перг, Еґрес, Темешвар. А основні сили Бату у 7000-8,000 осіб, 11 квітня 1241 року зустрілися на річці Шайо з армією Бели IV, яка чисельно перевищувала військо татар майже в 11 разів. Ймовірно кипчаки, як завжди, втекли вчинивши хаос, і Бату знищив військо Бели. Переслідуючи Белу, Бату захопив Секешфехервар, столицю Угорщини, і спалив королівський замок. 

 

Бела втік аж на береги Адріатики у Далмацію — до Фрідріха ІІ. Угорщина впала. Відомий нам Коломан, на той час герцог Славонії, у битві був тяжко пораненим і помер у Загребі у травні 1241 року. Після Шайо в Европі нікому було воювати проти татар. У травні 1241 року казахи і татари захопили і спалили й Загреб — столицю Хорватії. Хорватія було спалено та пограбовано. Після Секешфехервару, Бату дістався і Баньської Штявиці, Пуканця та Крупіни у словацьких землях Угорщини. Оминувши спустошену Субедеєм Моравію, Бату вдерзя до Богемії, спаливши Свичко, Опаву, Бенешів, та Гіршерів. Наприкінці травня 1241 року передові загони Бату підійшли аж до Відня. Володінь Фрідріха ІІ страшний Бату чомусь так і не пограбував... 

 

Тумен Бату повернув на південь до Адріатики. Після перепочинку та поповнення припасів, влітку та восени Бату почав захоплювати міста та фортеці на узбережжі Адріатики на Балканах. Звістка про смерть Удегея застала Бату за штурмом венеційського Дюраццо. Орда та Бату зрозуміли, що до влади прийде їхній ворог — син імператора Ґуюк, і тому швидко згорнули бойові дії та вирушили через Болгарію та південні землі Галичини (ніяких Валахій, Молдов та Руминій тоді не існувало) і Пониззя до улусу Мувала і до своїх володінь. Так смерть моальського імператора Удегея і врятувала Европу. 

 

Тим часом, болехівські князі почали захоплювати володіння колишнього сюзерена, якого вони зрадили. Першою метою стала Бакота. Але Данило зібрав війська і рушив на володіння зрадників (1241 рік): "відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав..., узявши здобич велику, вернувся, а взяв він городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків... Звідти ж він (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болехівську і попаливши...". Отже Болехівську землю поруйнував і попалив Данило. Всіх болехівських князів було страчено. Але Поділля оминула доля Болехова. Цікаво, що Бату ніяк не відреагував на ці дії Данила — йому було зовсім не до тих подій на Русі. 

 

Покінчивши зі зрадою, Данило почав будувати та відбудовувати міста й фортеці, які були зруйнованими у минулих війнах. Так, вже у 1245 році Київ повернув собі місце торгівельної столиці країни — давалися взнаки торгівельні преференції з імперією Моалів та відкритий доступ до Шовкового шляху. Саме з 1240-х років Київ став чумацькою столицею — сіль з кримських володінь моалів тепер возили валками до Києва (цей бізнес процвітатав аж до кінця ХІХ століття). Тепер, окрім галичанських солеварен, у Холма була і кримська сіль. 

 

Московити стверджують, що у 1245 році Данило начебто став "васалом Орди". Насправді московити як завжди брешуть — у 1245 Орди ще не було, а статус союзника Данила не змінився ("чорним кумисом" у ставці ханів пригощали лише обраних і союзників, а не рабів). Данило здійснив візит до ставки Сеїна після 1245 року, як рівний союзник. Насправді, у 1245 році у битві під Ярославом, Данило і Василько розбили війська короля Бели та польських князів (які повилазили зі схованок після відходу татар) — і саме ця битва в сучасній европейській історії вважається датою ствердження незалежного королівства Русі. Перемоги Данила над Литвою, Польщею та Угорщиною стали можливими завдяки реформі війська — замість традиційної важкої піхоти основою війська стала важка ударна кіннота. Дуже ймовірно, що саме після битви під Ярославом, Папа Іннокентій IV коронував братів-королів. Плано де Карпіні привіз листа до короля Данила у 1245 році (у листі до Данила у 1247 році він називає Данила та Василька королями). Саме посольство Карпіні розпочало діалог щодо зближення православної та католицької гілок християнства на Русі (власне на той час, це стало актуальним для всього "православ'я" — адже у Константинополі сидів католицький король хрестоносців). Ймовірно з ініциативою унії виступили самі русинські архієреї з оточення Данила. Перша спроба виявилася невдалою, але ідея не вмерла. 

 

За час свого правління король Данило Романович відновив кордони королівства від Сяну до Дону (Танаїсу). Саме на Танаїс як східний кордон Русі вказують і Рубрук, і Карпіні, і монахи-бернардинці. Посланці польських князів до Бату-Сеїна залишили опис земель які входили до володінь Моалів: "Назви ж країн, що татари завоювали ось такі: Китай, Салангі, Ефіопія, Войрат, Кереніти, Бурітібет, Уйгур, Киргиз, Саруйхур, Меркіт, Мекріт, Найман, Караксітай, Туркія, Нубія, Балдак, Урумсалдан, Бісерміни, Кангити, Вірменія, Георгіанія (Грузія), Алани, які називають себе Азами, Кіркаси, Газари, Комани, що називають себе Кусскара, Мордвини, Баскарт, тобто Велика Угорщина, Білери, Корала, Кассіди, Пароссіти, Пес'ї, Замогіди, Несторіани, Нусія перських султанів, які називають себе сарраценами (саме Нусію московські "науковці" і наші ідіоти вважають "Руссю")" Тож, як видно, станом на 1245 рік Королівство Русі не входило до імперії Моалів — ані як васал, ані як складова частина. Тож "данина татарам" є суцільною брехнею московитів. 

 

Отже, станом на 1245 рік "розорена й захоплена татарами Русь" виявилася незалежним королівством, яке вціліло завдяки дипломатичним діям Данила — з розвинутою торгівлею, активним будівництвом і потужним військом — і яке нікому не платило данини. Але у східних деспотіях політика завжди залежала й залежить від особистості, який сидить на троні, і тому є мінливою як погода на морі... 

 

Далі буде...

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles