logo

Нд, 16 07 2017 14:58

ПРО ЩО ГОВОРИТЬ МАПА УКРАЇНИ: ІРАНЦІ, КЕЛЬТИ, ГЕРМАНЦІ Й ПЕЧЕНІГИ В ІСТОРІЇ КРАЇНИ

Володимир Богайчук, Слово і Діло, 04.05.2010 

 

ІРАНЦІ (АРІЙЦІ) 

 

Хронологію присутності в Україні носіїв іранських мов символічно можна представити трьома гідронімами: найдавніша – це назва річки Сердоба (холодна річка), дещо молодша –  Дніпро – це Данапріс скіфів (вода глибока) та ще пізніша назва річки Артополот  (річка божества) з ознакою сарматської вимови. Ці три назви відповідають трьом різним періодам перебування іранських племен на землях України: давньоіранському (15-8 ст. до н.е.), скіфському (від 5 ст. до н.е.) і сармато-аланському (від 3 ст. до н.е.). 

 

Хоча археологи зібрали певний матеріал про перебування на території України іранців ще у доскіфський період, але маємо більше інформації про пізніших іранців. Завдяки Геродоту [його мапа Сарматії (східної Европи) на ілюстрації до статті — RL] відомо, що його сучасники уявляли собі Скіфію як великий квадрат зі сторонами по 20 днів дороги (приблизно 700 км) обабіч Дніпра. Розмовляли скіфи та їхні родичі сармати мовами, що належали до індоіранської гілки індоєвропейської родини мов. 

 

Найбільший слід в Европі по собі залишили алани. На відміну від скіфів, які західніше Одри практично не з’являлись, групи аланських племен воювали навіть на теренах Еспанії та Північної Африки. Досі збереглися аланські назви місцевостей навколо Парижа, Орлеана, Женеви, Тулузи, Мілана. 

 

Беззаперечним доказом присутності в тій чи іншій місцевості аланів є їх штучно деформовані черепи, що віддавна знаходять у похованнях археологи. Інші племена, до яких інтегрувалися алани, іноді позичали їхнє ім’я. Ця обставина та певна сукупність ознак аланів пояснює одночасне існування племен полян київських і полян польських. У наш час особливо близькою до мови скіфо-сарматських племен є одна із сучасних іранських мов – осетинська (самоназва — алани). 

 

По собі іранці на теренах України залишили близько 6000 назв місцевостей. Назви іранського походження на теренах України дають хронологічно найраніші мовні свідчення (7-5 ст. до н.е.) про виробництво міді і заліза, про виготовлення цих металів із руди, про кування і виготовлення металевих знарядь, про наявність у місцевого населення судової влади і міст. 

 

У топонімах України представлені імена практично всіх іранських племен. Словник української мови має десятки слів спільних з іранськими мовами (бог, див, рай, дощ, збіжжя, дбати, ошатний, почвара, потвора, раріг, кат, тривати, жвавий, гадати, хорт, заради). Два українських бога мають суто іранські імена – Хорс і Симаргл. Та й сама система готових, сформованих релігійних понять була запозичена слов’янами від іранців.

 

Авеста була відома пращурам українців упродовж тисячоліть, адже її потужний лексичний і семантичний вплив наявний у всіх трьох хронологічних пластах іранізмів українського словника. На всіх українських етнічних територіях місцеві говірки містять іранізми. Так діалект Поділля має значення слова "хата" як "могила на кладовищі", що є надзвичайно близьким до відомого ще з Авести слова "ката" (пізньоскіфсько-сарматське "хата") у значенні "кімната, комора, льох, тимчасове місце зберігання мертвих тіл, морг". 

 

Та найпомітніший іранізм у сучасних українців – це фаринґальне "г" (гекання), яке ще є у словаків, чехів, верхньолужицькій мові та в прикордонних говірках сусідніх з Україною держав. 

 

КЕЛЬТИ (ГАЛЛИ) 

 

У середині 1 тис. до н.е. на просторах Европи від Ґаллії та Ґалісії (Еспанія) до української Галичини й Галатії (Туреччина) були поширені кельто-венедські племена індоєвропейців. 

 

Цей хоробрий і яскравий, фізично сильний народ створив своєрідну імперію. У 3 ст. до н.е. від Малої Азії до Шотландії і Андалузії можна було подорожувати не залишаючи єдиний культурний і мовний простір

 

Факт причетності до цієї "кельтської осі" Галичини вперше унаочнив С.Шелухин у книзі про кельтські корені Руси, виданій ще 1929 року. А відкриття у с. Бовшів М.Смішком і Л.Крушельницькою безперечних археологічних свідчень присутності кельтів на Дністрі остаточно поклало край наївним тлумаченням за назвою пташки. 

 

Латинська назва кельтів, за Цезарем, була Ґаллі, а грецька – Галатаі. Об’єднання трьох кельтських племен, що переправилися до Малої Азії з Балкан, і греки, і римляни називали галатами. Значення слова "гал" у мовах самих кельтів  – війна, могутність, могти, відвага, міць, жорстокість, пристрасть, ненависть. 

 

З огляду на це цікавим є значення українських слів: "галай" – запальна людина, крикун, зірвиголова; "галамага" - нахаба, зухвалець; "галабурда" – бешкетник; "голінний, голенний" – хвацький, бравий, жвавий, здатний, охочий до чогось, заповзятливий. Ці слова описують певні риси кельтської вдачі. 

 

За сучасними уявленнями археологів, експансія кельтів уперше торкнулася слов’ян близько 500 р. до н. е. Просуваючись із Ґаллії на схід південним краєм тодішніх ґерманських теренів, вольки-"мандрівники" стали відомими слов’янам під  германізованою назвою "волохи". 

 

Літописці витіснених з Паннонії волохів поселяють на Волині, а латинська та німецька назви Волині досі пов’язують цю українську землю з вольками. Згодом кельти-волохи стали слов'янами-волинянами. 

 

Арабський історик Аль-Масуді у 947 році згадує про волинян: "це корінь із коренів слов’янських, поважаний між народами слов’янськими і має першість між ними". Аль-Масуді також згадує ім’я князя волинян – Маджак. Через кельтську мову отримуємо прямий відповідник легендарного валійського князя на ім’я Мадог (добра людина, справедливий, праведний). 

 

В останні століття до н.е. на території Полісся з’являється кельтське плем’я неврів. Вони були добре відомі не лише історикам античності, а й поетам. В одній із поезій античності згадується невр на вкритім бронею коні. 

 

За тисячу років неври розчинилися у деревлянах. По собі вони лишили не лише специфічний поліський діалект, назви населених пунктів та річок. 

 

Цікавими є літописні згадки про деревлян. Ще у 10 столітті свого князя Ніскиню деревляни називали Мал Ніскиня (давньою ірландською "mal" означає "князь, шляхтич, пан"). А знахабнілого Ігоря стратили суто по-кельтськи, розчахнувши його між двома пригнутими деревами. 

 

В околицях розташованого за 20 км від Чернігова Седнева існує багата кельтська топонімія.  Варто зазначити, що типовим озброєнням похованих у сіверянських курганах були броня, щит і меч: у словнику слов’янських мов слова "щит" і "броня" починаючи від О.Шахматова, визнані кельтськими запозиченнями. 

 

Ще приклад. Усього лише якихось 753 роки тому предки сучасних українців  півдня Житомирщини своє усмирене каральним походом князя Данила місто Болохов (валійською "болох" означає "руйнувати") назвали знову таки кельтською – Любар ("слухняний, занедбаний, незначний" у перекладі з валійської мови). 

 

Отже, ще у 13 ст. тут використовували валійську мову. Правильність посилання на кельтську мову підтверджується наявністю кельтського тополандшафту поблизу населених пунктів Любар, Любарка, Любарська Гута, Любарці та Любче. 

 

ГЕРМАНЦІ (ҐОТИ) 


Про міграцію ґотів у 2-3 ст. з Південної Балтії через Волинь у Надчорномор'я та їх державу, що займала обшири майже половини Европи і яку очолював король обраний військом, ученим відомо досить багато. 

 

Нещодавно поселення ґотів 2-4 століть нашої ери відкрито на Рівненщині, неподалік Хрінницького водосховища, експедицією Інституту археології НАН України. Науковці виявили сліди колишнього розташування близько п'ятидесяти жител, власники яких належали до племен древніх германців.

 

Розкопки, які ведуться тут з 1993 року, дають підставу науковцям стверджувати, що ця територія у різні часи була важливим осередком торгівлі та ремесел. Саме тут знайдено голову античного божества Сарапіса, виконану зі сплаву кольорових дорогоцінних металів. Це єдиний відомий в Европі екземпляр, виготовлений з таких матеріалів. 

 

В археологічних матеріалах нагромаджено чимало прикладів культурної взаємодії і спільності ґото-фракійських, ґото-сарматських і ґото-пізньоскіфських елементів. Проте досі не виявлено слідів ґото-кельтських та ґото-слов’янських спільних явищ. Це свідчить про дуже напружені стосунки між ґотами та підкореними кельтами і слов’янами. 

 

В "державі Германаріха" ґоти жили в поселеннях розташованих одне від одного на відстані до 150 км. Ця відстань одноразового пробігу коня без додаткового харчування в дорозі дозволяла вже на наступний день отримати підкріплення для проведення каральних акцій. 

 

Частина поселень ґотів одержали від слов’ян назви від основ Змій-, Полоз-, Гад-, Сан-, Смок-, Щек-, Драг-. Населені пункти з такими назвами розкидані по всій Україні (Зміїв, Гадяч, Сянок, Полозівщина тощо) за винятком Полісся та Поділля, де ще до 13 століття трималися залишки кельтської державності. 

 

До цих населених пунктів просторово прив’язані назви кельтського походження від основи Кос(б)- "покарання, помста" (80 назв), Ор(іль)- "племена, що дають заручників" (130 назв) та Черн- "данник, лояльний".

 

Напружені відносини між ґотами та підкореними отримали логічне завершення під час навали гунів: слов’яни та кельти прийняли бік гунів і частина ґотів відійшла у Подунав'я, а частина підкорилась гунам.

 

Та згодом, після поразки гунів, на територію України приходять інші ґерманські племена: ґепіди та ланґобарди

"Держава Германаріха" залишила по собі надзвичайно цікавий археологічний слід: 30.000 римських монет у понад 700 селищах України. Масові факти знахідок монет Риму засвідчують для всіх цих селищ їхнє існування у римські часи, тобто 1900 років тому. 

 

Мешканці всіх цих ґотських, іранських, слов’янських, алтайських, кельтських поселень були в активних стосунках з Римом. Це не лише торгівля. По реформах Діоклетіана ґоти щороку постачали 40 тисяч рекрутів до римської армії. Та й аріанство, різновид раннього християнства, ґоти прийняли ще у 4 столітті. А святого Саву, ґота за походженням, у козацькому середовищі вважали своїм, з козаків.

Попри складні відносини з підкореними людьми, по собі германські племена залишили згадку не лише в українському весільному обряді і назвах 60 річок України. 

 

Суфікс масового вжитку –енко у найпоширенішому типі українських прізвищ – це прадавня германська мовна спадщина мільйонів українців. 

 

Те саме стосується суфіксів –инк-/-інк-/ен(ь)к- у назвах річок і в 700 назвах населених пунктів України. 

 

Скептики можуть відвідати італійську Ломбардію де мешкають нащадки ланґобардів, ґотів та ґепідів. 

 

Тлумачний словник італійської мови виводить етимологію імен осіб і назв населених пунктів Ломбардії із суфіксом –енґо від германського суфікса –інґ, який вказує по-батькові. 

 

Одним з прикладів є Мартиненґи (нащадок Мартина) – відомий рід військових з Бреші. Досить поширеним в Ломбардії є і прізвище Романенґо. Має свій слід того ж явища і Еспанія.

 

ПЕЧЕНІГИ (СВОЯЧКИ)

 

Печеніги з’являються на Сіверському Дінці у 890-х роках. Ці нові сусіди київських слов'ян були одним з алтайських народів. Витіснені ними мадяри відступають за Дніпро, але через століття печеніги змушують їх до втечі на захід 992 р. З літопису видно, що ці події у степу цілком чужі й незрозумілі для щойно похрещених киян. 

 

"Печеніги оселилися на теперішній українській території і залишалися її володарями приблизно 150 років... Держава печенігів на Україні поділялася на два крила: ранґом вище праве крило та ранґом нижче – ліве крило; кордоном поміж ними був Дніпро. У кожному крилі було по чотири провінції, які поділялися кожна на 5 округ. Кожна провінція була рангом нижча від попередньої. 

 

Населення перших трьох провінцій: першої правобічної, першої та другої лівобічної становило правлячу верству (канґар). Базою поділу на округи (40!) була спроможність даної території доставляти відділ кіннотного війська у десять тисяч воїнів" [Пріцак 1970, 96-97]. Тобто, коли Київ вів облік своїх воїнів на тисячі (пор. "Сновська тисяча" та ін.), біля нього оселився степовий народ-велетень з кіннотою у 400 тисяч вершників і загальною чисельністю населення близько 3 мільйонів. Межею з печенігами стали р. Стугна, Трубіж, Остер, Сейм. 

 

Півтораста років печенігам належав не лише весь степ, але й лісостеп від Карпат до Дінця, а столиця їхня була на Росаві в Кагарлику (кангар + лик = кангарське). Саме у Пороссі сконцентровано 21 із досі відомих 48 комплексів поховань печенігів. Тут була головна ставка печенізького кагана та місце зборів загальної ради. Це було "місто із шатер", якого досягнув Бруно з Кверфурту у 1007 році на четвертий день пішої подорожі від кордонів держави Володимира. 

 

У письмових документах печенізьких назв збереглося украй мало - це імена родо-племінних об'єднань і власні імена печенізьких князів (каганів), згадані у київських, візантійських і східних хроніках. 

 

Костянтин Порфирогенет перелічує провінції Пачинакії від найважливіших так: племена правлячої верстви - 1. Явді-ертім (Поросся), 2. Куарці-цур (Посем'я), 3. Хавушін-люла (Верхні Серет. Прут, Дністер). Інші племена - 4. Сюру-калпей (Донеччина), 5. Харавое (Середнє Правобережжя). 6. Воро-талмат (Середнє Лівобережжя), 7. Язщопон (Серет, Прут. Дністер). 8. Вула-цопон (Нижнє Лівобережжя). 

 

На чолі цих племен стояли кагани Майну, Кюель, Коркутан, Іпай, Кайдум, Котан/Коста, Язи, Ботан-уул. Літопис і візантійські хроніки згадують ханів менших підрозділів (972-1004): Куря, Ілдея, Метигай, Кучюгь, Родман, Темір. Імена ханів Тіраха (1048) [Пріцак 1970, 101] та Теміра — найбільш ймовірний етимон назви села Трахтемирів (іст. Терехтемирів).

 

Спільний власний етнонім печенігів badzanak означає 'своячки', плем'я, з якого брали собі дружин сусідні тюркські племена. Звідси ж мадярська назва печенігів besenyok

 

Уперше на топонімію як незалежне джерело з історії печенігів вказали у 1880-х рр. мадярські вчені. Топонімічний доказ перебування печенігів в Угорщині - це дотепер уживані назви 9 мадярських селищ. 

 

Про етнонім печенігів, незалежно від письмових джерел збережений також і в топонімії України, писав академік О.Пріцак, який навів і менш відомі факти з історії печенігів. 

 

Перш ніж стати у 1010 р. мусульманами, печеніги були послідовниками маніхейства, несторіянства і "віри маґів". Це вказує, зокрема, звідки в Україні стільки назв від основи Мані-: села Мані Жт, Манівці Хм, Маниківці Хм, Манили Хк, Манилівка Пл, Хм, Манява ІФ. Манятин Хм, Маньківка 8 назв. 

 

Значить, печенізьких часів (Х-ХІ ст.) можуть сягати й українські ідіоми ходити манівцями, завести на манівці. Вдалося розшукати на карті й інші ознаки печенігів. 

 

Це не лише населені пункти Печеніги, Печенюги, Печеніжин, Печанівка, Печенія, Печеники, ліси Печеніжець та могила Печеніги. А й десятки інших топонімів, що походять від назв родів, свідчать про виробництво заліза та існування поселень майстрів-кольчужників, про існування зв’язків печенігів із франками-каролінгами та з арабами. 

 

"Після занепаду їхньої держави велика частина печенігів прийняла зверхність торків/оґузів, а пізніше (починаючи з 1055 р.) — половців-куманів та розплилася в них, щоб потім у великій мірі стати частиною української мовної спільноти" [Пріцак 1970, 100].

Схоже в даній категорії: « Попередня Статті Наступна »

ВСІ СТАТТІ ЗА МІСЯЦЬ

Автори та ресурси

Архів статтей

Radio Lemberg

tw fb

 Radio Lemberg  ©  2016-2017

kaddirect