logo

Tuesday, 11 December 2018 17:07

ЩО НАСПРАВДІ ВІДБУВАЄТЬСЯ У ФРАНЦІЇ? ЧАСТИНА 2 — ПРОКЛЯТТЯ ВЕЛИКИХ АНСАМБЛІВ

Itaï Cellier, Facebook, 11.12.2018 
 
Перша частина тут

  

Я обіцяв розповісти вам про другий геополітичний розкол, який існує поряд з розколом між метропольною та периферійною Францією. Цим розколом є розрив між населенням у сами́х великих містах (мегаполісах). Або, якщо бути точним, це розрив між великими містами та їхніми передмістями. Подібно до того розколу, про який я писав у першій частині, цей розкол також не є лише французьким, але Франція показала світові взірець цього розколу — це  «корпусні міста» або кондомініуми. А привіз їх до Франції швейцарський архітектор на ім'я Шарль Едуар Жаннере-Ґрі (Charles-Edouard Jeanneret-Gris, 1887-1965), відомий більшості людей під помпезним ім'ям Ле Корбюзьє (Le Corbusier)

 

Але перед ніж я почну писати про Ле Корбюзьє і його численні здобутки, дозвольте мені коротко розповісти про те, як виникали передмістя у Франції і не тільки. 


ВСТУП — ЧИМ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ПЕРЕДМІСТЯ ВІД СЕЛА? 

 

Щоб зрозуміти, що таке передмістя, ви повинні спочатку зрозуміти, що таке місто. Чи яким є «морфологічне» визначення міста. Якщо розглядати місто за його елементарною функціональною базою, то це не більше ніж ринок, оточений стіною. Це на відміну від села, яке є продуктивною одиницею і яке (майже завжди) є пов'язаним з містом. 

 

Всупереч поширеній думці, насправді місто не є «селом, яке росло-росло і врешті стало містом». Надто мало є міст у світі, де таке трапилося. Місто є функцією, як зазначено, і функція ця є ринковою. Цей ринок має бути захищено, наприклад стіною, і якщо стіна вже є — тоді правитель може використовувати стіну не лише для того, аби не пустити грабіжників на ринки, а й для збирання податків. І майже відразу ж, коли будується стіна, будується і передмістя. А передмістя (тримайтеся міцно) — це безмитна зона duty-free минулих часів.

 

Як це працює? Дуже просто. Села, як зазначено, відіграють свою певну роль. На полях довкола сіл вирощують зерно, худобу, фрукти, тощо. Селяни несуть свою продукцію до міста, яке майже завжди розташовано на відстані не більше восьми миль від сіл. Чому? А ви спробуйте пройти більше 13 кілометрів з повним візком зерна сільськими дорогами, і ви зрозумієте чому. 26 кілометрів — це більш-менш відстань одного дня пересування на коні. Фермер йшов рано вранці зі своєю продукцією, прибував до міста протягом 3-4 годин, оплачував певний відсоток за свою продукцію біля міських воріт, відкривав ятку на ринку і повертався після продажу всіх своїх товарів. Через те, що оплата податку (за вироблений фермером товар) проводилась на користь чиновників біля міських воріт, люди швидко зметикували, що продаж товару за межами міських воріт може бути вельми вигідною справою. Набагато вигіднішою, ніж заплатити податок і продавати товар у центрі міста. 

 

Зазвичай в місті є кілька воріт. І те, що ви продаєте біля входу до одних воріт, ті, хто входить до місто через інші ворота, просто не бачать. Проте, якщо ви уважно подивитеся на стародавні карти, то ви завжди зможете там побачити передмістя, які розвивалися як довгі щупальця восьминога від кожних воріт міста. Саме у цих місцях зазвичай були таверни (в яких за пиво і вино податок не платили), і ввечері там збиралося багато людей. У таких місцях також публікувалися накази короля або місцевого правителя або прокламації клерка (про шлюб, народження, накази про призов, про страту, тощо). Старофранцузькою мовою — “ban”. А місце, де їх розвішували чи проголошували, називалося «Lieu du Ban». У якийсь момент це словосполучення перекрутили, і тепер словом «Banlieu» французи описують «передмістя»

 

Міста все зростали й зростали, щоразу поглинаючи старі передмістя старого, а стіни будувалися все далі і далі від центру. Так, наприклад, і виникли такі райони Парижа як Бельвіль, Монмартр, Монпарнас, Пассі, Жавель, тощо — все це колишні села й передмістя, яких поглинуло розвитком великого міста, і кожного разу, коли будувалися нові стіни, створювалися й нові передмістя.

 

В середині ХІХ століття, з індустріалізацією, з появою залізниць і розвитком артилерії з високою траєкторією стрільби, стіни зникли (за винятком Парижа, який чудернацько ухвалив рішення збудувати масивну оборонну стіну у 1841 році — стіну Тьєра — і яку було поетапно зруйновано після Першої Світової Війни 1914-1918 років). Зі зникненням стін податки почали нараховуватися за звичною й донині формулою — згідно з реєстром населення.  Тож зі зникненням стін також зникла і значна частина функцій передмістя. Ці місцини стали буферною зоною між містом і селом. Зоною, де мешкають ті, у кого немає грошей, аби жити в великому місті; або навпаки — куди втікають багатії, аби уникнути забруднення і людських натовпів, які іноді стають дуже небезпечними. 

 

СПАДЩИНА ЛЕ КОРБЮЗЬЄ 

 

У липні 1933 року з порту Марселя відплив невеликий британський пароплав SS Patris II. Це пасажирське судно завдовжки всього 85 метрів повільно прямувало до порту Афін. Того дня на цьому кораблі зібралось біля 40 осіб. Більшість з них були мужчинами. І всі вони були всесвітньо відомими архітектори. Це був Четвертий міжнародний конгрес сучасної архітектури — «CIAM-4». Всього було проведено 11 таких конгресів, які в значній мірі були досить майстерною спробою пана Ле Корбюзьє вирішити нагальні проблеми людства за допомогою архітектурних рішень. 

 

В чому ж унікальність цього Четвертого конгресу? Це був конгрес, на якому довго і з великими суперечками обговорювалася ідея так званого «функціонального міста», і метою якого було знайти рішення для швидкого і дешевого розселення мільйонів людей, адже процес урбанізації тривав у всьому світі. Після Четвертого конгресу через безліч розбіжностей підсумкового документу з викладенням бачення так і не було опубліковано. Але це не завадило Ле Корбюзьє через вісім років самовільно опублікувати те, що він назвав «Афінською хартією» (Charte d'Athènes).

Цей документ у сотні пунктів детально описує, як має виглядати сучасне місто. І цей документ став справжнім прокляттям для наступних поколінь, і це ще м'яко сказано. Я не буду мучити вас усіма деталями і нюансами, а просто коротко опишу, як має виглядати «функціональне місто» згідно з Ле Корбюзьє. Ви самі скажіть, чи вам це знайомо: 

- Будинки мають бути у вигляді високих веж або подовжених веж-вагонів. 

- Житлові райони мають бути максимально відокремленими від доріг. 

- Чотири «функції життя» мають бути розділеними: сон, робота, відпочинок і дорожня інфраструктура. 

 

Результатом дотримання цих принципів є жахливі передмістя в усьому світі — від Бейлмермеера  (Bijlmermeer) біля Амстердама і до Сарселю (Sarcelles) чи Ля Курнев (LaCourneuve) на північний схід від Парижа. Це зони, де можна наочно побачити поділ функцій згідно з теорією Ле Корбюзьє. Дитячі садки та школи в одному районі, комерція в іншому районі, а всі житлові будинки, які іноді нагадують довгі вагони потягів, простягуються на кілометри. Майже всі квартири побудовано однаково. Як клітки для кролів. А довкога таких зон, які французи називають «великий ансамбль» (Grand Ensemble) - протягуються автобани, які з'єднують їх з сусідньої міської структурою. 

 

КОЛОНІЇ ТА ІМІГРАЦІЯ 

 

А далі все ставало щораз гірше. Починаючи з 1954 року, французькі колонії одна за одною ортимували незалежність. Від Індокитаю (В'єтнам, Лаос, Камбоджа) і аж до Алжиру (після жахливої ​​війни, яка закінчилася у 1962 році). Французька колоніальна концепція (на відміну від британської) сповідувала, що всі мешканці французьких колоній є її громадянами. Це було не скрізь, але відразу ж після Другої Світової Війни (1939-1945) і до 1962 року дуже багато французів народилося в колоніях і на повністю легальних підставах переїхало до Франції і там обжилося. Повоєнна Франція вимагала мільйонів робочих рук. Ось дуже гучний приклад на скільки вимагала: під час заворушень 1968 року населення Франції сягало трохи більше 52,000,000. А загальна кількість безробітних сягала лише … 65,000. Це приблизно одна восьма відсотка (!)

 

Перше покоління імігрантів складалося в основному з менш благополучних людей, які працювали дуже важко і старанно. Вони працювали багато годин і щосили намагалися поліпшити свої життєві умови. Як і французи французького походження, вони теж прагнули жити у Великих ансамблях — нових корпусних містах.  Заощаджуючи цент за центом, франк за франком, завдяки своїй старанній праці вони врешті змогли купити собі квартиру в одному з таких будинків або отримати її як соціальне житло.

 

Але от халепа! Корінні французи були зовсім незацікавленими у своїх нових сусідах. А через те, що в корінних мешканців була значна економічна та культурна «фора» порівняно з імігрантами, вони повільно з'їжджали з квартир Великого ансамблю, поступаючись імігрантам, які охоче там селилися. Корінні французи або поверталися до більших квартир в самих містах, або переїжджали у мальовничу периферію. А все тому, що в той час було легко знайти роботу. 

 

У 1970-х роках більшість імігрантів виявили, що вони сидять у дешевих бетонних клітках, які на той час вже почали розвалюватися. Майже всі вони були з одних і тих же соціально-економічних прошарків. І більшість з них були вихідцями з Африки. І більшість з них були мусульманами. Маленькі діти й немовлята, з якими приїжджали імігранти, народилися і виросли в такій реальності, коли обидвоє батьків старанно працюють більшу частину дня, і вони, діти, повинні були піклуватися про своїх маленьких братів і сестер. У своїх школах вони ледь зустрічалися з «білими» французами, а Великий ансамбль перетворився на таке собі «вертикальне спальне село» вихідців з Африки та Азії. Вони були відрізаними мережами шосе від інших частин мегаполіса. Куди вони добирались за допомогою потягів RER і TER, які за лічені хвилини поглинали мешканців кожного Великого ансамблю, які виїжджали на територію великого міста. 

 

На початку 1980-х років уже почалися великі проблеми. Багато дітей, які виросли під дуже слабким батьківським наглядом, географічно й фізично не були пов'язаними з французьким суспільством, проте були хорошими носіями французької мови. Республіканські школи є чемпіонами зі створення французів за єдиним штампом. Але їхні імена — це Саїд, Малала чи Фатіма, які заповнюючи своє резюме в розділі особистих даних, в графі поштового індексу вписують прокляті цифри 93, 94 або 95. У великій лотереї життя Паризької метрополії — це погані цифри. Переможцями ж стали 75 (сам Париж) та 92 (О-де-Сен — найшикарніше передмістя Парижа і найбагатша провінція Франції). Хороші часи нульового безробіття вже минули. Периферія вже почала валитися, але вона все ще цього не знала. Або намагалася ігнорувати. Досі нелегко знайти роботу у Франції з арабським ім'ям і неправильним поштовим індексом.

 

Великий ансамбль тепер виглядає як рот, заповнений гнилими чорними зубами. Ось згоріла квартира, ось побиті ворота з вигнутим парканом. Сміття викидається з вікон і розкидається по втоптаній землі, яка колись була травою і гойдалками, від яких залишилася лише ржава основа. І точно так само почувають себе друге і третє покоління імігрантів. Ніхто їх не хоче, нікому немає до них справи. Франція мчить вперед, а вони залишилися в небезпечній ізоляції. Багато з них є безробітними. Все більше і більше людей занурюються у світ наркотиків, чи як споживачі чи як наркодилери. Створюються банди, квітне злочинність і проституція. Деякі з них навертаються до радикального ісламу. 

 

На додаток до цього всього вони відчувають просто екстремальну кризу ідентичності щоразу, коли вони подорожують і повертаються з поїздки на свою історичну батьківщину. Це те, що вони називають Bled. Їхня купівельна спроможність в Алжирі, Тунісі чи Марокко є просто величезною порівняно з Францією. Більшість з них, звісно, володіє ще «якоюсь» арабською мовою. Але ж там заборонено відкрито загравати з дівчатами на морському пляжі і не можна вести себе так само вільно, як у Франції. А ще люди там сміються над їхнім акцентом. У Франції вони —  «араби», а в Алжирі вони — «французи», яких ненавидять і тут і там. І тому вони переміщаються з простору в простір, фактично не знаходячи спокою. 

 

Раз на кілька років поліція холоднокровно вбиває одного з них, під час переслідування чи спроби арешту. І тоді вони бунтують. Вони спалюють автомобілі своїх бідних сусідів, школи, поліцейські ділянки. Кінострічка «Ненависть», про яку я згадував у першій частині, ґрунтується на подібному випадку, який стався у квітні 1993 року.

 

France GJ 2 film

Кадр з чорнобілого фільму «Ненависть» (1995, режисер — Матьє Кассовіц) — «La Haine», by Mathieu Kassovitz, 1995 

 

20 червня 2005 року, після того, у Великому ансамблі в Ля Курнев було вбито хлопчика (ймовірно випадковими кулями наркодилерів) Ніколя Саркозі, тодішній міністр внутрішніх справ країнис, пообіцяв родині жертви, що він очистить Cité des 4000 (дуже негативно відомий район кондомініумів ) за допомогою Kärcher (інструмент очищення напором струменю води). Він обіцяв «нульове терпіння» до злочинців з корпусних міст. А 25 жовтня 2005 ж року Саркозі приєднався до нічного патрулю в одному з передмість під посиленою охороною. Його зустріли просто шквалом наруги (Саркозі, ми  тр**немо тебе в дупу!) і градом предметів, які кидали в його бік. Він пообіцяв одній з мешканок яка визирнула з вікна одного з будинків, що він «позбудеться для неї від цих хуліганів». Французьке слово, яким Саркозі вирішив назвати «хуліганів» — це відоме зневажливе слово для опису приміських жителів — racailles – ракайе (щось подібне на рагулі — прим. RL

 

Наступного дня два хлопці, які втікали від поліціянтів, потрапили до трансформаторної підстанції, де зазнали смертельного удару струмом. Протягом трьох тижнів Франція просто палала, коли учасники заворушень, люди в масках, не раз махали пістолетом в одній руці і французьким посвідченням особи в інший. Тоді згоріло майже 9000 автомобілів. Майже 3000 осіб було арештовано по всій Франції. Завдані матеріальні збитки оцінили в десятки мільйонів евро. Я пам'ятаю, як вилітав до США під час другого тижня тих заворушень. Рейс з аеропорту імені Шарля де Ґолля на захід проходитьє над усіма «важкими» передмістями. Потужний темний стовп диму стояв просто в небі, а крізь нього можна було бачити сотні маленьких світлих точок — це горіли автомобілі. 

 

З того часу ситуація у французьких передмістях ні на краплину не покращилася. Кожні кілька років відбуваються заворушення, але в паузі між ними — всі забувають про тяжке становище. Наче ніхто дійсно нічого не хоче знати, і ніхто не хоче пам'ятати. Таке собі мовчазне національне придушення почуттів. За домовленістю.

 

Про це знімали фільми, про це також безперервно співають французькі реп-групи (а їхні учасники багатіють і втікають з корпусних міст). Але збоку це виглядає так, ніби нікому в Білій Франції по справжньому немає до цього справи. Мало того. Існують сотні районів, де Французька Республіка де-факто насправді зовсім не функціонує. У них важко або взагалі неможливо проводити патрулювання за допомогою одного або двох поліцейських автомобілів (потрібен значно важчий супровід). Пожежні, які змушені заїжджати в такі райони, аби загасити пожежу або машина швидкої допомоги, яка має надати медичну допомогу пораненим чи хворим, часто потрапляють під шквал каменів… 

 

Ні розчарування, ні гнів там не спадають. Тому з кінця 1990-х років (зверніть увагу на дату, яка чітко збігається з приходом до влади чекістів в Кремлі — прим. RL), до маргіналів майже кожної демонстрації, майже за кожною темою, приєднуються casseurs: «головорізи» чи «заколотники». Це те саме друге і третє покоління імігрантів, які використовують відносний хаос, який є невід'ємною частиною кожної французької демонстрації, і за допомогою куль pétanque чи залізних кийків ламають автобусні зупинки, розпилюють написи на стінах і при можливості — розбивають вітрини магазинів і грабують їх. Вони не кричать гасла, вони не йдуть зі знаками, вони не свистять і не співають пісні, вони не розмовляють для телебачення. Вони ламають і трощать. Вони знову і знову нагадують французькому суспільству: «Агов, ми досі тут. І нам погано. І ми вас ненавидимо».

 

Далі буде

 

Автор тексту — Ітаї Сельє, за фахом архітектор зі ступенем магістра з містобудування й територіального планування, генеральний директор французької ІТ-компанії Polantis

Переклад з івриту — Алекс Бен-Арі

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles