logo

Sunday, 03 March 2019 23:44

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА 22 — ВЕЛИКА ОСМАНСЬКА ЗАГРОЗА НА ПІВДНІ ТА СХОДІ ЕВРОПИ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 03.03.2019

 

Частина 21 тут

 

У 1440 році польський Сейм та королівський уряд відсторонили від влади русинського князя Василя Красного та захопилии Київщину й Поділля, але поляки переоцінили свої сили. Вже у 1447 році після страшного розгрому під Варною, намагаючись досягти компромісу з русинською аристократією, вони видали Привілей для Литовсько-Руської шляхти. Цей документ містив 14 статтей. Одною з найважливіших булата, яка гарантувала, що землі й державні посади (у Великому Литовсько-Руському князівстві) отримуватимуть лише (його) уродженці. Таким чином, цей Привілей надовго перекрив польській шляхті шляхи для проникнення у Велике князівство.

 

Василь Красний відмовився взяти участь в організованому римським Папою, угорським і польским королем Владиславом ІІІ та імператором Римської імперії хрестовому поході проти османів, але свої загони до армії хрестоносців все ж відправив. Його син Іван очолив прикордонну варту з кінних слуг та козаків-кипчаків на півдні Поділля. Князь Галицький перетворив різноманітні міссцеві загони в організовану військову силу на кшталт лицарського ордену (згодом тюркські традиції qazaq та європейські традиції лицарства змішались і створили явище українського козацтва).

 

Скориставшись тим, що османський султан Мурад ІІ (1404-1451) передав трон малолітньому сину Мехмеду ІІ Фатіху (1432-1481), Владислав ІІІ Варненчик (1424-1444, король угорський і польський) порушив угоду і перейшов Дунай. Сербський деспот відмовився брати участь у поході. Отже, 10 листопада 1444 року поблизу Варни війська Мурада ІІ зійшлись з армією хрестоносців і розгромили її вщент. Владислав ІІІ загинув, а архієпископ Польского королівства потрапив у полон. Значна частина війська, зокрема русини, загинула. Наступного 1445 року Мурад ІІ захопив Морею (сучасна Греція) і почав бойові дії проти албанського правителя Георга Сканденбега (1405-1468). На допомогу Скандербегу висунулися вцілілі загони хрестоносців під проводом угорського регента Яноша Гуньяді (1407-1456), та у битві на Косовому полі (17-20 жовтня 1448 року) угорці, поляки й албанці теж зазнали ніщивної поразки — і шлях до Европу для османам став відкритим. 1453 року під натиском військ султана Мехмеда ІІ Фатіха впав Константинополь, який і став столицею імперії Османів — містом Істанбулом (трансформоване грецьке εἰς τῆν πόλιν).

 

Тепер в Европі османам протистояли лише молодий волоський воєвода Влад ІІІ Дракула (1431-1476) та острозький князь Іван Галицький (1430-1465). Перший завдяки угорській пропаганді згодом став відомим «вампіром», другого поляки взагалі стерли з історії. Чому? Дуже просте пояснення – свої недолугі дії і злочини (крадіжка коштів і саботаж) угорці й поляки намагалися невдало перекласти на тих, хто ... боронив їх від турків.

 

«…За життя того царя Ач-Ґерая [Хаджи Ґерая] мир був між князівством Литовським й Ордою Перекопською, бо був великим приятелем князівству Литовському той цар Ач-Ґерай за ласки великого князя Казіміра, що його на царство посадив, і Литовському панству сприяв, що в Литві хліб-сіль їв; і за його царства жодна нога… татарська в Литві і в Ляхах не поставала; і в ті часи сироти та вдови, і все християнство веселилося й Бога хвалили, що такий великий довгий мир мали…» — народженого й вихованого у Литві засновника кримського ханства Хаджи Ґерая (1397-1466) було затверджено на престол завдяки Казіміру та сестрі Хаджи, Джанике-Ханум, тож він вів пролитовську політику, як і хан Якуб (так званий "Іван ІІІ", 1440-1505) — син Улуг Мухаммеда (1405-1445, молодший син хана Тохтамиша — так званого "Василя І"), який очолив Московський бейлик після раптової смерті батька та братів Махмутека й Касіма. Тож на 1445 рік у Польщі й Литви на сході й півдні були союзні режими в молодих державних утвореннях, що виникли на уламках Золотої Орди. 

 

У 1451 році цар Хаджи Ґерай своїм ярликом підтвердив належність земель Західної Мещери (сучасні Калузька та Брянська області, східна частина Смоленської та західні частини Московської і Тульської областей, а також захоплені князем Ольґердом землі сучасних Орловської та Курської областей) до Литви. У 1466 після смерті Хаджи Ґерая престол посів його енергійний син Менґлі Ґерай (1445-1515). Спочатку він продовжив політику свого батька і діда — своїм ярликом від 1472 року він підтвердив права Литви. 

 

Звісно, у Римі передбачали, що османи можуть скористатися спорідненістю з тюркськими постординськими «державами» і взяти їх під контроль (занадто багато спільного — від мови й релігії до прагнень виконати волю Чінґісхана). Тож у 1469 році Ватикан зробив свій крок: «Папа шукав їй (Софії Палеолог, 1455-1503) достойного нареченого і, задумавши тоді налаштувати всіх правителів европейських проти небезпечного для самої Італії Магомета II, хотів цим шлюбом сприяти своїй політиці… На подив багатьох, Павло звернув увагу на Великого Князя Іоанна (московського князя Івана IIІ)… Тому Кардинал Віссаріон, в ролі нашого єдиновірця, відправив грека, на ім'я Юрій, з листом до Великого Князя (у 1469 році), пропонуючи йому руку Софії, відомої дочки деспота Морейського». Проте османи діяли витонченіше (з Московією працювали люди Менґлі Ґерая) і набагато вдаліше. У ті часи Османську імперію, Кримське ханство та Московське князівство об’єднувало споріднене населення — тюркомовні давні роди кипчаків, ширинів, дулатів, тощо. 

 

А тим часом Московський бейлик вирішив приєднати до своїх володінь Інґрію і Тверське князівство, скориставшись чумою в Інґрії та відсутністю намісника Казіміра — князя Галицького Михайла «Олельковича». Татарські загони з Криму, Москви, Тферу та Касімова завдали удару по Нууве Ґурду. Тимчасово московській Татарії вдалося опанувати частину Інґрії. Для Литви це був перший дзвіночок – зачухане та бідне «князівство» з амбітним чінгізідом на чолі почало становити загрозу. Але Сейм і Казімір дозволили цьому злу вціліти... 

 

Вже 1472 року до Криму з Москви прибув посланець хана Якуба татарин Іванча. У 1473 році Іванча повернувся з Криму разом з послом Менґлі-Ґірея — Алі-Бабою, «який іменем його клятвенно утвердив попередню мирну угоду між Кримом і Москвою, яка полягала в тому, аби царю Менґлі-Ґірею, улану та князям його бути з Іоанном у братерстві й любові, проти недругів стояти заодно…» Так Московія швидко втратила незалежність і стала частиною Кримського царства, про що пробовкався навіть «історик» Карамзін: «Ти, великий князю (так званий "Іван III", він же хан Якуб), зобов'язаний слати мені, царю (кримському), поминки та дари щорічні. Государ (хан Якуб) велів Беклемішеву згодитися на це…» 

 

Почались постійні сутички з татарами у Подільському порубіжжі. В одній з таких сутичок загинув Іван Галицький, князь Острозький. Але його спадок — порубіжна варта: кінні слуги і козаки вистояли (хоча вони були малочисельними, про їхнє утримання польська влада не згадувала).

 

Фіналом «незалежності» Московії стала подія на узбережжі Криму у 1474 року. Тоді посланці Султана Султанів зібрали поблизу ґенуезської Каффи представників державних утворень Криму: Кримського царства Ґераїв, принципату Дорос та капітанства Ґотії. Дорос був останнім уламком Риської імперії, який на той час очолював син узурпатора Іраклій Гаврас (дивно, що як зрадник він фігурує у легендах, що дожили до наших днів). З Доросом вийшов сюжет, вартий пригодницьких романів – поки зрадник Іраклій домовлявся з турками, принцепс Олександр громив турків у Молдові (за що був засудженим Стамбулом до страти). Ґерай визнав владу Стамбула (так Москва автоматично стала частиною Порти), як і Іраклій. Ґенуезцям запропонували змотувати вудочки і грести до рідної Ґенуї, але вони категорично відмовились. Треба зазначити, що ґенуезці дуже погіршили свої стосунки з Доросом і Кримом військовою авантюрою, яку очолив Карло Ломмеліно (син правителя Корсики — Наполеона Ломмеліно) у 1431 році. Маючи 20 кораблів та 6000 добре озброєних банком Святого Георгія солдатів, Ломелліно швидким ударом захопив фортецю Каламіта та захопив у полон онука Хаджи Ґерая. Італійці спалили фортеці Фуна та Лустіану, і вибили феодоритів з усіх фортець на узбережжі. Та зустрічі з кримцями Ґерая загін Ломмеліно не пережив. Загін Хаджи Ґерая та Олексія Гавраса розбили військо Республіки Святого Георгія. Як не дивно, перемогою Ґерая скористався ... лише банк Святого Георгія, який став володарем всіх ґенуезських володінь на чорноморському узбережжі. 

 

Але, коли влітку 1475 року біля Каффи з’явилася ескадра Порти, гарнізони капітанства Ґотії стали розбігатися. До того ж з Молдови повернувся принцепс Олександр зі загоном молдован, який скинув з престолу зрадника і розірвав угоду з османами (що дуже їх розлютило). Всі ґенуезькі і дороські фортеці було зруйновано, а їхні гарнізони перебито. Єдиним містом італійців, що чинило спротив, була Солдайя (сучасний Судак), яку очолював Христофор ді Неґро. Місто впало за тиждень, Христофор і останні захисники міста загинули в катедральному соборі міста. Столиця принципату Дорос трималася півроку в осаді, доки турки не звели дамбу для артилерії. Все його населення або вирізали, або продали в рабство. Олександра Гавраса стратили у Стамбулі. 

 

Як не дивно, Ґерай Гіяс-ад-Дін намагався мінімізувати вплив Стамбула на втручання у кримські справи, але його московський родич виявися боягузом і стукачем (Москва не тільки лягла під Стамбул, але й широко розвела ноги). За скаргою хана Якуба, турки арештували Менґлі Ґерая, а на його місце поставили Джанібека, родича хана Білої Орди. Менґлі Герай повернувся на престол 1479 року. 

 

Цікавим є свідчення про належність так званої Московії до Отоманської Порти від патріарха Досіфея у часи Пятрухі Кобили (1710 роки!): «Досіфей, православний патріарх Єрусалимський, писав Петру (Першому): «Кримських татар всього жменя, і всі ж вони вихваляються, що отримують з Вас данину. Татари — турецькі піддані, отже, Ви — піддані Туреччини». Врешті Московія отримала справжню незалежність від Порти лише ... у 1774 році. 

 

Після підпорядкування османами Криму і Москви, прийшла черга Литви, русинів та інших посполитих. Спочатку турецько-кримсько-умовно «московські» війська у 1481 році завдали удару по Нувеґуурду й Інґрії, але отримали відсіч від шведів. Як запобіглива повія, хан Якуб відправив до Стамбула «Михайла Кутузова» (справжнє татарське ім’я є невідомим): «А як почне цар (Менґлі-Ґірей) посилати рать свою у Литовську землю, зразу Михайлу говорити царю про те, щоби послати рать свою на Подольску землю чи на київські міста»… Зусилля московських дипломатів увінчалися цілковитим успіхом — наприкінці серпня 1482 року Менґлі-Ґірей вирушив походом на Київ, а 1 вересня 1482 татари напали на місто й знищили його дощенту. Маштаб цієї трагедії був настільки значним, що про неї згадували й століттям пізніше… Того ж року Казімір відправив на відбудову Києва допомогу: «Казімір відрядив на «роботу київську» троцького воєводу Богдана Саковича «з усім Великим князівством Литовським: тоді з паном Богданом в Київі були князь Мстиславський (бей Ширинський), і князь Одоєвський (бей Ширинський), і князь Воротинський, і князь Вяземський, і князь Трубецький, і князь Козельский (всі вони беї або баринів, або ширинів), і князь Друцький, і вся земля Смоленська, і вся земля Вітебська, і вся земля Полоцька, і всі новогородці з Литви (мешканці Новогрудка), і всі біляни (мешканці міста Біла поблизу Вязьми), і всі дорогобужани, і всі брестяни, і князь Каширський, і вся земля Волинська, і подоляни, князь Можайський, князь Шемячич тоді були зі всією землею Сіверською в Киевї. Всього того війська кінного тоді з паном Богданом в Києві було більше чотиридесяти тисяч».

 

Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тисяч «сокир» — робітників з подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви. Отже місто Київ, спалене кримцями на прохання Москви, відновлювалось на московські кошти і за допомогою підданих Казіміра, московитів. Цікава гібрідна «многоходовочка». Повія у шальварах — хан Якуб-Тімофей-Йібан знову написав донос на Ґерая в Істанбул. Оскільки майже всі землі у Тферському юрті належали ширинам Криму, а частина податків з «28 міст з Одоєвим» йшла у скарбницю Ґераїв, то звісно Менґлі чинив спротив проханням стамбульської наложниці з московською пропискою приєднати всі ці землі до Московського бейлика. Та Інстанбул наполіг і впродовж 1485-1515 років Ґераї були все ж змушеними приєднати до Москви Тферський юрт Джилаукуна, юрт Мухаммеда та Західну Мещеру (28 міст з Одоєвим). Фактично це був перерозподіл власності у межах однієї держави – Османської імперії. З того походу на Київ 1482 року розпочалась довга та кривава війна між Литвою, Руссю і Польщею проти Московії, як частиною Османської імперії, яка скінчилася лише у 1686 році. 

 

Навалу османів на Европу ще й зі сходу було сприйнято як початок Апокаліпсису. Саме тоді Альбрехт Дюрер створив дереворит «Чотири вершника» з циклу «Апокаліпсис», де один з вершників символізував татарина, а інший — московита...

 

У 1484 році Османська імперія завдала удару по причорноморському узбережжю Литви і по козаках, що були надто малочисельними, аби протистояти Порті. Турки захопили ґенуезський Мокастро, русинські Кочубеїв, Чорний город, Маяки… и вийшли до рубежів Кримського царства поблизу сучасної Каховки. Козаки відступили за Буг і до Дніпра (до Гілеї). Так утворилось неконтрольоване Посполитою порубіжжя, де козаки-кінні слуги та козаки-кипчаки протистояли і Криму і османам (Правобережжя Дніпра, Гілея і гирло Кінської). Згодом ця територія отримала назву Запоріжжя — бо переважно розташовувалась за дніпровськими порогами. 

 

Від 1440 до 1484 року Галицькі-Острозькі не займали посад у Литві, але нищівний удар Порти і оголене порубіжжя змусили уряд все ж звернутися за допомогою до русинської аристократії. «Гетьман Литви, Петро Янович Білий, на смертному одрі, прямо вказав (королю) на свого наступника — Костянтина (Івановича) Острозького». 

 

На малюнку: хан Менґлі Ґерай (посередині) на прийомі в османського султана Баязида (праворуч)

 

Тож далі буде….

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles