logo

Saturday, 21 April 2018 18:51

ХТО БЛОКУЄ ПРИЄДНАННЯ ЕНЕРГОСИСТЕМИ УКРАЇНИ ДО ЕВРОПИ ?

Editorial, Radio Lemberg, 21.04.2018 

 

Однією з головних та вкрай необхідних складових інтеграції України до Евросоюзу є повноцінне об’єднання нашої енергосистеми з мережею енергосистем европейських країн. Воно є не менш важливим ніж створення зони вільної торгівлі чи безвізового режиму для громадян, вступу до об’єднаної системи військової безпеки (НАТО), побудови швидкісних багатополосних міжнародних автобанів, уніфікації промислових стандартів та залізничної колії, тощо. 

 

Відомо, що саме енергетика є основою основ будь якої промисловості та наріжним каменем економіки кожної сучасної країни. Зараз неможливо собі уявити навіть три-чотири години діяльності без електроенергії кожної галузі промисловості, і наприклад добу-дві “без світла” для кожного мешканця країни. 

 

ВИРОБНИКИ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ 

 

Сьогодні електроенергія України приблизно порівну виробляється на теплових та атомних електростанціях, іншими (до 10% загалом) її джерелами є гідро-, вітро- та сонячні електростанції. Порівняно з іншою промисловою продукцією, електроенергія в промислових маштабах має одну дуже важливу відмінність — її неможливо складувати, іншими словами електростанції мають виробляти рівно стільки електроенергії, скільки потрібно в цей момент споживачам (підприємствам та населенню). Не можна виробити електроенергію наперед, скажімо в п’ятницю на суботу чи в обід на вечір. 

 

Найбільш інертними у збільшенні-зменшенні вироблення електроенергії є атомні електростанції, які взагалі не можна змушувати скидати чи нарощувати потужність. Тому цю роль (регулювання пікового та нижнього навантаження) відіграють теплові електростанції, які спалюють більше або менше вугілля та нафтопродуктів. Ще трохи допомагають у цьому гідро- та гідроакумулювальні електростанції, а наявні вітрові та сонячні є ще надто мізерними та залежними від погоди. 

 

Відомо, що всі атомні електростанції України є у державній власності, а от більшість теплових електростанцій приватизовано низкою так званих олігархів. Зрозуміло, що вони як ніхто є зацікавленими принаймні у збереженні теперішньої ситуації (звісно, вони не проти захопити ще більше джерел енергії), яка дає їм змогу не тільки отримувати надприбутки, але й суттєво впливати на енергетичну безпеку країни, диктуючи свої умови населенню, підприємствам інших власників та й державній владі загалом. 

 

ЗОНУВАННЯ ЕНЕРГЕТИЧНИХ СИСТЕМ 

Так ось, окрім регулювання потужності в електроенергосистемі збільшенням-зменшенням спалювання вугілля чи нафтопродуктів, в Европі давно зметикували ще один спосіб оперативного реагування на зміну потреби в електроенергії, більше того, він дає ще й значну економію у виробленні електроенергії взагалі. 

 

Мова йде про зонування електроенергетичних систем країн на окремі регіони (оператори), що дає змогу не лише найоптимальніше використовувати природні та енергетичні особливості певної місцевості, але й планово проводити регулярні перетоки електроенергії з регіонів з її надлишком до регіонів з її браком. 

 

Цікаво, що навіть за наявних умов функціонування енергетики України, правильне зонування її на регіони може дати ефект 30% здешевлення вартості електроенергії для кінцевих споживачів. Але теперішні керівники української електроенергетики пішли протилежним шляхом — йде повна централізація усієї енергосистеми, управлінський апарат замикає на себе усі функції навіть з найдрібніших побутових операцій на місцях, що дуже скоро спричинить тотальний хаос та некерованість усієї нашої енергетики. 

 

США ТА ЕВРОПА  


Про нагальну потребу Україні йти саме европейським шляхом в енергетиці вказано навіть у добре відомому широкому загалові «санкційному» законі США HR 3364 про протидію ворожим режимам Московії, Ірану та Північної Кореї, розділ 257 якого так і називається — «Енергетична безпека України», де окрім активної протидії США проектові газогону NordStream 2, окремо наголошується на нагальній потребі розширити взаємозв’язок української електроенергетичної системи з европейською (пункт С) та посилити стійкість української електромережі (пункт D), відремонтувати всі об’єкти електрогенерації та енергопередавання (пункт K) і підвищити ефективність енергозбереження (пункт L). 

У 2009 році оператори енергосистем континентальної Европи, Скандинавії, Британії, та згодом Балтії об’єдналися в одну загально-континентальну европейську мережу операторів електротранспортних систем – European Network of Transmission System Operators for Electricity (ENTSO-E). Зараз її членами є 42 оператори з 35 країн Европи, а Туреччина є спостерігачем у цій організації (до речі, дуже активним спостерігачем — особливо після повного “блекауту” цієї країни 31 березня 2015 року, коли відмовила уся електроенергосистема країни крім області Ван, яка живиться від електромережі сусіднього Ірану).

 

Ця міжнародна організація не лише створила універсальні правила функціонування енергосистем та стандартизувала усе обладнання та процеси, вона ще й постійно допомагає своїм учасникам, розробляючи для них бажані шляхи розвитку та моделюючи різноманітні стандартні та нестандартні, а також аварійні стуації та способи їхнього упередження й уникнення. Серед іншого, ENTSO-E створила “дорожню мапу” для вступу до цієї організації та приєднання до загально-европейської мережі і для України — звісно, на її ж прохання. Ось тут і починаєтьcя “найцікавіше”…

 

ДОВГА УКРАЇНСЬКА ДОРОГА 

 

Ще у 1995 році українські енергетики почали планувати приєднання наших електромереж до Европи. Результатом цієї багаторічної роботи стало приєднання до електромереж Угорщини (чотири лінії електропередач), Словаччини та Румунії (по одній лінії) трьох електростанцій України — Бурштинської ТЕС, Калуської ТЕЦ та Теребовля-Ріцької ГЕС з липня 2002 року. Більше того, цей так званий «Бурштинський острів» (не плутати зі сумно відомими копачами смоли на Волині та Поліссі) працює повністю автономно від решти України — можна сказати, що три мільйони мешканців Закарпаття та частин Львівщини й Франківщини вже розетками живуть в Европі (і вже забули, що таке “віялові” вимкнення електроенергії через її дефіцит). 

 

Здавалось би, ось він — шлях розвитку нашої енергетики та поступової інтеграції з Европою. Треба скурпульозно вивчити цей перший досвід, врахувати усі вади та переваги, та рухатись вперед — наприклад, поступово приєднуючи до Европи все більше електростанцій та ліній передач, регіональну енергосистему за енергосистемою (їх всього в Україні вісім), а там і цілу Об’єднану енергосистему України. Подалі від Москви і поближче до Европи — таким би мало бути кредо нашої електроенергетики, як і суспільства та країни в цілому. Адже решта 96% електроенергетики України досі працює синхронно з електомережами Московії, і є дуже вразливою до ймовірних кібератак на наші системи управління, до навмисних диверсій на електростанціях, підстанціях та лініях електропередач, чи навіть до техногенних катастроф у цій ворожій державі.

А що ми бачимо насправді? Чим займалися весь цей час керівники енергетики? 

 

ПРОФАНАЦІЯ ТА САБОТАЖ  

 

Лише через чотири роки, у травні 2006 року Україна (разом з Молдовою) подала заявку про вступ та приєднання до UCTE (Спілки з координації передачі електроенергії, Union for the Co-ordination of Transmission of Electricity) — організації-попередника ENTSO-E.

Потім, аж через півтори роки, у січні 2008 року UCTE нарешті затвердила "Технічне завдання проекту приєднання України та Молдови до електричної системи UCTE". Проект розділили на три стадії:
"A" - проведення дослідження стану енергосистем претендентів, розробка каталогу заходів і підготовка угоди, яку мають підписати НЕК Укренерго і Moldelectrica SEз ENTSO-E;
"B" - реалізація певних заходів;
"C" - підготовка і проведення випробувань в режимах роздільної роботи і об'єднання енергосистем. 

 

Так ось, вказані дослідження (пункт “A”) було виконано … аж у 2015 році, а вказану угоду (все ще пункт “A”) було підготовлено … лише у травні 2017 року. Про пункти  “B” та  “C” ніхто навіть і не згадує

 

Нарешті, 28 червня 2017 року «Угоду про умови майбутнього приєднання енергосистем України та Молдови з енергосистемою континентальної Европи» в Брюсселі було підписано, шампанське урочисто випито і що, робота закипіла? Як би не так! 

 

Текст цієї угоди виявився … недоступним. Його немає ні на офіційному сайті ENTSO-E, ні на сайтах Еврокомісії, ні тим більше на сайтах міністерства енергетики України чи НЕК Укренерго. Є лише згадка про її підписання деякими континентальними европейськими операторами на сайті ENTSO-E та радісний панегірик про це на сайті НЕК Укренерго. З тієї куцої інформації, що з’явилася на ньому, є лише зрозумілим, що ця угода теж містить три частини:


“1” — Каталог вимог, безумовне виконання яких є потрібним аби ухвалити об’єднання енергосистем;
“2” — Перелік необхідних додаткових досліджень;
“3” — Дорожня карта.

Хоч якусь інформацію про угоду можна знайти лише в матеріалах панельної дискусії «Інтеграція ОЕС України до ENTSO-E: ключові виклики та завдання», яка відбулася 8 листопада 2017 року в Києві.

 

Зі слайдів цієї презентації є зрозумілим, що НЕК Укренерго мала вже на початку 2018 року провести системне тестування енергоблоків українських елекстростанцій щодо регулювання частоти та потужності та створити консорціум зі західних операторів-членів ENTSO-E для проведення обовязкових досліджень Об'єднаної енергосистеми України за методами ENTSO-E. Нічого цього не зроблено, а все, чим прославилась НЕК Укренерго цього року так це підняла своїм топ-керівникам зарплату, гучно відсвяткувала своє 20-річчя минулого тижня та продовжила злочинне руйнування теперішніх регіональних енергосистем України, повально скорочуючи найкваліфікованіших фахівців на місцях.

 

З ЕВРОПОЮ ЧИ З МОСКВОЮ ?

 

У щорічному плані-звіті ENTSO-E на 2018 рік про Україну (разом з Молдовою) написано лише три невеличкі абзаци. В ньому згадано про "Угоду про умови майбутнього приєднання енергетичної системи України з енергосистемою континентальної Европи", підписану в червні-липні 2017 року. Вказано, що ця угода є правовою базою для співпраці континентальних европейських операторів з "Укренерго" на період шести років з можливістю продовження співпраці ще на два роки. 

 

Протягом цього часу, (1) потрібно з'ясувати, чи є техніко-економічно доцільним чистий синхронний зв'язок, чи треба повернутись до гібридного зв’язку через ЛЕП змінного/постійного струму, чи взагалі до зв'язку постійним струмом; (2)  Укренерго має повністю виконати стандарти Довідника з експлуатації RGCE (регіоональної групи континетальної Европи) та Інструкції Евросоюзу щодо експлуатації системи та дій у надзвичайних ситуаціях, (3) і коли синхронне з'єднання буде техніко-економічно обгрунтованим, Укренерго та Moldelectrica мають здійснити успішну острівну (окрему від усіх) експлуатацію і спробувати синхронну.

 

Ось і все. Здається, европейські партнери зрозуміли, що керівники української енергетики їх просто водять за носа і лише симулюють бурхливу діяльність та своє зацікавлення у приєднанні енергосистеми України до европейської. Адже їм набагато комфортніше обслуговувати інтереси місцевих олігархів та висмоктувати надприбутки у тому безладі, що зараз діється в енергетиці, аніж дотримуватись жорстких умов міжнародної европейської організації та відповідати за свою (без)діяльність. 

 

Окреме питання тут, доки про-европейський уряд України терпітиме це неподобство у себе під боком? Невже енергетична безпека та якнайшвидша енерго-інтеграція з Европою не є достатньою мотивацією для радикальної зміни кадрової політики в НЕК Укренерго (його керівник (Всеволод Ковальчук, на фото внизу — ліворуч) досі є тимчасовим виконувачем обов’язків, та ще й тим, хто зайняв останнє — третє місце на відкритому конкурсі на цю посаду, і тримається там лише завдяки незрозумілому судовому позову віце-переможця до переможця)? Так і будемо далі працювати у синхроні з Московією?

seva

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles