logo

Monday, 28 January 2019 00:27

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА 18 — КІНЕЦЬ XIV СТОЛІТТЯ: КРЕВСЬКА УНІЯ ТА ФАТАЛЬНИЙ КРОК ФЕОДОРА ГАЛИЦЬКОГО

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 28.01.2019 

 

Частина сімнадцята тут 

 

На час смерті князя Дмитра II Галицького (1383) Европа переживала велику кризу. Англія та Франція пов'язли у Сторічній війні, данці намагалися втримати завойоване в естів, свеби (шведи) наполегливо відбирали Інґрію в мурз беїв Ширинських, Орден Німецького шпиталю помочі Діви Марії ("Тевтонський Орден", офіційно Orden der Brüder vom Deutschen Haus St. Mariens in Jerusalem) успішно громив польських пройдисвітів та жемайтів, Золота Орда була майже зруйнованою і стала легкою здобиччю сусідів та авантюристів — на кшталт Тимура Барласа та вихідців зі сучасного містечка Мари (Мерва) — турків-османів, в яких взагалі ніхто у Східній Европі не бачив якоїсь загрози… 

 

У 1370 помер король полян та п'ястів Казімір ІІІ (1310-1370). На польський престол зійшов його племінник, король Угорщини й Хорватії — Лайош Великий (1326-1382), Nagy Lajos мадярською; він же ж Людовик Угорський, Ludwik Węgierski польською — водночас ставши королем Польщі та «королем Галичини та Володимирії» («королем Русі»). Вкрадені інсіґнії дали можливість Людовику присвоїти титул нашого короля (за мовчазної згоди папського престолу). Для розуміння — саме ця подія й призвела до того, що аж до ХХ століття всі угорські королі (після поразки від османів під Могачем у 1526 цей титул перейшов до австрійських імператорів) іменувались «королями Русі», або «королями Галичини та Володимирії», а польські у свою чергу – «панами, володарями, великими князями Русі» (це з тієї ж серії, що й генерал-майор ФСБ Гундяєв з титулом «патріарх всієї Русі»). 

 

Унія Польщі й Угорщини була нетривкою, і невдовзі після смерті Людовіка, коли у 1384 польський престол посіла Ядвіґа Анжуйська (1373-1399), дочка Людовіка (з династії Капетинґів), польська шляхта зі своїми «золотими вольностями» скористались нещасною молодою дівчиною і запропонувала престол і дівчину молодому, хвацькому узурпатору-варвару з жемайтів — Владиславу Яґайлові (1362-1434). Цей спритний молодик усунув всіх претендентів на престол Литви і Жемайтії та поділив владу на Литві з Вітовтом (1354-1430), своїм двоюрідним братом по батькові. Та шляхта сильно недооцінила цього варвара, який до кінця життя так і не навчився читати й писати. Як недооцінив його і Феодор Галицький (1360-1446), знаменитий князь Острозький і Луцький.

 

У 1385 році польська шляхта, жемайти-католики і русини-католики у місті Крево (зараз це село у Гродненській області в Білорусі) уклади унію між Польщею і Жемайтійсько-Литовським князівством, яка офіційно була направленою проти Ордену. За умовами унії Яґайло оголосив себе королем «Польщі, Литви і Русі», а замість розпочати бойові дії проти Ордену ... він відразу вдався до шантажу — він оголосив, що якщо хтось із князів Русі не визнає його своїм володарем, то він позбавить відмовника життя, земель і майна. 

 

«У лютому 1386 Яґайло охрестився, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвіґою і став польським королем. Всі литовські та українські князі мусили присягнути на вірність «велебному господареві Владиславу, королю польському, литовському і руському, й інших земель, і велебній господині Ядвідзі, королеві польскій, і їх дітям, і Короні Польскій… піддаючися з людьми та землями, .. на віки вічні». Натомість Орден встиг за цей час захопити острів Ґотланд, а переляканий Вітовт у 1386 (який так і не дочекався «допомоги» від кузена) був змушеним віддати Орденові саму Жемайтію (корінні землі «литовців») практично без спротиву. До того ж Орден захопив Куявію та землі полян і п'ястів (власне саму Польщу). 

 

Єдине, що зміг зробити Яґайло — відібрати у свого союзника Угорщини всю Галичину. Союзник Ордену, Феодор Галицький, опинився у патовій ситуації — перед ним був вибір: поступитись державою і мирно залишитись правителем-васалом Яґайла на землях колишнього королівства русинів; або битися до останнього, сподіваючись на допомогу Ордену. Невідомо які саме обставини тиснули на Феодора Галицького, але він зробив вибір на користь миру, поступившись всім тим, за що склав голову його батько... Феодору Галицькому віддали землі Коріятовичів і Ольгердовичів (грамоти від 1390 та 1393 років), залишили скарбницю королівства (саме вона згодом стала причиною занепаду роду) та залишили васалів-родичів. Ось так Руське князівство і втратило свою державність, отримавши тимчасово нові території Поділля і Чорноморського узбережжя... 

 

Тим часом на Сході, в Золотій Орді, з’явився новий Великий хан (1381-1395) – Тохтамиш Гіяс-ад-Дін, Джучід (його нащадки у Криму та в Касимові правили аж до другої половини XVIII ст). Допоміг йому стати правителем Орди відомий узурпатор Тимур Барлас (він же "Тамерлан", 1336-1405) . У 1382 році Тохтамиш повернув до Орди раніше захоплені Ольгердом Мохшинський та Московський Юрти, а також Крим та Поволжжя. Згодом союзники пересварились між собою через улюбленого Тимурового перського поета, якого захопив Гіяс-ад-Дін, пограбувавши Тебріз у 1385. Починаючи з 1389 між ними почались бойові дії. Тохтамиш двічі програвав битви Тимуру — у 1391 при Кундурчі (де його зрадилили рязанський хан Бек-Булат та московський хан Ходжа-Медін, він же Сарихозя, він же «Дмітрій Іфановіч Данской»); та у 1395 на річці Терек (через зраду мангитських родів Алатау та Барлас, які у розпал битви перейшли на бік свого родича Тимура Барласа). 

 

У 1392 хан Тохтамиш стратив ханів-зрадників – Бек-Булата з Мохші та Ходжа-Медіна («Дмітрія Івановіча Донского») з Москви (чи Ак-Кермена, як її тоді називали). Після битви на Тереку Тохтамиш втратив всі свої володіння за Волгою. Під час війни Тимур знищив та пограбував головні ординські міста — Хаджі-Тар-хан та Сарай аль-Джадід, які арабські мандрівники називали «зосередженням наук та багатств». 

 

У 1398 Тохтамиша розбив заволзький хан Білої Орди Тимур-Кутлуй. В результаті, хан Тохтамиш був змушеним втекти аж до Литви, під захист великого князя Вітовта. До речі, саме у литовському замку Тракай й народився Хаджи Ґерай — засновник Кримського ханства. У тогочасній Литві у розпорядженні татар було ціле місто Ліда — їхні нащадки, татари-липки живуть там і досі, а серед найвідоміших представників цього народу є такі постаті як Агатангел Кримський, Михайло Туган-Барановський, Матвій Сулькевич та Генрик Сенкевич. 

 

Спроба об’єднаних сил Вітовта і Тохтамиша відвоювати Сеїнів Юрт закінчилися їхньою спільною поразкою на річці Ворскла у 1399 від військ Тимура-Кутлуя та Едиґея, воєначальника Тимура Барласа. Московські брехуни «поховали» у цій битві Феодора Галицького та «тисячі руських князів». Насправді втрати з обидвох боків були величезними, і для Кутлуя та Едигея ця перемога стала просто пірровою. Натомість московська мерзота запозичила з битви імена головних дійових осіб війська Вітовта та задіяла їх у вигаданій «Куликівській битві»

 

В результаті, Тохтамишові залишились лише християнські Юрти і тому, згідно з ярликом Менґу-Тимура, хан Тохтамиш охрестився і прийняв ім’я Василь. Він і став отим першим московським царем, Василем І (його поховано у крипті Архангельського собору Киримля). Вітовт породичався з Тохтамишем віддавши за Тохтамиша свою дочку. Таким чином українізація північних Улусів продовжилась. У 1407 (чи 1408) темник Едиґей вбив Василя-Тохтамиша і Московський Юрт припинив своє існування. Дітей, онуків та жінок з родини Тохтамиша, Джелал-ад-Дін (1380-1413), старший син та наступник Тохтамиша, вивіз у Берейстя. Згодом вони переселилоись до Києва та Ліди. 

 

Тим часом османи вибили венеційців з Фесалонік у 1387 році, а у 1389 вони розбили сербів на Косовому полі і міцно закріпилися на Балканах. Над Европою грізно нависла тінь ісламського завоювання... 

 

Треба зауважити, що у так званому «Великому князівстві Литовському, Жемайтійському і Руському» (Жемайтію у 1386 році було остаточно втрачено) переважну більшість населення складали русини (українці) та поляки, а литвинів та лехитів-креві було не більш 1,5% від усього населення — це визнавалось навіть такими «мамонтами» московської історії як Ключевський. Саме мізерна чисельність литвинів і стала причиною відмови Москви від створення «білорусів» наприкінці ХІХ століття (5,000 кривичів та майже 100,000 фактично денаціоналізованих литвинів, не залишали жодних шансів). До того ж литвини під час перебування під владою чернігівців втратили свою ідентичність і перейняли мову поліщуків, а мовою діловодства навіть за часів тотального засилля єзуїтів залишалась ... українська (разом із латиною).

 

До речі, совкові вигадки та московську брехню про «православіє» Русі часів Королівства спростовує лист Феодора Галицького до Яґайла: «Ти особисто можеш міняти віру, на яку бажаєш, і ми присягаємо тобі, як королю, на вірність. Та міняти свою предківську християнську віру не збираємося. Вона є рівноправною з католицькою, бо перебуває з нею в унії» (Яґайло не побував лише мусульманином, та то таке). Наші безголові манкурти та зазомбовані московити навіть не знають, що ще 14-й Вселенський Собор (2-ий Ліонський, який відбувся 1274 року) уклав унію між католицькою та православною церквами

 

Тож є всі підстави вважати, що все сучасне «православіє» в Україні походить від сталінського, зразка 1944 року, і не має нічого спільного до ортодоксіі часів Галицьких-Острозьких (окрім Української греко-католицької церкви, звісно). Українські князі династії Галицьких, руські митрополити та єпископи ХІІ–ХІV століть були настільки освіченими та обізнаними людьми свого часу, що володіли матеріалами й рішеннями Вселенських Соборів (це невдовзі й врятувало життя Яґайла і Вітовта). 

 

У новій «державі» (Великому князівстві Литовському та Руському) на перших ролях був Вітовт, другим йшов Феодор Галицький (за військовою міццю та достатком він був набагато вищим за Вітовта). У 1421 році (забігаємо наперед) королівський посол де Ланноа описав відвідини низки різних міст, країн та утворень, як-от: Брабант, Бремен, Вісмар, Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство, тощо. Бенкети (обіди) у всіх країнах йому давали тільки монархи. Виняток був лише у «Великому Литовсько-Руському князівстві» — банкетів було два — окремо у правителя Литви, і окремо у правителя Русі. Тож у «ВКЛР» було справжнє двовладдя. А що номінально населення Галичини, Вкраїни та володінь Галицьких (Волинь, Київщина і Поділля) були в одній державі, то русини Галичини і русини Волині змогли добре оцінити свої відмінності, які виникли за попередні 50 років — русини Київщини та Волині називали русинів-галичан «панове іноземці». 

 

Зауважимо, що Володимиром володів старший брат Феодора — Михайло Галицький, Луцьком правив середній брат — Дмитро ІІІ Галицький, а сам наймолодший — Феодор Галицький посів Острозький стіл батька (тому у московських фальсифікатах він і є відомим як «засновник роду Острозьких»). Фактично Галицькі на час Кревської унії продовжували користуватись королівською владою у своїх володіннях (навіть Костянтин Острозький користувався червоною королівською печаткою). 

 

Тож вибірний польський «король» мав менше влади ніж «великий князь Русі». Невдовзі «ВКЛР» взагалі «поклало» на Кревську унію та Яґайла особисто: «у жовтні 1398 литовсько-руські князі (взагалі то руські) та бояри, зібравшись на острові Салин (на річці Мамель) задля підтвердження угоди з Орденом, проголосили Вітовта своїм королем» (немає жодного сумніву, що князі Галицькі (Острозькі) — Михайло, Дмитро й Феодор та їх повнолітні родичі брали активну участь у цьому почесному зібранні). Тож Яґайла та Польщу кинули напризволяще... До того ж Вітовт і Галицькі спромоглися навіть відновити судноплавство на Дніпрі (ймовірно було взято під контроль ординське місто на півдні сучасного острова Хортиця). Тож київські кораблі у 1401 вже перебували у бухті Золотого Рогу (Константинополі). 

 

Та наступні події докорінно змінили розклад сил в Европі і показали, що перемога на полі бою — це лише спроба перемоги, а долю битви може вирішити суд. 

 

Частина 19 тут

 

На світлині: герб королівського роду Галицьких — Острозьких і Заславських

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles