logo

Марк Ґрін, доповідь адміністратора USAID, Париж, 05.07.2019

 

Леді і джентльмени, для мене справді велика честь приєднатися до вас сьогодні. Особливо в місці, названому на честь людини, яка зіграла таку велику роль в трансатлантичній історії. Внески Джорджа Маршала під час війни допомогли здобути перемогу. Його внески після війни допомогли зберегти тривалий мир та дати початок трансатлантичному альянсу. Агенція США з міжнародного розвитку (USAID) сама бере свій початок саме з Маршала. Його принципи якраз складають серцевину нашої місії з допомоги країнам у їхньому «шляху до самоствердження». Для мене є великою честю, і я не міг відвомитись, приєднатися до вас у час, коли всі річниці, на які ми збираємося, дають нам можливість згадати справжі драматичні моменти в історії поширення свободи. 

 

Перше, звичайно, що уже згадав Том, це те, що сьогодні 4 липня. День, коли ми відзначаємо початок американського експерименту з демократією та свободою людини. Ми називаємо це американським експериментом не лише тому, що він так різко вирізняється серед інших країн того часу, але й тому, що він доводить, що ми й самі є неідеальними. Експеримент мусить тривати, бо ми жадаємо, говорячи словами нашої Конституції, «формувати досконаліший союз».

 

Також пройшло всього кілька тижнів від 75-ої річниці Дня висадки в Нормандії («Операція Нептун» або D-Day, 06.06.1944). Як хтось може бути байдужим до церемоній у цей день, до історій і образів, які відтворили ці церемонії? Відвага та жертовність тисяч молодих американців, англійців, канадців, французів та інших, які висадилися на пляж та долали схили Нормандії. Вони залишили помітний слід в нашому світі.

Металурги з Пітсбурга. Фермери з Альберти, працівники з фабрик Манчестера. Хоробрі молоді люди. Більшість з них, яким ще й 20 не виповнилося, мали дуже мало шансів, коли вони рушали на зустріч кулеметному вогню. Вони допомогли принести мир для свого й нашого часу. 

 

Але мир, звісно, не обов’язково означає свободу, принаймні не всюди і не для кожного.

 

І саме тому 2019 рік є таким важливим. Сьогодні ми пригадуємо низку подій 30-річної давнини, які спричинили один з найбільших розквітів демократії в усій історії людства. Тридцять років тому чоловіки й жінки зі Східної Німеччини залізли на берлінський мур та палко заявили про свою свободу. У всьому Східному Блоці люди, які довго страждали від ярма радянського гніту, вимагали свободи, гідності, а також права керувати своїм майбутнім. І з непохитною підтримкою США та трансатлантичного альянсу їхня довга боротьба нарешті підійшла до кінця. 

 

У Польщі рух «Солідарність» змусив Комуністичну партію організувати вільні й прозорі вибори. «Солідарність» перемогла, отримавши велику кількість голосів, нарешті покінчивши з радянським контролем та відновивши потім незалежність Польщі.

 

У балтійських країнах майже 2,000,000 осіб взялися за руки та утворили людський ланцюг завдовжки 600 км. Це був могутній заклик до незалежності, яку вони пізніше отримали.

 

В Угорщині давно правляча Комуністична партія нарешті погодилася на бажання мільйонів угорців, які довго вимагали вільних виборів. З часу тих сповнених сподівань та п’янких днів свобода та демократія принесли розвиток та процвітання мільйонам людей у всьому регіоні.

 

Але в ці ж дні президент Рейґан попереджав нас, що свобода та демократія не є ні гарантованими ні неминучими. У своїй історичній промові перед британським парламентом Рейґан сказав: «Ні, демократія не є ламкою квіткою. Та її треба ростити». Іншими словами ми ніколи не можемо відпочивати.

 

Рейґан передбачив дні, коли послідовники авторитаризму гостритимуть свої пазурі та плануватимуь повернути собі владу. Ймовірно він навіть уявляв час, коли вони шукатимуть ті прогалини, через які сіятимуть розбрат, послаблюватимуть віру в демократію та підриватимуть незалежність — для того, аби відвернути увагу від своїх же провалів та нездатності щось дати людям в регіоні. 

 

Дні, які передбачав Рейґан, уже настали. Зрозуміло, що режим у Москві є не єдиною авторитарною силою, яка в агресивний спосіб намагається знайти нову ідеологічну сферу впливу за межами своїх кордонів. Однак у Европі та Евразії зусилля Кремля є безсумнівними. Москва працює безжально, підриваючи економічну лібералізацію, розвераючи назад демократичний розвиток та послаблюючи суверенітет окремих держав.

 

Наче хитрий хижак, Кремль розгортає різні тактики та засоби. Наприклад, в інформаційному просторі Кремль дає щорік майже $300,000,000 на такі платформи, як Russia Today та Sputnik International. Ці платформи розносять пропаганду, змальовуючи своїх сусідів негарними та навіть провокаційними термінами. Також є ще соціальні мережі. Тисячі проплачених Кремлем команд флудять у цих платформах та видають контент, створений для непорозуміння, недовіри та цинізму стосовно демократичних та західних інституцій. 

 

Але авторитарна дезінформація є лише частиною цього підходу. Москва також застосовує економічні важелі маніпуляції, особливо – в енергетиці. Москва користає з історичної залежності своїх сусідів від московської нафти й газу. І, коли енергетичні борги накопичуються, Кремль використовує цей дисбаланс для того, аби вимагати активи та майно енергетичної інфраструктури сусіда.

 

Москва також загрожує демократичним системам країн та їхньому політичному суверенітету. Вона розвиває та фінансово підтримує прокремлівські політичні партії і для того, аби обрали антидемократичного кандидата або частіше, аби просто додати хаосу й непорозуміння на публічній арені.

 

Сьогодні ми зібралися в кімнаті та місці, які нагадують нам про важливість союзів і про те, як часто ми підтримували один одного в часи скрути. Сьогодні я хочу сказати, що такий час настав. Ми в агенції USAID робимо крок уперед для допомоги демократіям та інституціям, які можуть стати цілями кремлівської агресії. Ми створили механізм допомоги, який називаємо «Протидією шкідливому кремлівському впливу», або ж CMKI (Countering Malign Kremlin Influence). 

 

CMKI відповідає на авторитарні виклики, збільшуючи економічну та демократичну самостійність певних країн, і працює для пом’якшення ефекту кремлівської «м’якої агресії» на низку інституцій.

 

Тож, як виглядає CMKI? Як ви його впізнаєте в дії? Добре. Ось основи нашого механізму. Перше: економіка. USAID готове допомогти партнерам зменшити залежність від московських енергетичних ресурсів. Ми пропонуємо засоби, щоб допомогти скасувати непродуктивні обмеження для приватних підприємств та операцій вільного ринку, боротися з проблемами корупції та загалом підтримувати зусилля на поглиблення інтеграції зі західними економіками.

 

В нашу допомогу входитиме і співпраця з окремими державами для створення продуктивних, прогресивних, правничих та регуляторних механізмів, а також допомога з їхнього приєднання до ефективних місцевих та регіональних енергетичних ринків.

 

Частиною цих зусиль є готовність агенції USAID підтримати незалежні регуляторні органи та посилити кібербезпеку регіональних енергетичних підприємств. Ми також допомагатимемо партнерам в їхніх зусиллях диверсифікувати експорт, ефективніше змагатися на західних ринках, та відповідати вимогам міжнародних ринків та стандартів.

 

Ця робота вже триває, давно триває, в таких країнах, як Україна, де ми підтримуємо зусилля з виведення енергосистеми України зі синхронного режиму з Московією та переведення її на новий синхронний режим з Центральною Европою.

 

В Молдові агенція USAID покращує економічну прозорість та стабільність за рахунок посилення регуляторних органів країни, боротьби проти фінансових злочинів та системного відмиванням грошей.

 

З нашої підтримкою Молдова переорієнтовує свою торгівлю на захід. Сьогодні 70% молдовського експорту є спрямованим на ЕС, і лише 16% — на Московію.

 

Через CMKI ми даємо засоби, аби допомогти країнам розвивати чисельніші політичні партії та громадські групи, проводити чесні вибори та інституціоналізувати відповідальність в урядових установах.

 

Ми пропонуємо засоби для лідерів-реформаторів та суспільних рухів для боротьби проти корупційних дій урядів, яку кремлівські агенти часто вибірково використовують на вигоду Москви. Є явні знаки того, що такий підхід спрацьовує.

 

У відповідь на свіжі спроби Кремля гакнути українські вибори, цього року наша агенція USAID надала $2,700,000 на спецобладнання з кібербезпеки виборів та на навчання ЦВК — аби підтримати вільні та чесні вибори.

 

Досвідчені оглядачі кажуть нам, що ці засоби та навчання досягли значних результатів. У всьому цьому регіоні USAID підтримує нове покоління молодих політичних лідерів, аби допомогти створити спільне підґрунтя, посилити мультипартійний діалог та підтримати сприятливе довкілля для громадських груп. Ми також даємо ґранти низовим організаціям в регіоні, які фокусуються на відповідальному керівництві та захисті громадян.

 

Ми допомагаємо людям з відчуттям громадського обов’язку ефективніше контролювати інституції аби вони були відкритішими та менш вразливими до авторитарного впливу.

 

Третє, важливість якого зростає, це те, і що є в самому серці CMKI, це наша підтримка створення потужних місцевих масмедіа, аби дати людям правдиві та незалежні новини та інформаційні послуги. А що авторитарні сили мобілізують, навіть озброюють свої дезінформаційні операції, то ми теж підтримуємо розширені програм з медіаграмотності в країнах, які перебувають під загрозою.

 

Ми бажаємо допомогти громадянам розрізняти дезіфнормаційні зусилля і чітко бачити їх. Наприклад, у Сакартвело агенція USAID підтримує ініціативу спільних зусиль з допомоги ідентифікувати та відстежувати антизахідну дезінформацію. Ми працюємо з сотнями волонтерів Сакартвело онлайн, з нашою підтримкою 11 незалежних та надійних медіапартнерів у Боснії-Герцеґовині, Косово, Північній Македонії, Чорногорії та Сербії збільшують свою аудиторію, диверсифікують свій прибуток та розвивають свою цифрову присутність, аби протистояти дезінформації.

 

Свобода та демократія виникли в Европі та Евразії лише після неймовірних актів фізичної та моральної відваги. Від Операції «Нептун» (D-Day) до руйнування стіни, від «Солідарності» до людського ланцюга в балтійських країнах, CMKI вшановує всіх цих героїв за те, за що вони боролися: людська гідність, приватні підприємства та вільні ринки, відповідальне громадське керівництво, створення спільнот та надії.

 

Мені це все є дуже близьким. В 2015 році я мав честь зустрітися з московським демократичним активістом, Владіміром Кара-Мурзою. Він лише недавно вийшов з коми, яку спричинило його загадкове отруєння. Я пам’ятаю, як він ішов з палицею в руках, його дихання було порушеним, але очі яскраво сяяли, коли він говорив про демократію та свободу у своїй батьківщині.

 

Я попросив у нього якоїсь поради, а він повільно й дуже просто відповів: «Ніколи не кидайте народ Московії. Ніколи не кидайте народ Московії».

 

І ми не будемо. Ми є на їхньому боці так само, як ми є і завжди будемо на боці народів України, Молдови, Сакартвело та Балтії, тощо — як і всі, хто зібрався у цій кімнаті. Ми знаємо, що мешканці регіону просто хочуть свободи, вільних та чесних виборів і шансу на краще життя для себе та своїх дітей. Ми приєднаємося до наших друзів у їхніх зусиллях протистояти авторитарній агресії і зміцненню стійкости свободи, аби впевнитися, що ми всі вшановуємо обіцянку й жертв Операції «Нептун» (D-Day), а також демократичні рухи 30 років тому.

 

Ось, чим є CMKI (Countering Malign Kremlin Influence). Я дякую всім, хто тут є сьогодні за те, що ви робите для протистояння авторитаризму і для просування свободи й демократії. Це дні, які передбачав Рейґан. І, як для Рейґана та багатьох інших у світі, хто встав на захист свободи, зараз настала наша черга. Дякую вам усім.

переклад українською — Петро Козак

Stephen Kinzer, The Boston Globe, 30.06.2019

 

Взагалі-то, фінансист-лівак Джордж Сорос та брати-праваки Кохи мають мало спільного, окрім того, що вони є мільярдерами та витрачають частину свого багатства на різні публічні проекти.

 

На них можна дивитися, як на повні протилежності. Сорос є старомодним лібералом New Deal. Брати Кохи є запальними праваками, які мріють про скорочення податків та розпуск уряду.

 

Але тепер вони дійшли згоди: США мусять завершити свою політику «вічної війну» (forever war) та прийняти цілковито нову міжнародну політику.

 

Сорос та активніший з двох братів — Чарльз Кох — об’єднують свої сили в одному з найчудернацькіших партнерств сучасної американської політичної історії, аби профінансувати створення нового аналітичного центру з міжнародних відносин у Вашинґтоні. 

 

Центр пропагуватиме рух до такого світу, який базується на дипломатії та стримуванні, а не погрозах, санкціях чи бомбардуваннях. Такий підхід є радикальним у Вашинґтоні, де кожен важливий аналітичний центр просуває щось на кшталт неоконсервативного мілітаризму та ліберального інтервенціонізму.

 

Сорос та Кох об’єднуються для відродження згасаючого образу мирних США. Суспільна думка, яку вони зведуть до купи з обидвох кінців політичного спектру та кошти, які вони вкладуть, зроблять цей новий аналітичний центр свіжим голосом державництва у какофонії вашинґтонського хору агресивності. 

 

«Це щось ґрандіозне, - сказала Тріта Парсі (Trita Parsi), колишній президент Національної ірано-американської Ради та співзасновниця цього нового аналітичного центру. – Це показує, наскільки важливим є завершити нескінченну війну, якщо лише вони захочуть забути про всі незгоди та разом працювати над проектом. Ми збираємося кинути такий виклик базовій міжнародній політиці США, якого не робили вже понад чверть століття». 

 

А що мирна міжнародна політика була основним принципом створення США, то правильно буде дати центру таку назву, яка відсилає нас до історії. Його назвуть Інститут відповідального керування державою імені Квінсі (Quincy Institute for Responsible Statecraft), на честь Джона Квінсі Адамса, який в епохальній промові на день незалежності в 1821 році оголосив, що США «не шукають за кордоном монстрів для знищення. США всім бажають волі та незалежності. США захищають лиш самих себе». Інститут Квінсі просуватиме модель міжнародної політики, заснованої на принципі «живи і давай жити іншим».

 

Інститут планує відчинити двері у вересні, а офіційне відкриття є заплановано трохи пізніше восени. Його донори-засновники, Фонд Відкрите Суспільство Сороса (Open Society Foundation) та Фонд Чарльза Коха, вклали для початку роботи по $500,000 з кожного боку. До проекту долучилися кілька індивідуальних донорів, вони дали ще $800,000. На наступний рік Інститут Квінсі сподівається мати бюджет обсягом $3,500,000 та команду політичних експертів, які готуватимуть матеріали для Конґресу США та для публічних дебатів. 

 

Набір кадрів вже триває. Серед співзасновників фонду та колег Парсі є низка відомих критиків американської зовнішньої політики, зокрема Сюзанна Дімаджіо (Suzanne DiMaggio), яка десятки років просувала переговорні альтернативи для вирішення конфліктів з Китаєм, Іраном та Північною Кореєю, історик та есеїст Стефен Вертгайм (Stephen Wertheim), а також антимілітарист, письменник, полковник у відставці Ендрю Бацевич (Andrew Bacevich). 

 

«Інститут Квінсі запросить і прогресивних і антиінтервенціоністьких консерваторів до розробки нового, менш мілітаристського підходу в політиці, — сказав Бацевич, коли його спитали, чому він долучився до справи. – Ми проти безкінечної та непродуктивної війни. Ми хочемо відновити культ миру в порядку денному міжнародної політики нашої держави».

 

Якщо говорити конкретніше, то це означає, що Інститут Квінсі скоріш за все виступатиме за вихід американських солдат з Афґаністану та Сирії, за повернення до ядерної угоди з Іраном, за менш конфронтаційні підходи до Московії та Китаю, за кінець кампаній зі зміни режимів у Венесуелі та Кубі, і за різкі скорочення оборонного бюджету

 

До кінця 2019 року установа планує видати чотири звіти: два пропонуватимуть альтернативні підходи до Близького Сходу і до Східної Азії, один – для «завершення нескінченної війни», і ще один — під назвою «демократизація міжнародної політики».

 

У програмній заяві Інституту стверджується, що США «мають взаємодіяти зі світом, а суть цієї взаємодії – це мирна співпраця між людьми. Для цього США мусять плекати мир та добиватися його через енергійну практику дипломатії… Використання збройних сил не відображає нормальної взаємодії Америки у світі. Сила забирає людські життя і непоправно знищує цю взаємодію. Будь-яке застосування сили є можливим лише, як крайній та нечастий захід. Армія існує для захисту народу та території США і не має діяти, як глобальна політична сила». 

 

Глибину цієї єресі можна оцінити лише визнавши існування якоїсь сили, яка підживлює екосистему аналітичних центрів Вашинґтону. 

 

У цих центрах порожніх балачок працюють експерти, які вилазять в ефір лиш для того, аби постійно щось радити політикам, журналістам, спрацівникам Конґресу та публіці.

 

Вони пишуть свої колонки для газет і плюються гучними фразами на новинних телеканалах. В питанні міжнародної політики всі головні аналітичні центри Вашинґтону просувають догму інтервенціонізму: США протистоять загрозам, які є всюди, отже США мусять бути присутньою всюди, і ця присутність означає також утримувати 800 військових баз за кордоном та витрачати трильйони доларів на нескінченні конфронтації з іноземними державами.

 

Тими ж ідеалами, лише з деякими відмінностями, керуються такі консервативні аналітичні центри, як «American Enterprise Institute» та «Heritage Foundation», а також ліберальні центри «Center for American Progress» та «Brookings Institution». Такою ж шкідливою, як і їхня безжальна підтримка проекту глобальної геґемонії, є й корупція, яка ховається за цим. 

 

Багато аналітичних центрів у Вашинґтоні підтримуються промисловими та іноземними силами, які жадають створювати загрози з метою зміни американського законодавства, політики та суспільної думки.

 

Їхні «експерти» — це проплачені крикуни, які ховаються за інституційною респектабельністю, аби вдавати з себе незалежних аналітиків.

 

Коли за кордоном виникають кризи, такі як війна в Ємені, відразу з’являються критики американської політики та медіапростір для їхніх поглядів.

 

Однак, ці протести є епізодичними. Дуже рідко вони тривають після виникнення наступної кризи

 

Інститут Квінсі хоче запропонувати команду експертів у Вашинґтоні, які просуватимуть уніфіковану парадигму міжнародної політики, яка базувалася би на державництві та співпраці. Його творці планують долучитися до різних кампаній серед широких мас, особливо серед спільнот різних меншин. 

 

Вони сподіваються, що згодом їхні фахівці заполонять місця в Конґресі та у виконавчій гілці влади — як це десятиліттями робили випускники проінтервенціоністських аналітичних центрів.

 

«Ми спостерігаємо появу цікавих течій в американській політиці і хочемо вловити момент, але ми працюємо на довгу перспективу, — сказала Парсі. – Буде провалом, якщо через 10 років ми далі лише критикуватимемо. Через 10 років ми хочемо керувати». 

 

Переклад українською — Петро Козак

Sarah A. Topol, The New York Times, 25.06.2019

 

Частина 1 тут 

 

Московська інтервенція почалася з серії повітряних ударів, «націлених на Ісламську державу» на території, де не було жодних повідомлень про її дії. Навпаки, там жили антиасадівські повстанці та принаймні одна група, тренована ЦРУ. Наступного дня Лавров пояснив, що повітряна кампанія московитів була націленою проти «всіх терористів». А наступними тижнями Московія здивувала Західних посадовців своєю модернізованою армією. Після провальної війни проти Сакартвело у 2008 році Путін перейшов до широкої програми з модернізації. Московія розгорнула 215 видів нової зброї, наочно демонструючи її потенційним покупцям. Ударів завдав раніше нетестований винищувач Су-34 та крилата ракета, яка пролетіла 1450 км з корабля в Каспійському морі — на думку деяких аналітиків це перевищує можливості американських ракет. Путін відкрито передавав меседж Москви. «Одна справа, коли експертам відомо про те, що ніби Московія має таку зброю. Інша справа, коли вони вперше бачать, що вона справді існує», — сказав він на державному телеканалі. 

 

Наслідки були негайними: міжнародна ізоляція Московії заверлишалася. Того ж вечора, коли Московія завдала удару, державний секретар Джон Кері та Лавров зустрілися в ООН та погодилися розпочати розмови для уникнення небажаних зіткнень. «Обама взагалі не звертав увагу на Сирію в 2015 році, — сказав мені Роберт Форд, колишній американський посол в Сирії. – Єдине, що його турбувало – це боротьба пролти «Ісламської Держави». Він продовжив: «Гадаю, що в цей момент американці, Білий Дім, вмили руки, а Керрі, який діяв практично соло, вмовляв московитів».

 

Протягом цього конфлікту офіційна кількість загиблих московських вояків є відносно малою. Найбільше втрат зазнали приватні контрактники, зокрема «Група Ваґнера», компанія, якою, подейкують, керує близький друг Путіна — Євґєній Пріґожин, якого називають «кухар Путіна», хоча на Московії найманці формально є поза законом.

 

Як сказала мені Мішель Дунне (Michelle Dunne), директорка програми з питань Близького Сходу у «Фонді Карнеґі за міжнародний мир» — «Путін вдало зекономив на цій операції, і насправді не інвестуючи в неї надто багато. Економіка Московії є вдесятеро меншою за американську, Трєнін оцінює витрати майже у $4,000,000 щодоби, що є «цілком прийнятним» для держбюджету (для порівняння, місія США у Сирії, яка є частиною операції «Непохитна рішучість» (Operation Inherent Resolve), коштувала $54,000,000,000 з 2014 по 2019 рік, тобто $25,000,000 щодоби).

 

У 2017 році Московія приступила до свого власного дипломатичного розв’язку конфлікту, поза межами процесу ООН, проводячи конференції в Астані та Сочі разом з Туреччиною (членом НАТО) та Іраном. «Московити перетворили сирійське повстання з активної боротьби проти Башара Асада у такий процес, коли всі відмовилися від його повалення і намагаються лише зберегти свої зони впливу, - сказав мені Хассан Хассан, директор програми недержавних організацій у «Центрі глобальної політики» (Center for Global Policy). Він пояснив, що участь Туреччини поруч з Москвою на конференції в Астані надало Московії певної довіри в очах анти-асадівських повстанців. І все ж вони чудово знали, з ким мають справу. Під личиною підтримки Асада проти «Ісламської Держави» Москва допомагала та закривала очі, коли режим Асада скидав бочкові бомби на лікарні, влаштовував голод серед цивільного населення та будував заклади для масового трмання людей під вартою і тортур. Більше 500,000 людей загинуло через війну. Московія також успішно обманним шляхом приховала головний жахливий злочин Асада – застосування хімічної зброї. У Сочі та Астані ті, хто боровся проти диктатора, сиділи поруч з тією країною, яка підтримує існування деспотичного уряду. «Повстанці довіряли Туреччині більше, ніж Московії, — сказав мені Хассан. – Але лідером була Московія».

 

Багато в чому настирлива зовнішня політика Москви є наслідком попередніх рішень, ухвалених у Вашинґтоні. Обидві адміністрації — і Путіна, і Обами — апелювали до того самого: до агресивну зовнішньої політики Джорджа Буша. Відступ Америки з Близького Сходу та інших територій був результатом американського імперського похмілля. Московія та США рухалися в протилежних напрямках, створюючи враження, що одна країна росте, а інша — падає. Врешті наслідок став таким: «Що би люди не думали про роль Московії, кожен визнає, шо вона є там ключовою державою, — сказав мені Лукьянов. – Це не черезь міць Московії, а через слабкість Америки, та через геополітичний колапс Европи. Це тепер життєвий факт».

 

Успіх Московії в Сирії надихнув Кремль на те, аби продати себе в ролі нейтрального модератора в інших конфліктах на Близькому Сході: у боротьбі угрупувань в Лівії, війні в Ємені та в ізраїльсько-палестинській трясовині. Московія підписала угоди зпродажу зброї з усіма сторонами конфліктів в регіоні, зокрема і з Об’єднаними Арабськими Еміратами і з Катаром. Король Салман у жовтні 2017 року став першим саудівським монархом, який відвідав Московію, а з ним прилетіло ще 1500 з його оточення. Ер-Ріяд та Москва тепер координують свої дії в енергетичній політиці. Московія працює з одвічним суперником саудитів, Іраном, в галузі ядерної енергетики та розширює торгівлю, аби допомогти Тегерану пережити американські санкції. В Іраку Московія відкрила Центр обміну військовими розвідувальними даними та уклала угоди з продажу зброї та інвестувала у нафтогін в Курдистані. Прем’єр-міністр Ізраїлю, Беньямін Нетаньягу, за останні 5 років здійснив публічних 10 візитів до Москви. В усьому регіоні союзники США, як магнітні стрілки, розвертаються в бік Путіна. Але, коли я відвідала цей регіон, я довідалася, що тут відбувається щось зовсім інше. 

 

У своєму блискучому й великому офісі в турецькому парламенті в Анкарі, Ахмет Берат Чонкар з урядової «Партії Справедливості й розвитку» (AKP) сидів навпроти мене та нервово діставав картки з нотатками. На стіні в нього висіли три яскраво червоних прапори Туреччини, а на столі, на видному місці, було московське горнятко для чаю. Він сказав, що це подарунок від московсько-турецького Громадянського форуму, яким він керує з 2014 року. Чонкар сказав мені, що Туреччина зовсім не вибрала Московію, але погодилася співпрацювати з нею в питані Сирії лише тому, що США залишили свого натівського союзника напризволяще.

 

Коли почалися протести в Сирії, президент Реджеп Тайїп Ердоган підтримав виступи проти Асада. Він тримав кордони Туреччини відкритими для повстанців проти режу, але це дало змогу іноземним бойовикам проникати до щораз більшого халіфату «Ісламської Держави», щодо якої США багато разів висловлювали своє невдоволення. На початку 2015 року США й Туреччина почали трирічну програму «train and equip» вартістю $500,000,000 аби створити сильну п’ятитисячну армію для боротьби проти ІДІЛ, але це був повний провал. Вашингтон припинив її виконання ще того самого 2015 року, заявивши: «Беручи до уваги складність ситуації, ми хочемо зробити операційну паузу». Згодом СШАвона почали співпрацювати безпосередньо зі курдськими повстанцями в Сирії.

 

Анкара побачила у співпраці американців та курдів екзистенційну зраду – Туреччина вважає цих повстанців відгалуженням внутрішьої сепаратистської групи PKK (Робітнича партія Курдистану), яку і вона, і США, назвали терористичною організацією. Чонкар порівняв це з ситуацією, коли би Туреччина постачала зброю на базу «Аль-Каїди» в Мексиці, яка би намагалася від’єднати Техас від США. Як би тоді почувала себе Америка? «Щодо боротьби Туреччини проти тероризмом, то схоже, що Московія краще підтримує Туреччину і розуміє її побоювання», - сказав Чонкар. Тепер США мають «попрацювати, аби знову завоювати серця та голови турків і відновити їхню довіру до співпраці».

 

Мені багато разів казали, що стосунки Туреччини з Московією були певною відповіддю на те, що американці їх кинули. Останніми роками Туреччина та США не погоджувалися у багатьох питаннях, зокрема щодо екстрадиції турецького проповідника, який мешкає зараз в Америці, щодо відступу від демократії, щодо запроторення до в’язниці американьких громадянців та щодо запроваджених Штатами тарифів на сталь. У липні 2016 року Ердоган здійснив чистку в армії після спроби заколоту й оголосив, що Туреччина потребує нових систем ППО замість ракет «Патріот», які США вивезли у 2015 році. У грудні 2017 року Анкара підписала угоду на придбання московської системи ППО «C-400» вартістю приблизно $2,500,000,000.

 

«Технічно, С-400 є Туреччині непотрібною», пояснив мені відставний турецький військовий офіцер, з яким я говорила, і який попросив про його анонімність, аби вільно розповісти про угоду. Мало того, що дальність дії ракет, які Туреччина хотіла придбати, є суворо обмеженою, та ще й сама система є створеною для протидії загрозам з боку … НАТО. «Туреччина грає у дуже складну гру, намагається збільшити свою стратегічну цінність в очах західних держав, показуючи, що в неї є альтернативи, - сказав мені Берк Есен, доцент кафедри міжнародних відносин в університеті «Бількент» в Анкарі. – І Ердоган, і Путін є дуже прагматичними лідерами, і поки вони вважатимуть співпрацю корисною для обидвох, доти вони продовжуватимуть використовувати її можливості». 

 

Потім настав цілий рік перемовин. Адміністрація Трампа запропонувала повернути Туреччині ракети «Патріот» аби зупинити угоду з «С-400», а також пригрозила припинити експорт сучасних винищувачів F-35. Та Ердоган вперся і копав глибше. Раніше цього місяця тодішній виконувач обов’язків міністра оборони США, Патрік Шанаган поставив перед своїм турецьким колегою ультиматум. У листі йшлося про те, що якщо Туреччина продовжить розгортати «С-400», то США призупинять її участь у програмі з F-35 вже до 31 липня.

 

Чонкар та інші, з ким я розмовляла, роздратовано розповідали, що союзники США відчували себе на порозі війни, після того як їх звинуватили у протидії США. Це нагадувало перетягування ковдри на себе, а на кожен рух в бік Москви США реагували погрозою. «США не звертають уваги на те, як до цього ставляться їхні союзники, — сказав мені Хасан. — Московія виявляється державою, якій довіряють традиційні союзники Америки, навіть якщо між ними є суперечки, а США часто здаються надто самовпевненими попри спільні інтереси». Цілі Московії, якщо сприймати їх за чисту монету, є менш завойовницькими ніж американські, а її інтереси є вузькими та постійними. І варто зазначити, що вони не розповсюджуються на питання прав людини чи демократії.

 

Водночас щораз більше країн приймають ідеологію «realpolitik». Єгипет, історично найбільший отримувач допомоги Америки після Ізралю, частково залишився без військової допомоги США після того, як Абдель Фаттах ас-Сісі захопив владу внаслідок заколоту у 2013 році, через який загинуло більше 800 осіб. Московія була одною з перших країн, яка визнала його уряд легітимним. З того часу Путін та ас-Сісі виступали з грандіозними заявами про торгові угоди, промислову зону у Суецькому каналі та спорудження атомної електростанції. Єгипет погодився придбати московську зброю вартістю $3,500,000,000. Обидва авторитарні лідери для утвердження свого статусу помпезно згодовували свої публічні виступи підлабузницьким та цензурованим масмедіа.

 

Я зустрілась з генералом Нассром Саламом, відставним вояком, який працював над закупівлею зброї, в його вітальні якраз після повідомлень щодо попередньої угоди про дозвіл московитам використовувати єгипетські авіабази, яку західні медіа назвали ознакою того, що Єгипет надає перевагу Москві замість Вашинґтону. Його обідній стіл було завалено паперами, килими вкривали підлогу, зі стіни звисав кинджал. Сидячи на своєму золотистому кріслі, Салам у відповідь на більшість моїх запитань мило посміхався. Він пояснив, що єгиптяни відчували, що вони не мали іншого виходу, як звернутися до Московії, коли США призупинили військову допомогу. 

 

«Щодо зброї, то важливою є не сама зброя, важливими є витратні матеріали та запчастини, — сказав він. – Якщо ви припиняєте постачати витратні матеріали та запчастини, то просто мене дусите». Він продовжив: «А Московія в цей час відкрила нам доступ до зброї». Я спитала Салама, чи в єгипетській армії були побоювання стосовно того, що ас-Сісі угодою про використання авіабаз ставить під загрозу союз країни зі США. «Вам відомо, які саме об’єкти ми надаємо американській армії? – відповів він та злегка підвищив тон. – Чому ви завжди кажете, що якщо ми налагодимо зв'язок з Московією, то це вплине на стосунки з Америкою? Наприклад, Ізраїль має дуже і дуже міцні стосунки з обидвома сторонами. Чому ви нас завжди ставите в кут?» 

 

Збоку може здатися, що Московія керує авторитарними урядами та націоналістичними рухами, та насправді є багато нюансів. Я довідалася, що ті уряди, які «вирощував» Путін, мали власні причини шукати його підтримку. В часи адміністрації Трампа американська політика на Близькому Сході стала непослідовною та незрозумілою – це стосується і відкликання/невідкликання військ зі Сирії і потенційного руху до війни з Іраном. Відхилення від традиційного дипломатичного протоколу стали нормою. Від 2017 року США не мають своїх послів … в Єгипті й Туреччині [найнаселеніших країнах Близького Сходу ! — прим. Radio Lemberg]. Таку ж оцінку мені дали і колишні арабські й турецькі дипломати й посли: московська дипломатія у своїй основі була прагматичною. Її поступ був повільним та свідомим, коли йшлося про укладання угод. Таким рішенням можна було довіряти. 

 

Коли на Близькому Сході я говорила про ймовірне втручання Московії у справи Заходу, всі мої співрозмовники легенько посміхалися, та відчувалося, що це відплата за всю політику Америки в цьому регіоні, яка десятиріччями намагалася тут все перебудувати з ніг на голову. «Захід сьогодні скаржиться, що Московія намагається вплинути на його внутрішні справи, я не маю достатньо доказів цього, але це ж те, що ви робили поколіннями, — сказав мені один колишній урядовець. – Насправді це було американським методом перед тим, як він став московським». Він додав: «Решта світу справді не розуміє, що тут для вас нового, колеги? Ви постійно це робили».

 

Безсумнівно, Московія намагається зміцнити свою міжнародну силу. Але існує небезпека приписати Путінові забагато впливу без урахування контексту. Доказів збільшення присутності Московії в Єгипті є мало. Московія була головним джерелом туризму до Єгипту, однак прямі перельоти з Московії до пляжів Червоного моря призупинили після того, як у 2015 році над Синайським півостровом взірвали московський авіалайнер. За даними міністерства туризму Єгипту, після цього інциденту щомісячні втрати країни досягли $173,000,000. Каїр благає Москву відновити перельоти, і Єгипет, і Московія оголошували, що скоро так і станеться, але насправді нічого не відбулося. Вони хвалилися сімома мільярдами доларів, які Москва заінвестує в промислову зону, але крім підписань угоди за угодою нічого конкретного не відбувається. «Все, що ви чули про обіцянки інвестицій – це просто заяви для медіа, для преси, — сказав мені колишній посол Єгипту в Москві Еззат Саад минулого року, — нічого більше».

 

Ті ж популістські сили, які змінили Туреччину з Єгиптом, змінюють і ландшафт в Европі. Зсув Німеччини вправо, яка є союзником США, теж насамперед вважали наслідком московського втручання. Я зустрілася зі Штефаном Майстером, з Німецької ради з питань міжнародних відносин, у його невеликому офісі. Майстер був одним із перших аналітиків у Берліні, хто підняв тривогу через нову московську загрозу. У 2016 році, за рік до вирішальних німецьких виборів до парламенту, він назвав громадські, лобістські групи та політиків «мережами впливу», які працюють для досягнення мети Кремля з дестабілізації Европейського Союзу. «У кампанії наступних федеральних виборів у Німеччині, - передбачив він тоді, - Московія гратиме дуже важливу роль». 

 

На цих виборах німецька ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини» здобула найбільше місць в парламенті за час свого існування, але вибори пройшли без серйозної кампанії з дезінформації, без витоку інформації навіть після гакерської атаки на парламент (німецькі розвідувальні служби звинуватили у цьому гакерів, яких підтримує Московія), без жодних доказів втручання. Після голосування незалежна громадська організація провела широке дослідження німецького сегменту інтернету і дійшла висновку, що московські тролі не дуже й брали участі у створенні гучних «фейкових новин» стосовно виборів. Навпаки, їх можна було почути від місцевих політиків «Альтернативи для Німеччини» та її прихильників, які самі просто змінювали заголовки новин та деяких матеріалів на гарячі теми, таких як іміграція, аби зробити їх гучнішими. «Це не є змовою Московії, ці брехливі історії були частиною важливої мобілізаційної тактики ультраправих, - сказав мені Штефан Гойманн, член ради правління цієї ГО. – Вони брали певний матеріал та перекручували його далі». Він також припустив, що «Альтернатива для Німеччини» запозичила більше тактичних прийомів від кампанії Трампа, ніж від Московії. 

 

І все ж, після виборів, західні журналісти продовжували дзвонити Майстерові й чекати його пояснень, що ж насправді готує Московія — «Путін розробляв нову стратегію? Невже його втручання просто не зафіксували?» Та тривога, яку підняв Майстер, стала просто оглушливою. «Моя мета цього року – вирівняти баланс, сказати, що проблема не в Московії, проблема в нас самих. Ми відкриваємо можливості для посилення московськими агентами деяких тенденцій, які вже існують в нашому суспільстві, — сказав мені Майстер. – Ми не маємо переоцінювати Московію, бо це робить її могутнішою ніж вона є, бо тоді ми переоцінюємо її можливості та не виправляємо своїх проблем. Це відволікає нас від наших внутрішніх проблем, і им користають наші еліти». 

 

Мені було дуже важко поспілкуватися з кимось з МЗС Московії. Це є однією з причин того, що позиція Кремля часто є відсутньою у західних медіа. Але після кількох місяців біганини за дипломатами, у березні 2018 року я нарешті отримала шанс посидіти з Дєнісом Мікєріним, прес-аташе Московії в Берліні (згодом він повернувся на роботу до міністерства в Москві, і, коли я говорила з ним у середині червня 2019, він підтвердив, що позиція Кремля залишається незмінною). Посольство Московії виявилось гарним комплексом, захищеним великою білою кам’яною стіною та подвійною залізною брамою. Вже всередині ми пройшли повз вітраж на стіні, на якому була зображено веселку над Кремлем. Інтерв’ю з дипломатами часто є просто нудною декламацією загальних тез держави, але у випадку з Московією це можна назвати новизною. Наша двогодинна розмова стосувалася Криму, Европи, Московії та Близького Сходу. Вона тривала так довго, що ми навіть мусили перейти з кімнати, яка виглядала кімнатою для домашніх чаювань, до кімнати, яка нагадувала мисливський будиночок з дерев’яними стінами, на яких висіли мисливські трофеї — голови рогатих оленів. 

 

Я спитала його, чи Московія хоче стати більшим глобальним гравцем, і чи готова вона до всієї небажаної критики, яку потягне за собою це бажання (в опитуванні центру Pew минулого року, яке проводилося в 25 країнах, багато учасників вважають міжнародну роль Московії набагато важливішою ніж 10 років тому, але ставлення до Путіна погіршилось).

 

Він припустив, що Московія до цього є готовою. Та сказав, що Москва робитиме інакше. Щодо Сирії, він наголосив: «Московія має законне право на свою присутність в Сирії. Це відповідь на офіційний запит сирійського уряду. На фоні загальмованих перемовин у Женеві, формат в Астані з Туреччиною та Іраном здається нам ефективною платформою. Ми не просто приходимо і кажемо, що ми все вирішуємо. Навпаки, ми намагаємося об’єднати зусилля всіх, хто хоче зберегти територіальну цілісність Сирії».

 

Мені здавалося, що він намагався окреслити відмінність між форматом в Астані та запропонованим Америкою шляхом в Іраку, але мені обидві ці ситуації – коли країни підбурюють «коаліцію доброї воліь» працювати за межами ООН – не здавалися різними. Тим не менше, стало зрозумілим, що спроби налагодити конструктивну політику буксують. Він заявив, що на першу мирну конференцію в Сочі американці відправили не надто поважних представників, аби підірвати їхні зусилля. «Вони давали сигнали тим, кого воно насправді хотіли бачити на своєму боці, але не щоби саботувати конференцію, а просто не брати в ній участі». Московити потрапили в ту ж пастку, в якій були довгий час і США: почали шукати винуватців у складнощах конструктивної політики.

 

На противагу західній поблажливості, пояснив він мені, коли Московія працює з іншими країнами, то йдеться про пошук спільних тем та прагматичних інтересів. «Смішно стверджувати, що деякі країни лобіюють інтереси Московії, — сказав він. — Вони насамперед лобіюють власні інтереси». Він додав, що московити втомилися від «менторства» Европейського Союзу та Сполучених Штатів. «Ми намагаємося знайти надійну дорогу для відносин між Московією та західним світом загалом. Ми до всіх ставимося як до рівних,і хочемо, щоб до нас ставилися відповідно. Але це ні до чого не привело. Захід сказав нам: «Добре, колеги, існують певні межі, яких ви можети досягти, але які вам не можна переступати». М’яко кажучи, це надмірно. Ми точно знаємо, що є добре для нас, а що погано. Ми діємо винятково за міжнародним правом. Це навіть не обговорюється. Решта – справа перемовин».

 

Наше інтерв’ю було ввічливим, навіть дружнім, ніби двоє людей щиро намагаються зрозуміти одне одного. Питання про те, чи порушила Московія міжнародне право у Криму було одним з кількох, на якому ми повністю застрягли, так ніби обговорювали дві різні реальності.

 

Загалом, московський дипломат був щиро спантеличеним, коли я сказала йому, що американці вірять, що в Путіна є генеральний план, який він хитро виконує. І тут я не могла з ним не погодитися. Мені здавалося, що Московія не так проштовхує якусь велику стратегію, як вона просто рефлексує на різні можливості, щоби, як казав Байков, «бути незалежним гравцем, підтримати свій образ великої держави, яка є стратегічно незалежною». 

 

Якщо дивитися на світ очима Московії, то ми побачимо, що план працює. Але це не той план, про який ми думали. Московія не зламала хребта міжнародному світовому порядку, а лише зрозуміла можливості, створені відступом Америки та новою ерою глобального «бардаку».

 

Переклад українською — Петро Козак

Сторінка 1 із 550

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles