logo

Thursday, 11 October 2018 23:15

НЕРОЗКАЗАНА ІСТОРІЯ ПРО БОЙОВІ ЧАСИ РОБЕРТА МЮЛЛЕРА. ЧАСТИНА 1

Garrett M. Graff, Wired, 15.05.2018

 

Завдання Роберта Мюллера – вияснити, як саме Московія гакнула вибори 2016 року. Але для того, щоб зрозуміти самого Мюллера, потрібно повернутися до деяких із найкривавіших битв у В'єтнамі. 

 

Одного літнього дня 1969 року молодий лейтенант морської піхоти США Боб Мюллер прибув у Гаваї, аби зустрітися зі своєю дружиною, Енн. Вона летіла зі східного узбережжя Штатів з малолітньою донькою, Сінтією, яку Мюллер ще ніколи не бачив. Сам же Мюллер взяв літак з В'єтнаму.

 

Після 9 місяців на війні йому нарешті призначили кілька днів ротації, далеко від зони бойових дій. Мюллер не бачив нічого, окрім інтенсивних бойових дій з того часу, як востаннє прощався зі своєю дружиною. Він отримав Бронзову зірку (четверта за значенням нагорода в Збройних силах США) за проявлену відвагу у бою, його евакуювали повітрям з джунглів після того, як під час перестрілки він зазнав поранення в стегно. Після відправки у Південний В'єтнам він розмовляв з Енн лише два рази.

 

Незважаючи на це все, Мюллер признався своїй дружині в Гаваях, що розмірковував над подовженням своєї служби ще на шість місяців, можливо йому навіть вдалося б зробити кар’єру в морській піхоті.

 

Зрозуміло, що Енн була не в захваті від такої перспективи. Та як виявилося пізніше, вона не була б дружиною морпіха ще довше. Для морської піхоти США ротація з зони бойових дій – це нормальна практика. Пізніше цього ж року Мюллер довідався, що його записано до паперової та кабінетної роботи в Арлінґтоні, штаті Вірґінія. Вже там майбутній спецпрокурор дещо дізнався про себе ж. «Служба в Корпусі морської піхоти США без звичних боїв не приносить мені особливої насолоди».

 

Тож він відправився до школи права з метою послужити своїй країні як прокурор. Він продовжував працювати, аби згодом отримати високі посади в п’яти президентських адміністраціях. Пан Мюллер очолив кримінальний відділ у міністерстві юстиції США, контролював розслідування теракту у Локербі, а також рослідування боса кримінальної сім'ї Ґамбіно — Джона Ґотті. За тиждень до 11 вереснем 2001 року Мюллер очолив ФБР і залишився на цій посаді, пропрацювавши на ній довше за всіх своїх попередників з часів Джона Едґара Гувера, який очолював бюро розслідувань майже півстоліття.

 

Крізь усі п’ятдесят років його кар’єри, цей рік на війні, цей бойовий досвід у морській піхоті міцно засів у голові Мюллера. «Найбільше пишаюся тим, що Корпус визнав мене гідним командувати морпіхами», - сказав він мені в інтерв’ю 2009 року.

 

Сьогодні, на фоні чорної комедії Трампового Вашингтону, протистояння спецпрокурора Роберта Мюллера та президента Дональда Трампа завойовує увагу, як епічна розповідь про різні прошарки американської еліти. Це історія про двох чоловіків з різницею у віці у два роки, вихованих в однаково заможних кругах у містах на північному сході Штатів. На обидвох сильно вплинули їхні батьки, обидвоє є  зірковими спортсменами в школі та членами Ліги Плюща (асоціація восьми найстаріших американських університетів). І зараз ці два чоловіки грають дуже різні ролі у національній драмі Америки про політичну корупцію та втручання Московії у вибори 2016 року. Обидва жили, переслідуючи діаметрально протилежні цілі. Мюллер бажав присвятити себе державній службі, Трамп – лише своєму прибутку.

 

Ці протилежні шляхи беруть свій початок у В'єтнамі. Вони починалися з конфлікту, що поділив країну, щойно ці два чоловіки закінчили коледжі у 1960-ті роки. Незважаючи на навчання в елітній приватній військовій академії, Дональд Трамп  «намалював» собі п’ять відтермінувань, зокрема одну — через паталогічні кісткові нарости в нозі. Пізніше майбутній президент пожартує, що успішно уникати венеричних хвороб, зустрічаючись з багатьма жінками, у 1980-х для нього було його «…особистим В'єтнамом. Я відчуваю себе великим та бравим солдатом».

 

Мюллер же, у свою чергу, не лише пішов добровольцем у морські піхотинці, але й чекав цілий рік, аби вилікувати своє поранене коліно та піти на службу. І за всі роки свого життя він мало казав про своє перебування у В'єтнамі. Коли йому довелося керувати ФБР після трагедії 11 вересня та її наслідків, пан Роберт відганяв від себе руйнівний стрес, кажучи «Я зараз набагато більше сплю, ніж у В'єтнамі». Один з небагатьох разів, коли його персонал у Бюро чув, як він згадував свою службу в армії, був під час польоту додому з офіційної міжнародної поїздки. Вони дивилися фільм 2002 року про найперші битви у В'єтнамі «Ми були солдатами» з Мелом Ґібсоном у головній ролі. Мюллер глянув на екран телевізора та зазначив: «Досить точно.»

 

Його мовчазливість не є дивиною для того покоління, яке служило на фронті в часи війни, яку сама країна ніколи насправді і не підтримувала. Багато ветеранів, з якими я розмовляв для цього сюжету, сказали, що уникали розмов про В'єтнам до моменту нашої розмови. Джоел Бурґос, який служив капралом разом з Мюллером, після години розмови зі мною сказав: «Я ніколи й нікому не розповідав більшості з усього цього».

 

Та все ж, практично для всіх них, зокрема й Мюллера, В'єтнам став тим важливим життєвим досвідом, який сформував їх. Майже 50 років після В'єтнаму, багато ветеранів, які служили в підрозділі Роберта, користуються емейлами, адреси яких нагадують про час, проведений ними у Південній Азії: gunnysgt (сержант), 2-4marine (2-4 піхотинці), semperfi, ­PltCorpsman, Grunt. В одному з емейлів є навіть натяки на Перешийок Мюллера: територію, де у грудні 1968 року відбулася перша серйозна маштабна битва, в якій довелося взяти участь майбутньому спецпрокурору.

 

Армія та В'єтнам прищепили пану Роберту сильну дисципліну та стійкість; якості, якими він керувався надалі. Одного разу він мені сказав, що окрім багатьох інших речей, армія навчила його застеляти своє ліжко кожного ранку. Я вже написав книгу про його службу у Федеральному Бюро Розслідувань і на той час уже знав про його строгу та консервативну поведінку, тож засміявся, почувши його відповідь, а потім сказав: «Це найменш дивна річ, яку я дізнався про вас». Та Мюллер наполягав і далі, що це була хоч і мала, але важлива щоденна дія, яка ілюструвала всю подальшу його діяльність. «Щойно ти подумаєш про це – роби це, - сказав він мені. – Я завжди застеляв своє ліжко, завжди голився, навіть у В'єтнамі, серед джунглів. Ви кладете гроші у банк, керуючись дисципліною».

 

Колишній однокурсник Мюллера у Прінстоні та глава апарату в ФБР В. Лі Роулс пригадував, як стиль керівництва Мюллера, який він застосовував у морській піхоті, перейшов пізніше і до роботи в Бюро, де пан Роберт мало терпів тих підлеглих, які сумнівалися в його рішеннях. Будучи в Будинку Гувера (Штаб-квартира Бюро), він очікував від працівників повного виконання своїх наказів, ніби вони перебували на полі бою. Під час зустрічей з ними Мюллер зазвичай цитував капітана субмарини «Алабама» Джина Гакмана з фільму про події Холодної війни «Багряний прилив» 1995 року: «Ми тут для того, аби захистити демократію, а не виконувати її».

 

Дисципліна безперечно є визначальною і у відомому розслідуванні Мюллера про Московію. В політичну еру нестримного витоку інформації з Білого Дому, гнівних тирад у Твітері та адміністрації, яка викидає обманутих чиновників, аби якнайшвидше поставити замість них нових, двері офісу спецпрокурора все ще залишаються міцно зачиненими для зайвих вух. Мюллер досі є безпристрасним стоїком, тихою фігурою в центрі американського політичного вихору. Починаючи з травня 2017 року, коли пан Мюллер узявся за цю роботу, він жодного разу  відверто не заговорив про своє розслідування, а його ретельно підібрана команда прокурорів та ФБР-агентів довела свою надійність, незважаючи навіть на інтенсивну увагу з боку більшості ЗМІ. Тимчасовий спікер спецпрокурора з міністерства юстиції Пітер Карр зазвичай міг сказати ненажерливим ордам медійників лише одне, що стосувалося розслідування Russiagate: «Без коментарів».

 

Якщо мовчазливість команди Мюллера відображає його дисципліну, то його безжалісність безперечно проявлялася через звинувачення, арешти, а також правові маневри, які видавав його офіс.

 

Його слідство діє на багатьох фронтах. Він розбирається в московських інформаційних операціях у Фейсбуці, Твітері, Інстаграмі та інших соцмережах. У лютому його команда висунула звинувачення 13 особам та ще 3 установам, зв’язаним з «Агенством Інтернет Досліджень» (ольгінські тролі), московською організацією, яку підозрюють у запуску інформаційних пропагандистичних кампаній. Під розслідуванням перебувають й інші причетні особи до кібервтручання, зокрема за гакінг електронної пошти Національного комітету Демократичної партії США.

 

Водночас, колеги Мюллера розслідують бізнес-справи Трампа та його помічників. Їхні зусилля дали багато результатів: звинувачення у податковому шахрайстві та у змові колишньому голові президентської кампанії Трампа, Полу Манафорту, а також звинувачення заступнику Манафорта, Ріку Ґейтсу у фінансових махінаціях та брехні слідству. Крім того, команда спецпрокурора розслідує численні зв’язки людей Трампа з пов’язаними з Кремлем особами.  Сам Мюллер допитує свідків, стараючись встановити, чи Трамп порушував закон, намагаючись закрити розслідування.

 

Майже кожного тижня нас чекає якийсь новий неочікуваний поворот у «Russiagate». Проте до наступного звинувачення чи арешту важко сказати, про що знає чи думає Мюллер.

 

Перед тим, як стати спецпрокурором, він часто повторював, що його звички та характер головно сформувало перебування у В'єтнамі; період, який також є найменш дослідженою сторінкою в його біографії.

 

Цей перший поглиблений звіт про його перебування на війні базується на численних інтерв’ю з Мюллером, записаних ще до його вступу на посаду, а також сотнях сторінок класифікованих записів та офіційних звітів морської піхоти США. Крім того, вперше використано й записано інтерв’ю з вісьмома морпіхами, які служили з ним в 1968-1969 роках. Вони є найкращим джерелом, яке ми маємо, якщо говорити про того, хто веде «Russiagate».

 

Роберт Свон Мюллер III, первісток серед п’яти дітей та єдиний син в родині, ріс у великому кам’яному будинку в заможному районі Філадельфії. Його батько працював у компанії DuPont та був капітаном на морській субмарині під час Другої світової війни. Мюллер старший очікував, що його син житиме за суворим моральним кредо. «Брехня – це був найгірший гріх, - каже пан Роберт. – Єдине, що я не смів робити, то це говорити щось менше за  правду своєму батьку та мамі».

 

Він відвідував школу святого Павла в Конкорді, штат Нью-Гемпшир, де кожен клас пропагував ідеали доброчесності та мужності. Мюллер був справжньою зіркою у своїй команді з лакросу, а ще грав у хокей з майбутнім сенатором Джоном Керрі у шкільній команді. Пізніше він обрав альма-матер свого батька, Прінстонський університет, який і закінчив у 1966 році.

 

Щораз більша війна у В'єтнамі стала частою темою розмов серед «золотого» студентства, яке, ніби повторюючи за минулими поколіннями, говорило про неї та священний обов’язок послужити своїй країні. «Прінстон 1962-1966-х років повністю відрізнявся від того, що після 1967, - каже пан Роулс, старий добрий друг Мюллера. – Кампанія проти війни у В'єтнамі ще не дісталася до нас. Та рік чи два потому, університетський кампус змінився».

 

Під час гри у лакрос Роберт зустрів Девіда Гакета, однокласника та спортсмена, який пізніше серйозно вплине на життя спецпрокурора. Гакет уже записався добровольцем у корпус резервістів (Reserve Officers' Training Corps), проводячи своє літо у тренувальному таборі, та готуючись до війни. «Серед старшокласників Девід Гакет був для мене найкращим зразком для наслідування, який я міг би мати», - згадує Мюллер у своїй промові в 2013 році як очільника ФБР. – Девід був у нашій команді з лакросу в 1965 році. Необов'язково найкращим у команді, але завжди рішучим, природженим лідером».

 

Після випуску в 1965 році, Гакет розпочав підготовку до вступу до морської піхоти, отримуючи найвищі нагороди у своєму класі. Після неї він відправився у В'єтнам. В очах Мюллера Гакет був справжнім взірцем. Пан Роберт вирішив, що теж запишеться у морпіхи після випуску наступного ж року.

 

30 квітня 1967 року, незабаром після того, як Гакет записався у свій другий тур до В'єтнаму, його підрозділ потрапив у засідку, влаштовану більше як 75 солдатами Північного В'єтнаму, які з бункерів стріляли з 50-каліберного кулемета.  Згідно зі свідченнями морпіхів «десятки армійців було вбито або поранено за лічені  хвилини».

 

Гакет визначив місце, звідки вівся обстріл, та подолав 30 ярдів дистанції, щоб дістатися американських кулеметників та сказати їм, куди стріляти. Пізніше він рушив на допомогу до сусіднього загону, чийого командира поранили. Проте за кілька хвилин Гакета застрелив снайпер. Посмертно його нагородили Срібною зіркою. А в подяці Гакету йшлося про те, що він загинув «проводячи штурм та підбадьорюючи своїх морпіхів».

 

Коли звістка про смерть Гакета дісталася Штатів, Мюллер уже доклав чимало зусиль, аби повторити шлях свого друга. Новина про його смерть лише загартувала прагнення Мюллера стати офіцером. «Дехто міг би подумати, що життя морпіха, а також смерть Девіда у В'єтнамі, сильно відштовхнуть від бажання іти його шляхом, - казав очільник ФБР у своїй промові 2013 року. – Але багато з нас, навіть коли він ще був живим, вбачали у ньому того, ким усі ми хотіли бути. Він був лідером і взірцем для наслідування як у Прінстоні, так і на полі бою. І багато його друзів та членів команди приєдналися до корпусу морської піхоти саме через нього… так само, як зробив і я».

 

У 1966 році, ще перед початком призову до війська і перед тим, як В'єтнам став спірною темою у суспільстві, Мюллер пройшов фізичну підготовку у військово-морському порті у Філадельфії. Він пригадує, як сидів у кімнаті очікувань разом із ще одним кандидатом, нападником команди Philadelphia Eagles. Рослого чоловіка шести футів з вагою 127 кг визнали непридатним для військової служби. Після нього відмовили і Мюллеру. Роки інтенсивних тренувань, гри у хокей та лакрос, перекреслило поранене коліно. Збройні сили постановили, що перед відправкою в зону бойових дій спершу потрібно буде вилікувати коліно.

 

Тим часом, у 1966 році в День праці він одружився на Енн Кебел Стендіш, випускниці Школи Місс Портер та Сари Лоуренс, після чого переїхав з нею у Нью-Йорк, де і отримав ступінь магістра з міжнародних відносин в університеті Нью-Йорка.

 

Після завершення лікування Мюллер знову пішов до військових лікарів. У 1967 році, перед тим, як Дональд Трамп отримав своє відтермінування для лікування його «кісткових наростів», пан Роберт розпочав навчання у Школі офіцерів у Квантіко, штат Вірґінія.

 

Далі буде.

Переклад українською — Петро Козак

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles