logo

Олександр Палій, Історія України, Розділ VIII, Параграф 3 (доповнено), 20.11.2020

З дозволу автора, пропонуємо читачам доповнену ним другу частину третього параграфу (Революція Гідності та Вітчизняна війна) восьмого розділу (Відновлення незалежності. Новітня доба України) його книги ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, виданої у 2017 році.

*

Наслідками Революції Гідності стали:

 

- Відвернення безпосередньої загрози знищення України Росією;

- Відновлення основних громадянських свобод, порушених «диктаторськими законами»;

- Припинення визискування ресурсів країни кримінальним кланом Януковича;

- Відновлення можливостей для реформування країни;

- Відновлення руху України до Європи;

- Становлення України у світовій громадській думці як держави з власною самобутністю, історією та гідністю;

- Зростання самоповаги, патріотизму та солідарності громадян України.

 

Майдан показав здатність українців до самоорганізації, взаємодопомоги та самопожертви.

 

Натомість, російське керівництво сприйняло перемогу українського Майдану і втечу Януковича як власну катастрофу. Плани поглинути Україну і використати її ресурси для цілей імперії зазнали краху. Крім того, оббріхуючи Майдан у ЗМІ, Кремль настільки забрехався, що йому було незручно перед власним населенням повертати голоблі назад.

 

Влада Росії почала операцію зі загарбання Криму. Плани такого нападу було розроблено заздалегідь. Росія вирішила підступно вдарити в момент, коли Україна була слабкою і виснаженою злодіями і зрадою. Їхньою метою було, з одного боку, загарбавши цю українську територію, домогтися підтримки шовіністичної частини населення Росії та відвернути його увагу від власної корупції, бідності й приниження, а з іншого боку — покарати Україну за Революцію Гідності, підірвати її життєздатність та, врешті, підкорити та знищити.

 

Заздалегідь до Криму було надіслано додаткові спецпідрозділи російських військ та численних членів російських націоналістичних організацій. На мітингу в Севастополі «мером» без виборів було проголошено громадянина Росії. Однак у Сімферополі мітинг кримських татар за єдність з Україною виявився масовішим за виступ сепаратистів.

 

У ніч на 27 лютого 2014 будівлі парламенту та уряду Криму були підступно, без оголошення війни, захоплені російськими вояками, які вивісили над ними російський прапор. Цих російських вояків назвали «зеленими чоловічками», бо вони носили зелені однострої без розпізнавальних знаків. Під дулами автоматів нападники зібрали кримських депутатів на засідання парламенту Автономної республіки Крим. Врешті окупанти заявили, що звезені депутати буцімто проголосували за проведення референдуму про долю Криму.

 

Російську агресію спочатку часто називали «гібридною війною», з огляду на відмову Росії визнавати свою участь та широке використання невоєнних засобів агресії — пропаганди, терористичних актів, агентури тощо.

 

1 березня 2014 Державна Дума Росії «дозволила» російському Президентові — Владіміру Путіну — здійснити військову агресію проти України. Та ще до цього російські війська почали блокувати українські військові підрозділи на території Криму, а також дороги та інші стратегічно важливі об’єкти. Водночас Путін неодноразово вводив світову спільноту в оману, заявляючи, що російські війська не причетні до подій на півострові, а озброєння і амуніцію нападники «купили у воєнторзі». Лише рік по тому Путін зізнався, що він брехав.

 

HU Crimea 

 

На початку російської агресії в Криму нове українське керівництво сподівалося, що Росія зупиниться під тиском міжнародного осуду. Українські вояки мали вказівку проявляти витримку й лише утримувати територію військових частин.

 

За часів Януковича та за попередніх президентів Збройні Сили України систематично знищували, військову службу зробили непрестижною, влада продавала чи розкрадала майно, зброю і землю військових частин. Внаслідок зрадницького правління Януковича Україна на момент агресії Росії мала заледве 5000 боєготовних вояків (це менше ніш чисельність особистої охорони Путіна). Дієздатність українських частин у Криму було ослаблена повальною зрадою. Лише частина українських вояків залишилася вірною присязі Україні й вирушила на материкову Україну, а решта — або звільнилася з лав ЗСУ, або взагалі перейшла на службу до окупантів.

 

16 березня 2014 в Криму відбувся незаконний «референдум», за результатами якого було оголошено, що буцімто 97% учасників «проголосували» за входження цього півострова до складу Росії. Це було явним фальшуванням. Адже більшість з 300,000 кримських татар та понад 700,000 українців Криму не хотіли приєднання до Росії. Згодом протягом року після початику окупації понад 20,000 кримчан виїхали з Криму до материкової частини України.

 

18 березня 2014 під час одного з нападів на українську військову частину в Сімферополі російські агресори вбили українського вояка. Загалом у результаті атаки на Крим зазнали поранень десятки українських вояків.

 

За час окупації в Криму відбулося стрімке згортання громадянських свобод. Мирних активістів почали кидати до в’язниці, декого було викрадено чи навіть убито. Економіка півострова почала потерпати через міжнародні санкції. Крім того, Крим потерпав ще й через те, що залежав від українського транспорту, водопостачання, харчів.

 

Через анексію Криму Росія потрапила під санкції з боку США, держав Євросоюзу, Японії, Австралії та інших країн. Росія постала перед світом як країна-агресор. Генеральна Асамблея ООН на позачерговому засіданні підтримала територіальну цілісність України та визнала Крим і Севастополь територією України.

 

Кремль жадав привласнити землі, ресурси й історію України, використати працю українських людей, перешкодити українцям стати вільними.

 

Путін прагнув підкорити український народ та загарбати стільки української землі, скільки зможе.

 

Російська пропаганда проголосила гасла «Новоросії» та «русского міра», схожі на нацистську ідею «Лебенсрауму» (життєвого простору), яку сповідував нацистський вождь Гітлер. Гаслами «русского міра» намагалися виправдати агресію проти українського народу, позбавлення його право на власну державу, землю, культуру та історію. Проте, більша частина земель, які в Росії спробували назвати «Новоросією», здавна належали до Київського князівства та Війська Запорозького, а їхні мешканці твердо вважають Україну своєю Батьківщиною і не прагнуть відокремлюватися. Кремль прорахувався щодо готовності українців захищати свою країну.

 

Окрім того у березні 2014 проросійські колаборанти за підтримки російських спецслужб почали вуличні акції на Донбасі та в деяких інших регіонах під гаслами приєднання до «Митного союзу», «федералізації», тощо.

 

Чимало мешканців Донбасу перебували під впливом російської пропаганди. Дехто розраховув на більші соціальні виплати в разі окупації Росією. Злочинці сподівалися, що переворот винесе їх нагору і дасть змогу безкарно грабувати. Натомість ядро колаборантів становили російські диверсанти.

 

Вже в березні 2014 року проросійські бойовики почали захоплювати державні установи Донецька, Луганська та інших міст Донбасу. Почалися вбивства прихильників єдиної України. Колаборанти проголошували самозвані «республіки», маючи щонайбільше по кілька тисяч прихильників на вулицях. На Донеччину й Луганщину безперешкодно прибували загони російських диверсантів та мітингувальники з Росії, бо державний кордон лишався відкритим.

 

У середині квітня 2014 загін озброєних російських терористів під керівництвом офіцера російської розвідки захопив місто Слов’янськ та довколишні території. У місті, як і в Донецьку та Луганську, почалися вбивства українських патріотів. Одними з перших російські терористи закатували студентів та депутата Горлівської міськради за його намір зберегти український прапор над міською радою. Невдовзі терор став масовим.

 

Російські агресори вбили тисячі людей, нахабно грабували державне та приватне майно, тисячі місцевих мешканців зникли безвісти або пройшли через катівні.

 

Натомість у Харкові, завдяки своєчасним і рішучим діям правоохоронців з полку спецпризначення «Ягуар» вдалося швидко впоратися з колаборантами. Завдяки діям правоохоронців, місцевих бізнесменів та громадських активістів російські плани з роздмухування сепаратизму провалилися також на Дніпропетровщині, Запоріжжі, Херсонщині, Миколаївщині, Одещині.

 

У відповідь на терор російських найманців Україна розпочала Антитерористичну операцію (АТО), яка фактично стала Російсько-Українською війною.

 

Українському війську довелося відновлювати боєздатність безпосередньо під час бойових дій. У середині квітня 2014 українські десантники звільнили від ворога аеродром міста Краматорськ і гору Карачун, звідки почали визволення краю. Проте на підмогу терористам почали надходити нові сили з Росії, озброєні танками та іншим важким озброєнням.

 

17 квітня 2014 у швейцарському місті Женева, Росія, США, Євросоюз та Україна підписали угоду, за якою всі бойовики були зобов’язаними скласти зброю і звільнити захоплені приміщення в обмін на амністію за нетяжкі злочини. Проте одразу ж після підписання угоди Росія її порушила і продовжила атаки силами своїх диверсантів і найманців.

 

2 травня 2014 в Одесі проросійські бойовики, озброєні автоматами й пістолетами, напали на кількатисячний мирний проукраїнський мітинг, застреливши кількох його учасників. Після цього проросійські бойовики й демонстранти, зокрема й озброєні пістолетами та «коктейлями Молотова», сховалися в міському Будинку профспілок, який невдовзі зайнявся, підпалений чи то зсередини, чи то зовні. Унаслідок розстрілів проукраїнських мирних демонстрантів та пожежі в Будинку профспілок загинули більше сорока людей.

 

11 травня 2014 колаборанти інсценували незаконні «референдуми» щодо «незалежності» самопроголошених «Луганської народної республіки» (ЛНР) і «Донецької народної республіки» (ДНР). У захоплених містах влаштували поодинокі дільниці для голосування, аби забезпечити необхідну пропагандистську «картинку» для російських ЗМІ про начебто підтримку колаборантів місцевим населенням. Бюлетені для «референдумів» було просто розмножено на ксероксі, що виключало будь-який контроль. Самі колаборанти були вимушені заявити, що ці референдуми не означають відокремлення від України, адже більша частина мешканців Донбасу не підтримувала його відокремлення. «ЛНР» та «ДНР» підписали угоду про утворення «союзу республік «Новоросії». Проте цей проект провалився, адже українська армія посилювалася, а в історичній пам’яті населення України та Донбасу жодної «Новоросії» не було.

 

Попри агресивні дії Росії Україні вдалося провести визнані світом вільні президентські (25 травня 2014) та парламентські (26 жовтня 2014) вибори. На них перемогли Петро Порошенко та проєвропейська коаліція.

 

Українська армія і добровольчі підрозділи набиралися бойового досвіду. 13 червня 2014 від російських терористів було звільнено велике приморське промислове місто Маріуполь. Територія, контрольована терористами, невпинно зменшувалася.

 

Впродовж червня та липня 2014 українським військам вдалося завдати низки поразок російським найманцям під Красним Лиманом, Ямполем і Миколаївкою. Російські вояки та місцеві колаборанти, тобто зрадники, які раніше обіцяли «перетворити Слов’янськ на Сталінград», повтікали.

 

Ватажок російських окупантів у Слов’янську заявив, що лише під його командуванням були 5,500 бойовиків, а загалом, за даними самих російських терористів, лише за півроку через їхні формування пройшло понад 35,000 російських «добровольців», не рахуючи місцевих колаборантів.

 

Визволені українською армією Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь та інші міста залишилися переважно цілими і неушкодженими, на відміну від міст, які загарбали російські війська та найманці (Дебальцеве, Вуглегірськ).

 

Тим часом агресія проти України супроводжувалася винятково брехливою пропагандою в російських ЗМІ. Аби постійно збуджувати ненависть, вони повідомляли вигадані історії про «розіп’ятого хлопчика», про «рабів», яких нібито мали давати кожному українському бійцю, про снігурів, яких нібито знищували українські школярі, та інші нісенітниці, цинічно використовували для своїх зйомок хворих дітей, фальшували відеокадри, тощо.

 

У липні 2014 українські війська спробували відсікти захоплені терористами території від російського кордону, аби припинити надходження з Росії військової техніки та бойовиків. Проте у зв’язку з масованими обстрілами артилерією з території Росії цього зробити не вдалося.

 

17 липня 2014 російські вояки з російського комплексу протиповітряної оборони збили над українським Донбасом цивільний малайзійський літак «Боїнг» роейсу МН17 з майже трьомастами людьми на борту. Ця подія стала спусковим гачком для нових, вагоміших санкцій проти Росії з боку США, ЄС та їхніх союзників.

 

HU Boeing MH17

 

Внаслідок стрімкого наступу українських військ на середину серпня 2014 року територія, контрольована російськими терористами, зменшилася втричі. За зізнанням ватажків бойовиків, їм до повної поразки лишалися один–два тижні.

 

Путін боявся краху своїх маріонеток, бо це могло підважити його власні позиції в Росії. І з середини серпня Росія, окрім своїх диверсійних підрозділів в Україні, почала масоване вторгнення у тил українській армії. В Росії лицемірно називали російських вояків «відпускниками»: буцімто на час своїх відпусток вони самі приїхали на важкій військовій техніці — з танками, гарматами, зенітними комплексами — воювати проти України.

 

Українські війська прийняли цей удар та завдали дошкульних ударів у відповідь. 13 серпня 2014 під містечком Сніжне українські артилеристи розгромили колону російських військ. Проте частину українських військ було заблоковано в районі міста Іловайськ. Попри обіцянки Путіна та російських генралів надати українцям «зелений коридор» для виходу з оточення зі зброєю, вранці 29 серпня 2014 колони українських військ було підступно розстріляно російською артилерією. Майже чотириста українських бійців загинули, ще кількасот потрапили в полон, де їх піддали тортурам та нелюдським знущанням.

 

Натомість на інших ділянках наступ російської армії вдалося відбити. У Маріуполі місцеві мешканці добровільно будували укріплення для українських бійців, що захищали місто.

 

5 вересня 2014 в білоруському місті Мінськ, Україна, Росія та ОБСЄ уклали нову угоду, за якою сторони мали припинити вогонь, відвести важку зброю від лінії фронту. Та всупереч цим зобов’язанням Росія спрямувала на український Донбас тисячі одиниць важкої військової техніки, що дало їй можливість організувати нову серію атак.

 

Ще 26 травня 2014 російські диверсанти вперше спробували захопити Донецький аеропорт, але з великими втратами їх було вибито українськими бійцями. Нові важкі атаки на аеропорт розпочалися в середині вересня 2014. Вороги, а згодом і українці, назвали українських вояків з Донецького аеропорту «кіборгами» через надскладні умови, у яких їм доводилося воювати. Лише підступно замінувавши аеропорт під час чергового «перемир’я», росіяни змогли захопити його руїни 20 січня 2015 — через 242 дні його оборони. Донецький аеропорт став символом українського опору. На його підступах ворог втратив тисячі окупантів та колаборантів.

HU Don Aeroport

 

Інші спроби окупантів атакувати призвели до важких їхніх втрат. Атакуючи місто Маріуполь 24 січня 2015 ватажок колаборантів повідомив, що окупанти вже взяли місто штурмом. Насправді, не досягнувши результату, росіяни обстріляли житлові райони цього великого міста з реактивної артилерії.

 

Українська армія за лічені місяці після початку збройної агресії Росії суттєво зміцнилася й стала обстріляною та перевіреною у справжніх боях потужною військовою силою. Під час воєнної компанії літа 2014 року, попри вкрай складний стан з оснащенням української армії, українські солдати й офіцери блискавично визволили близько двох третин території Донбасу, загарбаних російськими окупантами навесні.

 

На першому етапі війни надзвичайно важливу роль в обороні України відіграли батальйони, сформовані з добровольців, які завзяттям компенсували брак досвіду й амуніції. Згодом вони влилися до Збройних Сил та МВС. Масштабну і вчасну домпомогу українській армії надавали прості громадяни - волонтери, що зворушувало і ще більше мотивувало солдат.

 

Суть укладених між керівникам України й Росії у Мінську мирних угод (за участі ОБСЄ — 5 вересня 2014, та за участі Німеччини та Франції — 12 лютого 2015) зводилася до надання деяким районам Донецької і Луганської областей, що потрапили під російську окупацію, окремих прав в обмін на виведення російських військ та найманців з України. Водночас, ці угоди передбачали самоврядування лише окремих районів - по кілька адміністративно-територіальних одиниць на частині території двох областей, і не передбачали жодних центральних органів для окупованих регіонів.

 

HU Minsk

 

Хоча за Мінськими угодами місто Дебальцеве у Донецькій області мало перебувати під контролем центральної влади України, російські війська атакували український плацдарм біля Дебальцевого, грубо знехтувавши мирною угодою від 12 лютого 2015 року, підписаною в Мінську самою ж Росією. Метою атаки було оточити і взяти в полон якомога більше українських солдат, аби зруйнувати довіру до влади українського суспільства та викликати внутрішні збурення. Проте українські підрозділи після жорстокого опору відступили з Дебальцевого, завдавши ворогу, за свідченням одного з ватажків колаборантів, «колосальних втрат, яких ми ніколи не визнаємо».

 

У середині лютого 2015, аби відтіснити ворога від Маріуполя, українські війська зайняли смугу з курортним селищем Широкине на Азовському морі, й успішно відбили всі контратаки російських окупантів.

 

У червні 2015 російські окупанти спробували атакувати українські позиції під містом Мар'їнка на Донеччині, але нападники були розгромлені.

 

У січні 2017 російські окупанти знову почали атаки на місто Авдіївка з метою захопити його й сусідній коксохімічний завод. Проте, отримавши відсіч українських військових, окупанти зазнали тяжких втрат і відступили.

 

Тож Українські війська зуміли вибудувати на Донбасі розгалужені міцні лінії оборони.

 

HU Porosh Army

 

Завзятий опір української армії та єдність народу змусили Росію піти на «заморожування» агресії. Крім того, провідні країни світу значно посилили міжнародний тиск на Росію, внаслідок чого в російській економіці почалася тривала криза.

 

Найважливішим зовнішньополітичним досягненням в ці роки стало те, що Україна домоглася систематичного посилення санкцій, накладених на Росію країнами Заходу. Якщо на початку російської агресії Захід дуже повільно запроваджував санкції проти Росії, то згодом застосування його санкцій проти Росії перейшло в автоматичний самовідтворюваний режим, з огляду на те, що Росія продовжувала різноманітні порушення міжнародногно права.

 

Попри укладені Мінські угоди, російська агентура продовжила диверсії на території України. Кремлівські наймити регулярно підривали залізничні колії, офіси державних установ і волонтерських організацій, вчиняли замахи на українських захисників, марно намагаючись створити атмосферу страху та невпевненості в українському суспільстві.

 

Влада України спромоглася заборонити російські телеканали й соціальні мережі в Україні, але нерозважливо залишила в телерадіоефірі й інтернеті чисельні канали олігархів, які продовжили вести російську гібридну пропаганду проти України.

 

Внаслідок російської агресії та корупційної діяльності клану Януковича економіка України скоротилася 25%. Однак, на відміну від ситуації початку 1990-х років, країни Заходу надали певну економічну підтримку Україні, хоча й значно меншу, ніж отримали східноєвропейські члени Євросоюзу, чи, наприклад, Польща після повалення в цій країні комуністичного режиму.

 

Уже за два роки після початку російської агресії українська економіка відновила зростання. Україні вдалося добитися економічного зростання на рівні середньосвітового, а подеколи навіть вище світового. І це відбулося за умови війни та втрати майже чверті промисловості та золотовалютних надходжень внаслідок російської агресії на Донбасі і в Криму.

 

Тим часом окуповані території Донбасу занурилися в економічний колапс, панування бандитизму, насильства і доносів. Виробниче обладнання десятків великих українських підприємств на окупованих територіях було викрадено та вивезено до Росії. Зупинено й затоплено десятки вугільних шахт. Аби надійніше контролювати своїх кримінальних найманців, російські спецслужби самі повбивали та ув’язнили десятки «командирів» бойовиків. Усе це сприяло поступовому протверезінню тих мешканців Криму і Донбасу, які спочатку повірили російським окупантам.

 

Попри економічні труднощі та нагальну потребу боротися проти російської агресії, уряд України продовжив виплачувати пенсії на території окупованого Донбасу. Замість фінансувати оборону й економіку, влада України витратила десятки мільярдів гривень на ці виплати, хоча не завжди могла проконтролювати, кому саме вони насправді надходять.

 

Одним з ключових рецептів швидкого економічного відновлення України була домовленість про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, яка була найважливішою частиною Угоди про Асоціацію між Україною і Євросоюзом, підписаної в 2014 році (яка була готовою ще 30 березня 2012, і від якої відмовився Янукович 21 листопада 2013, що і стало тригером для Майдану). Ще до набрання нею чинності 1 січня 2017, Європейський Союз запровадив для України режим автономних торговельних преференцій – одностороннє з боку ЄС скасування ввізних мит для українських товарів до Європи, яке стосувалося 95% усього обсягу українських промислових товарів та 83% сільськогосподарських товарів. Після набрання чинності Угоди про зону вільної торгівлі до Європейського Союзу почало надходити більш як 40% українського експорту. Це було наочним крахом проросійської демагогії, яка брехала, що українські товари буцімто непотрібні в Європі та на ринках розвинутих країн. Усе виявилося навпаки.

 

Істотним успіхом України стало запровадження безвізового режиму з Європейським Союзом (окрім Великої Британії та Ірландії), який було запроваджено 11 червня 2017 року. Українці отримали можливість вільно мандрувати найбільш привабливим для туристів контитентом світу, згодом свої кордони для українців відкрили десятки країн і з інших регіонів. Престижність українського паспорта і громадянства стрімко зросли.

 

HU Bezviz

 

Важливим досягненням українського народу стала зміна геополітичних пріоритетів населення. Якщо до війни українці переважно виступали за нейтралітет своєї країни, то агресія Росії проти України відкрила їм очі. Більшість українців почали підтримувати вступ до НАТО та Євросоюзу – мінародних організацій, які забезпечили сотням мільйонів європейців заможне і безпечне життя. 7 лютого 2019 курс на вступ України до НАТО та ЄС було закріплено безпосередньо в Конституції України.

 

Також Україні після тривалих затримок вдалося домогтися від США та деяких інших країн Заходу початку находжень до України їхньої новітньої зброї летальної дії, що істотно зміцнило позиції України у протистоянні російській агресії.

 

Завдяки початку реформ Україна отримала пакет допомоги від Міжнародного Валютного Фонду, зміцнила банківський сектор, захистила українських вкладників від фінансового колапсу шляхом націоналізації «Приватбанку» 18 грудня 2016, який було навмисно доведено його власниками-олігархами до величезних боргів. Ці олігархи роздали гроші вкладників фірмам, пов’язаним з ними самими. Уряд мусів рятувати «Приватбанк» і гроші його вкладників коштами державної скарбниці, а це суттєво знизило швидкість оздоровлення економіки країни.

 

HU Privat Kolo

 

Ще одним важливим кроком України стало створенн розгалуженої системи антикорупційних інституцій, які мали контролювати владу, одне одного, й мали за мету викорінити корупцію у владі.

 

6 січня 2019 зусиллями п'ятого президента Порошенка Україні вдалося, попри шалений опір Росії, отримати від Вселенського Патріарха Православної Церкви дуже важливий документ — Томос. Він свідчив про автокефалію, тобто самостійність в управлінні Української Церкви. Визнання Української Церкви помісною з боку світового православ’я допомогло Україні повернутися до повноцінного спілкування з православними церквами та послабити ідеологічний вплив Кремля. Суттєву роль у підривній діяльності проти України відігравали єрархи Української православної церкви (Московського патріархату), які мали глибокі та давні зв’язки з російськими спецслужбами та щедро спонсорувалися олігархами-зрадниками України. Наприклад, паламар Києво-Печерської Лаври «УПЦ МП» став снайпером у російському диверсійному загоні, що захопив Слов’янськ, і вбив першу людину у війні на Донбасі ще 13 квітня 2014 (вбито капітана СБУ Генадія Біліченка), а перед тим він брав участь у розстрілах на Майдані та в окупації Криму.

 

HU Tomos 

 

Раніше автокефалію Української Церкви намагалися утвердити ще великі київські князі Ярослав Мудрий у 1051 (коли Собором було призначено київським митрополитом Іларіона Русина), а також Ізяслав Мстиславич (за часів якого у 1147 році київським митрополитом було обрано Клима Смолятича).

 

Хоча під час Революції Гідності український народ виявив велику силу духу і волі й піднявся на новий щабель розвитку, зміни серед політиків не були настільки разючими. Багато з них не хотіли нічого всерйоз міняти, бо вони добре призвичаїлися існувати в неконкурентному олігархічному середовищі. Через це реформи йшли не надто рішучо й не завжди послідовно.

 

Попри це, в найголовніших питаннях життя країни - обороні та зовнішній політиці - Україні після Революції Гідності вдалося досягнути справді визначних результатів, що врятувало країну і народ.

 

Окрім зовнішньої агресії, українцям довелося долати й опір російських агентів та пострадянських олігархів, які намагалися зупинити поступ України до безпеки й демократії. Олігархи після Революції Гідності й далі безперешкодно використовували ЗМІ, й особливо телеканали, як засіб ошуканства громадян і просування власних корупційних інтересів.

 

Дещо ослаблені й відсунуті від впливу на основні державні рішення, олігархи все ж зберегли свої статки, ЗМІ, зв’язки, а отже й можливості для швидкого відновлення свого впливу.

 

Фактично, війна Росії проти України і спроби олігархів повернутися до розподілу державних ресурсів визначили головну суть проблем України після Революції Гідності.

 

Олігархи вміло скористалися тим, що чимало реформ були насправді декоративними й половинчастими. Не вдалося викорінити хабарництво в судах, багато злочинців уникли кари та зберегли вплив, хоча самого Януковича суд визнав винним у державній зраді.

 

Революція Гідності відродила в українцях впевненість у своїх силах та велике прагнення справедливості. Народ прагнув швидких змін. Однак, українське суспільство, виховане на схиблених радянських цінностях, деморалізоване напівкримінальним пострадянським ладом, виявилося надзвичайно вразливим до впливу демагогів. Росія хотіла знищити Україну руками самих українських громадян, а олігархи прагнули повернути часи свого всевладдя й безкарного грабунку ресурсів України, і тому в різних політичних авантюристів не було проблем з грішми та ЗМІ. Кремль почав регулярно, щороку на пам’ятні дні Революції Гідності різноманітним шумовинням притуплювати увагу українців, аби вони не усвідомили масштабу звершень Майдану.

 

На початку 2017 окремі політики силою намагалися зупинити вивезення Україною вугілля з окупованої території Донбасу. Відразу після цього Росія остаточно забрала собі всі великі українські підприємства, що доти працювали на окупованій території, аби підірвати економічне зростання України. Ці підприємства припинили платити податки Україні, а українські підприємства на вільній території стали змушеними купувати вугілля за кордоном, зокрема в Росії, за валюту, а не як раніше, в українських підприємств за гривні. Проте навіть це не зупинило економічного відновлення країни, основою якого була працьовитість народу, послаблення корупційного тиску і вільна торгівля з Європою.

 

10 вересня 2017 група ще одних політиків навмисно організувала прорив західного державного кордону України з боку Польщі. Їм навіть вдавалося певний час бути досить популярними серед населення, щоправда, недовго.

 

25 листопада 2018 року Україна спробувала провести три свої невеликі кораблі з Чорного в Азовське море для підсилення своїх морських баз на Азові. Росія поблизу Керченської протоки підступно атакувала їх всупереч нормам міжнародного права, двосторонній угоді і визнаному самою Росією відкритому судноплавству для всіх українських кораблів, військових і цивільних, у цій протоці і в Азовському морі. Українські кораблі розвернулися і попливли додому. Їх по дорозі назад, вже у нейтральних водах, наздогнали і розстріляли росіяни з літаків, кораблів і вертольотів. Дивом жоден з моряків не загинув. Вони потрапили в полон, звідки їх було невдовзі визволено під час чергового обміну полоненими. У відповідь Україна оголосила воєнний стан на частині території країни та вжила заходів для зміцнення оборони.

 

Тим часом, кілька навмисно роздмуханих у ЗМІ скандалів суттєво вплинули на настрої виборців. Олігархи контролювали ЗМІ, і їм було потрібно розхитати і змінити владу, аби посилитися і взяти реванш.

 

Жага пересічних українців до великих змін і швидких результатів, інформаційний тиск Росії, а також влада олігархів над ЗМІ, допомогли навесні 2019 року стати президентом зовсім недосвідченому в політиці акторові Володимиру Зеленському, що мав давні зв’язки з деякими олігархами.

 

Після перемоги Зеленського в країні почався хаос у політиці та постійна зміна кадрів. За сумнівної конституційної підстави 21 липня 2019 було переобрано парламент. Шостий президент України протягом квітня-вересня 2019 року провів розмову із сорок п'ятим президентом США, одним з наслідків якої стала спроба імпічменту Дональда Трампа, що вплинуло на хід президенських виборів у США в листопаді 2020 року.

 

HU Ze Trump

 

Тим часом проросійські олігархи через навмисне потурання та некомпетеність влади швидко відновили вплив на корумповані суди.

 

Хаотична політика влади та обслуговування судами інтересів проросійських олігархів швидко призвели до ухвалення лобістських рішень на шкоду державі та до суттєвого зменшення інвестицій. У результаті економіка перейшла до падіння. Особливо воно прискорилося під час пандемії коронавірусу Covid-19, що спалахнула в Китаї в січні 2020 і швидко охопила світ, зокрема Україну. Епідемія висвітлила велику безвідповідальність і некомпетентність багатьох можновладців.

 

Ще у 2014 році в Україні почалася реформа з децентралізації державного управління, яка передбачала поступову передачу фінансів, прав та обов'язків зі столиці до місцевих громад. Завдяки цьому в період війни й економічної кризи суттєво покращилися благоустрій та адміністрування в багатьох містах і селах України. І власне через цю реформу (делегування розпорядження фінансами місцевим громадам) місцеві вибори 25 жовтня 2020 року пройшли з високою конкуренцією.

 

Попри всі перешкоди, під час Революції Гідності й Визвольної війни українці досягли численних успіхів і перемог, що не забуваються.

 

Кожен народ, що претендує на місце у світі, мусить мати певні вартості, цінні для решти людства. Головна українська цінність – волелюбність нашого народу. Більшість українців цінують особисту й національну свободу, та готові їх захищати.

 

І це дає підстави вірити, що український народ впорається з усіма старими і новими викликами.

Том Берт, Microsoft (корпоративний віце-президент Microsoft з безпеки та довіри клієнтів), 10.09.2020

 

Протягом останніх тижнів корпорація Майкрософт виявила кібератаки на людей та організації, які беруть участь у найближчих президентських виборах США, зокрема невдалі напади на людей, пов'язаних і з кампаніями Трампа, і з кампаніями Байдена, про це детально написано нижче.

 

Ми маємо і ми будемо захищати нашу демократію від цих атак та інформуватимо про такі атаки можливих жертв завдяки інструментам безпеки в наших продуктах та послугах.

 

Факти, про які ми сьогодні розповідаємо, дають зрозуміти, що іноземні спецгрупи активізували свої зусилля, скеровані на листопадові вибори 2020 року, як це й передбачалося, і все це узгоджується з тим, про що повідомляли уряд США та інші аґенції. Окрім того, ми повідомляємо про напади на інші установи та підприємства у всьому світі, що відображають подібну підривну діяльність.

 

Ми виявили, що:

 

• Спецгрупа «Стронцій», яка діє з Московії, атакувала понад 200 організацій, зокрема політичні кампанії, правозахисні групи, партії та політичних консультантів

 

• Спецгрупа «Цирконій», яка діє з Китаю, напала на високопосадовців, пов'язаних з виборами, зокрема на осіб, пов'язаних з виборчою кампанією Джо Байдена, та видатних лідерів міжнародної спільноти

 

• Спецгрупа «Фосфор», яка діє з Ірану, продовжила атакувати особисті облікові записи осіб, пов'язаних з виборчою кампанією Дональда Трампа

 

Більшість цих атак було виявлено та зупинено інструментами безпеки, вбудованими в наші продукти.

 

Ми безпосередньо повідомили тих, на кого було націлено атаки, щоби вони могли вжити заходів для захисту.

 

Сьогодні ми розповідаємо про деталі цих атак, і там, де ми конкретно називаємо жертв, ми робимо це за їхньої згоди.

 

Те, що ми бачили, узгоджується з попередніми схемами нападів, які націлено не лише на кандидатів та співробітників передвиборчої кампанії, а й на тих, з ким вони консультуються з ключових питань.

 

Ці заходи наголошують на нагальній потребі осіб та організацій, які задіяні у політичному процесі, обов’язково користуватися перевагами безкоштовних та недорогих інструментів безпеки, щоби захистити себе, коли ми наближаємось до дня виборів.

 

Наприклад, в Microsoft ми пропонуємо AccountGuard threat monitoring та Microsoft 365 for Campaigns and Election Security Advisors, щоби допомогти захистити кампанії та їхніх волонтерів.

 

Загалом, ці напади підкреслюють постійну важливість роботи, яку проводиться в ООН щодо захисту кіберпростору та таких ініціатив, як Паризький заклик до довіри та безпеки в кіберпросторі (Paris Call for Trust and Security in Cyberspace).

 

СТРОНЦІЙ

 

«Стронцій» - це спецгрупа, яка діє з Московії, атаки якої кілька разів відстежував Microsoftі вживав заходів для їхнього зриву.

 

У звіті спецпрокурора Роберта Мюллера її також було визначено як організацію, відповідальну за напади на президентську кампанію Демократичної партії у 2016 році.

 

Центр розвідки загроз Microsoft (Microsoft’s Threat Intelligence Center, MSTIC) спостерігав серію атак, проведених «Стронцієм» з вересня 2019 року по сьогодні.

 

Подібно до того, що ми спостерігали у 2016 році, «Стронцій» розпочинає кампанії зі збору реєстраційних даних людей або компрометації їхніх облікових записів, щоби зібрати потрібну інформацію для підривних дій.

 

Багато жертв атак «Стронцію у цій кампанії, які зачепили загалом понад 200 організацій, є прямо чи опосередковано пов'язаними з найближчими виборами в США, а також жертвами атак є політичні організації в Европі.

 

Серед жертв є:

 

Політичні консультанти в США, що обслуговують республіканців та демократів;

Аналітичні центри, наприклад Німецький фонд Маршалла США, та правозахисні організації;

Федеральні та місцеві партійні організації в США; 

Европейська народна партія та політичні партії у Великій Британії.

 

Інші жертви, які нещодавно атакував «Стронцій»  -- це бізнеси у галузях розваг, гостинності, виробництва, фінансових послуг та фізичної безпеки.

 

Microsoft стежила за цими атаками та повідомляла можливих жертв протягом кількох місяців, але лише нещодавно ми дійшли до того моменту нашого розслідування, коли ми можемо з високою впевненістю визначити джерелом цих атак групу «Стронцій».

 

Розслідування MSTIC показало, що «Стронцій» значно розвинув свою тактику після виборів 2016 року, зокрема задіявши нові засоби розвідки та нові технології, щоби приховати свої операції.

 

У 2016 році ця спецгрупа насамперед користувалася фішингом, щоби перехопити паролі людей.

 

Ба останнім часом почалися грубі атаки та розпорошення паролів - дві тактики, які, ймовірно, дозволили їм суттєво автоматизувати свої дії.

 

«Стронцій» також по-новому замаскував ці атаки зі збору облікових даних, провівши їх через понад 1000 постійно змінних IP-адрес, багато з яких є пов'язаними з послугою анонімізації Tor.

 

«Стронцій» періодично навіть розширював свою інфраструктуру, щодоби додаючи та видаляючи до 20 ІР адрес, аби ще глибше замаскувати свої дії.

 

Ми також працюємо з нашими клієнтами, щоби допомогти їм у активній боротьбі проти таких загроз в їхньому середовищі, і ми оприлюднили додаткові нюанси та вказівки щодо діяльності спецгрупи «Стронцій».

 

ЦИРКОНІЙ

 

«Цирконій», спецгрупа, яка працює з Китаю, намагалася отримати інформацію про організації, пов'язані з найближчими президентськими виборами у США.

 

Ми виявили тисячі атак «Цирконію» від березня 2020 до вересня 2020 року, з яких майже 150 атак досягли своїх цілей.

 

Жертвами були особи двох категорій.

 

По-перше, група цілила в осіб, тісно пов’язаних з президентськими кампаніями та кандидатами в президенти США.

 

Наприклад, спецгрупа «Цирконій»  опосередковано та безуспішно цілилась на кампанію Джо Байдена через некомерційні акаунти електронної пошти, які належать людям, пов’язаним з цією кампанією.

 

«Цирконій» також цілився у принаймні одну відому особу, яка раніше пов'язану з адміністрацією Трампа.

 

По-друге, група цілилася у відомих осіб міжнародної спільноти, в академіків з міжнародних справ з більш ніж 15 університетів, а також атакувала особисті профілі, пов'язані з 18 міжнародними політичними та політичними організаціями, зокрема Атлантичну Раду (Atlantic Council) та Стімсонівський центр (Stimson Center).

 

«Цирконій» використовує те, що називають веб-помилками, або веб-маяками, прив'язаними до домену, який вони придбали та наповнювали вмістом.

 

Потім спецгрупа надсилає відповідну URL-адресу або в тексті електронного листа, або як додаток до облікового запису.

 

Хоча сам домен може й не мати шкідливого вмісту, така веб-помилка дозволяє «Цирконію» перевірити, чи намагався користувач отримати доступ до сайту.

 

Для кіберспецгруп це найпростіший спосіб провести розвідку серед особистих профілів політиків, щоби визначити, чи обліковий запис є справжнім і чи є активним його користувач.

 

ФОСФОР

 

«Фосфор» - це спецгрупа, яка діє з Ірану, і яку MSTIC пильно відстежує вже протягом кількох років.

 

Спецгрупа проводила шпигунські кампанії, спрямовані на широкий спектр організацій, традиційно пов’язаних з геополітикою, економікою та правами людини в регіоні Близького Сходу.

 

Наприкінці 2019 року Microsoft вжила юридичних заходів проти інфраструктури «Фосфору» та її зусиль, спрямованих на президентської кампанії в США.

 

Минулого місяця, в рамках наших постійних зусиль, спрямованих на зрив діяльності «Фосфору», Microsoftзнову отримала дозвіл федерального суду у Вашинґтоні (округ Колумбія) взяти під свій контроль 25 нових доменів Інтернету, які використовуються «Фосфором».

 

З тих пір Microsoft взяла під контроль ті домени. На сьогодні ми використовуємо цей метод, перебравши під контроль загалом над 155 доменами «Фосфору».

 

З моменту останнього розкриття «Фосфор» намагався отримати доступ до особистих чи робочих профілів осіб, які прямо чи опосередковано беруть участь у виборах президента США.

 

У травні та червні 2020 року «Фосфор» безуспішно намагався ввійти в облікові записи службовців Адміністрації президента США та його виборчої кампанії.

 

ПІДТРИМКА КІБЕРБЕЗПЕКИ

 

Ми повідомляємо про подібні напади, бо вважаємо важливим, щоби світ знав про загрози демократичним процесам.

 

Критично важливо, щоби всі, хто безпосередньо чи опосередковано бере участь у демократичних процесах у всьому світі, усвідомлювали ці загрози та вживали заходів для захисту і у своїй особистій, і у професійній діяльності.

 

Ми звітуємо про нашу діяльність нашим замовникам, а також і широкому загалу, коли це стосується громадськості, незалежно від державної приналежності спецгрупи.

 

Ми вживаємо додаткових заходів для захисту споживачів, які беруть участь у виборах, в уряді та у формуванні політики.

 

Ми й далі розкриватимемо інформацію про додаткові зусилля щодо захисту демократії.

 

Ми також вважаємо, що США потребують збільшення федерального фінансування, щоби штати могли краще захистити свою виборчу інфраструктуру.

 

Хоча політичні організації, на які націлено такі атаки, не задіяно в системи голосування, але подібні підривні дії проти виборчого процесу у США стосується всієї екосистеми.

 

Ми й надалі заохочуватимемо державні й місцеві виборчі органи в США посилювати свої дії та готуватися до потенційних атак.

 

Як зазначають експерти з питань безпеки виборів, додаткове фінансування є нагально потрібним, тим більше, що значні кошти витрачаються на зміни в голосуванні, пов'язані з COVID-19.

 

Ми закликаємо Конґрес ухвалити рішення про додаткове фінансуванням штатів і надати їм те, що їм треба, для захисту власне голосування та, зрештою, нашої демократії.

 

переклад українською — John Lemberg 

Олександр Александрович, Цензор.нет, 31.08.2020

 

Нещодавно автор виклав своє бачення мови як одного із первнів культурної ідентичності українців. Сьогодні звернімося до історії. Не всієї, не лякайтесь. Лише тієї її частини, яку мусимо неодмінно й правдиво з’ясувати і включити у підручники для школярів і студентів.

 

Річ у тім, що керівництво Московії вважає, що українці й московити ("росіяни") – це один народ, і водночас твердить, що України й українців взагалі ніколи не існувало. Тобто виходить, що знання нашої справжньої історії – це не прерогатива університетських професорів, а нагальна потреба всіх громадян, бо від цього залежить наше політичне, а може, й фізичне виживання.

 

Найлегший спосіб розвіяти туман у московській і малоросійській головах – це звернутися до першоджерел і праць авторитетних науковців. Для того, щоби підтвердити чи спростувати тезу про "колиску трьох східнослов’янських народів" і "общєрусскій народ", необхідно проаналізувати період з часів праслов’янської території через антську державу, східно-слов’янське розселення, Руську землю і до ХІІІ століття, тобто до навали монголів. Адже московські історики й політики апелюють одночасно до двох "вікопомних" процесів – розселення слов’ян на просторі Східної Европи впродовж V-VIII століть і нібито масової міграції населення Руси з Півдня на Північ внаслідок монгольської окупації в XIII столітті. Тобто, мовляв, якщо зазнає краху смілива теорія про залюднення слов’янами Залісся у V столітті, то тоді підкидаємо версію про втечу всіх без винятку русинів з Київщини, Переяславщини і Чернігівщини на Московщину після 1240 року. Бо колись же ж ті східні слов’яни мусили або з праслов’янських часів осісти на території сучасної Москви, або пізніше перемішатися, щоб створити отой один народ. Так і хочеться порадити цим фокусникам від історії: ви або хрестик зніміть, або... 

 

Нижче подано цитати з літописів або праць істориків, які мінімально потребують додаткових коментарів:

 

Праслов’янська єдність

 

"Повість минулих літ": "… сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині угорська земля і болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми... Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів пішли одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами".

Дунайську гіпотезу зародження слов’янства заперечує Нестору М.Грушевський (тут і далі - Історія України-Руси, Том І, Київ, 1913, з Друкарні Першої Спілки): "... ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав "Повісти временних літ". Для нього вихідною точкою словянської кольонїзації було середнє й нижнє Подунавє, і словянське розселеннє для нього йшло на північ, північний схід і схід. Традиція ся противить ся всїй суміші наших відомостей про словянську кольонїзацію; се невдала гіпотеза київського книжника".

 

Пояснюючи далі, чому він так вважає, М.Грушевський принагідно розвінчує і так звану вузьку Прикарпатську теорію зародження всіх слов’ян, натомість даючи таке визначення ґеоґрафічних меж праслов’янської землі, підкріплене й іншими науковцями: "…на широкій лінії, що йшла з північного заходу на полудневий схід через східно-европейську низину, стрічались границї словянсько-литовської кольонїзації з чужою – фінською… басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською… слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея… також імя Урала обясняють з фінського".

 

"Для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусїдстві нїманського басейна – спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря".

 

"…деякі на сходї прасловянську територію протягають в район верхньої Волги й Дону… Одначе від розширення на схід повздержують несловянські хороґрафічні елементи, хоч можливість такого розширення не можна катеґорично заперечити".

 

"Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію… дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською… вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу".

 

Отже, між V століттям до нашої ери, коли венеди (праслов’яни) відділилися від еістів (балтів), і до V століття нашої ери, коли зафіксовані свідчення про життя антів і склавинів, ми не помічаємо підтвердженого незаперечними фактами масового розселення слов’янських племен на північний схід від басейну Дніпра. Натомість на тих просторах домінує угро-фінський етнос.

 

Навсебічне поширення слов’ян

 

Подаємо цитати М.Грушевського про розпросторення слов’ян (за Геродотом – неврів) з вищеокресленої праслов’янської території, яке розпочалося орієнтовно в III-IV століттях н.е.:

 

"…цїла словянська кольонїзація їшла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень… правітчизну нашого [українського] народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнїм Поднїпровю, де він міг бути автохтоном".

 

"Велике словянське розселеннє наступило в звязку з рухом ґерманських народів; на полуднї крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд [гунів, болгар, аварів]… на ІІІ вік повинні ми положити початки масового словянського походу на захід… На сходї ся захїдня словянська кольонїзація опирала ся о західнї Карпати, на заходї поодинокі словянські кольонїї заглублялись в Турінґію, Франконїю, Баварію. На полуднї – на середнїм Дунаю, осади західно-словянської кольонїзації сходили ся з полуднево-словянськими".

 

"На полуднї Венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнїйшу історичну вказівку про словянську міґрацію на полудневий захід попід північним згірєм Карпатів… Ся кольонїзація виходила не з західнїх осад - прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східнїх (українських)".

Заселення слов’янами Балкан припадає орієнтовно на 5-6 століття.

 

За свідченням візантійського історика Йордана: "Численний нарід венетський… сидить на північних згірях Карпатів, від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів; Словяни сидять по Дунаю… до Днїстра і на північ до Висли, Анти-ж понад луком Чорного моря від Днїстра до Днїпра".

 

М.Грушевський додає: "В першій половині VI віку... Рух українських племен на полудень виявив ся в кольонїзації Антами чорноморських степів, між Днїпром та Доном, констатованій Прокопієм, а на нижнїм Днїпрі посвідченій Йорданом. Се перша кольонізація українська".

 

За сучасним українським істориком О.ПаліємАнтський союз племен (IV-VII столітя н.е.) охоплював майже всю територію нинішньої України. Анти мали своїх князів, воювали з готами, гунами й аварами, ходили в походи на Візантію. До антського часу належить самобутня Черняхівська культура. Цей історик аргументовано доводить, що український етнос є продуктом взаємодії слов’янської (антської) та індо-іранської (скіфсько-сарматської) груп населення. Причому відбувся саме процес слов’янізації сарматів, а не навпаки, оскільки слов’яни як молодша раса мали меншу кількість діялектів і більш тривку спільну мову, якою вони й поглинули лінгвістично менш гомогенних індо-іранців. Цей приклад вкотре доводить унікальну роль саме мови, а не просто кревного родичання, у творенні етносів.

 

Східні слов’яни

 

Станом на початок VII століття ми не маємо достовірних історичних даних про просування праслов’ян у північно-східному напрямі, у край угро-фінських племен.

 

Давши спокій західним і південним слов’янам, обернімо погляди на слов’ян східних. У "Повісті минулих літ" читаємо: "А по сих братах [Кий, Щек і Хорив] почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян було княжіння своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на ріці Полоті, котрі й називаються полочанами. Од сих же полочан на схід є і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є — Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни сидять на схід од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, — бо сидять вони по ріці Бугу, — а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях".

 

Трохи далі у "Повісті" надибуємо таку цитату: "Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж пішли від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі походять од ляхів. Бо було в ляхів два брати — один Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на ріці Сожу, од якого й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі".

 

Останній пасаж є найважливішим для нашої етно-генеалогічної розвідки. Зі словенами, кривичами і радимичами – все більш-менш ясно; це – предки білорусів і поляків, які на той час простягалися і до Новгорода, Пскова й Смоленська. Московити пізніше постійно й завзято воювали з цими нині російськими містами, а новгородців так взагалі вирізали дощенту. Тому важко вести родовід сучасних росіян від цих східнослов’янських племен. Інша річ – таємничі в'ятичі. М.Грушевський про них згадує як про наслідок нібито зворотної міграції слов’ян з Вісли на схід, але цього разу аж у верхів’я Волги.

 

М.Грушевський стверджує: "Ся звістка про західно-словянський острів на лївім боцї Днїпра не знаходить собі потвердження нї в яких иньших фактах (лінґвістичних, етноґрафічних), і трудно приймати її серіозно".

 

Базується вона виключно на літописних даних, зокрема з Новгородського літопису і "Повісти минулих літ". Запам’ятаймо цей важливий момент – немає інших доказів, крім літописних.

 

Так само, оповідаючи про розселення східних слов’ян, М.Грушевський наголошує: "З великою словянською міґрацією східно-словянські племена, що увійшли в склад нашого [українського] народу, опанували майже всю теперішню етноґрафічну територію… Є вправдї теорія, немовби східня частина сеї кольонїзації належала до великоросийської ґрупи… зазначу, що ся теорія не має за собою нїяких реальних доказів".

 

Аж ось, суперечачи сам собі, через кількадесят сторінок М.Грушевський пише: "З території Кривичів і новгородських Словен словянська кольонїзація йшла неустанно в басейн Волги, в землї фінських народів: Веси, Мері та Муроми: тут кривицька кольонїзація стрічалась з вятицькою. Вже в Х в., ся східня кольонїзація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком ХІ засновують ся руські князївства в центрах сїєї кольонїзації – Ростові та Муромі. Вона була початком сформовання наймолодшого, але й найчисленнїйшого з словянських народів – великоросийського. Він витворив ся на фінськім ґрунтї сїєю новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою кольонїзацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся кольонїзація одначе заховала в нїм вповнї словянський національний тип".

 

Дивовижні метаморфози в голові шанованого українського історика стають зрозумілішими, якщо звернути увагу, що останній висновок він формує виключно з посиланням на Нестора-літописця і на когорту російських імперських істориків – М.Барсов, Д.Корсаков, І.Смірнов, О.Спіцин, О.Шахматов. Особливо цікавим є посилання на фразу Шахматова: "Вятичи еже есть Рязанци" як "поясненнє цїлого ряда пізнїйших лїтописних компіляцій."

 

Гіпотеза про домінування в'ятичів у фінській землі має принаймні декілька серйозних ґанджів: по-перше, сам Нестор перелічує з дюжину угро-фінських племен. Важко уявити собі, що одне плем’я в'ятичів, та ще й не все, а лише та частина їх, що "з братом Вятком" чомусь вирішила повернутися з території нинішньої Польщі, могла асимілювати таку велику масу чужородців. По-друге, переважна більшість орографічних елементів (топонімів, гідронімів) в районі їхнього розселення досі зберігає фінські назви, включно зі словом "москва" (означає "гнила вода", вказуючи на болотистість тамошньої місцевості); по-третє, ще до кінця ХІХ століття селяни в селах центральної Московії розмовляли своїми угро-фінських діялектах. Найімовірніше, якщо в'ятичі і приходили коли-небудь у ці землі, то вони були асимільовані місцевими племенами, а не навпаки.

 

Русь

 

Під час визначення ступеня споріднености між українцями й росіянами певну роль відіграє й питання географічних меж Руської держави. Ієзуїтський підхід московитів полягає в тому, щоб якщо не етнічно, то бодай політико-державно й територіально-адміністративно витворити з нас один народ.

 

Повернімося до О.Палія: "У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця ХІІ століття – й Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль, ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна – Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця ХІІ століття – ще й землі Західної України".

 

На підтвердження цього О.Палій цитує численні витяги з літописів: "І Святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль і сказав: Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Підино в Руську землю, до Києва".

 

Коли Святослав обступив місто Неринськ (у Рязанському князівстві): "У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки".

 

Про обмін дарами між київським і смоленським князями: "Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі… а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів".

 

З повідомлення про похід Юрія Довгорукого на Київ 1154 р.: "У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь".

 

(Цікавий принагідний нюанс: нібито засновник Москви в 1147 р. Юрій Долгорукий ні словом не згадує це місто чи його мешканців. Після завоювання монголів на основі їхніх регулярних переписів населення на підкорених територіях можна вирахувати заснування Москви не раніше 1270 року).

З повідомлення володимирських (на Клязьмі) бояр про вбивство Андрія Боголюбського: "Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі".

 

Повідомлення літопису від 1223 р. про допомогу з Ростова українським боярам у боротьбі проти монголів: "…ростовський полк не встиг до них у Русь".

 

Наголос Нестора, а за ним і М.Грушевського на тому, що Руссю звалися північні й північно-східні землі, заперечується вищенаведеними даними. Літописця можна зрозуміти: він творив у часи Рюриковичів, які дійсно правили у всіх підпорядкованих князівствах, і до певної міри залежав від їхньої милости. Щоб зробити їм приємне, Нестор вигадав історію про скандинавське походження назви "Русь". Як слушно зазначає О.Палій, про русів писали той же Ґотський Йордан ще у VI столітті, візантійські та арабські джерела VIII-IX століть. Ім’я це, ймовірно, було запозичене у сарматського племені "роксоланів".

Русь як держава династії Рюриковичів, звісно, ширила свою владу на всі підкорені землі, зокрема й ті північно-східні території, що нині називають себе "ісконно русскімі". Але, по-перше, чим далі від Києва, тим слабшими були ці зв’язки та політичний і культурний вплив руської метрополії на угро-фінські колонії. По-друге, переміщення й часті зміни тронів членами династії аж ніяк не означали переміщення всього люду і зміни етнічного складу територій. В Русі князі ходили за народом, а не навпаки.

 

Показовим у цьому плані був і похід на Київ Андрія Боголюбського 1169 р., коли він не просто спалив місто (це було звичним у князівських міжусобицях), але, головне, знищив або сплюндрував усі християнські храми та інші давньоруські святині. Нечуваний вчинок для "побожного великороса". Насправді, хоча й син Юрія Долгорукого, Андрій мав за матір половчанку, та проведене серед угро-фінів все життя його не залишило в його серці особливих сантиментів до київської спадщини. Якби на Оці того часу вже цвіла слов’янська цивілізація в'ятичів, поведінка цього Іконокрада була б, мабуть, дещо іншою.

Орда

 

Нам залишилося розглянути період після монгольської навали на Русь і Залісся, аби зрозуміти, куди поділося слов’янське населення Подніпров’я. І ми зовсім не здивуємося, коли дізнаємося, що нікуди воно й не поділося.

 

Мусимо зауважити, що звістки про суцільне спустошення руських земель монголами знаходимо переважно в літописах – Іпатіївському зводі (невід’ємною частиною якого є Галицько-Волинський літопис) та Суздальському літописі (як частині Лаврентіївського літопису). Обидва документи було "знайдено" у XVIII столітті на території вже Московської імперії і нині зберігаються в бібліотеках Санкт-Петербурга.

 

Причому картина плюндрування етнічних українських територій у них подається так: загарбники "учиниша землю пусту всю", яка "тільки по столїтях почала відживати"; тоді як у землях Залісся за короткий час "нове житє цьвіло на руїнах".

 

Версії про знелюднення Руси дотримувалися польські та московські імперські історики. За М.Грушевським (тут і далі – Історія України-Руси, Том ІІІ, Львів 1905, з Друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка):

 

"Ся теорія про відреставрованнє Руси Поляками стала locus communis від середини ХІХ ст., коли в польській історіоґрафії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію". Мовляв, поляки "залюднили пусті простори України польським селянством й стали не тільки володарями, а й твірцями нової України". Московські ж історики ХІХ століття доводять, що "давне Подніпровє було залюднене Великоросиянами, отже староруська держава, її суспільно-політичний уклад і культура були витвором Великоруського народа; що сї днїпрові Великороси по татарськім погромі виеміґрували в поволзькі краї, зміцнивши там давнїйшу великоросийську кольонїзацію, а поднїпрянські землї пізнїйше кольонїзували Українцї, прийшовши з Волини й Галичини".

 

Цю фальшиву теорію Поґодіна–Соболєвського про великоросів-полян-древлян-сіверян наголову розбили Антонович, Дашкевич, Житецький, Яґіч, Колесса. Зрештою, навіть Шахматов змушений був від неї відмовитися, натомість вчепившись у гіпотезу про в'ятичів.

 

Важливі свідчення про постмонгольську Русь залишили по собі францисканські монахи — італієць Джованні да Пляно Карпіні (леґат Папи Римського) і фламандець Вілем де Рубрук (посланець Людовика Французького), які двічі проходили через Руську землю у 1240-х та 1250-х роках.

 

Зокрема, де Рубрук фіксує тодішні кордони руських земель таким чином: "На Північ від цієї области [Перекопу] лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду [Дону]".

 

Він відвідує й угро-фінські племена на північному сході, описуючи їх як доконечно відмінні етноси й називаючи їхню країну "Моксель".

 

В іншому місці посол французького короля пише: "На півночі цієї области [Криму] є багато великих озер, на берегах яких соляні поклади… із цих солончаків Батий і Сартак мають великі прибутки, тому що зі всієї Русі їздять туди по сіль".

 

Послухаємо Пляно Карпіні: "Свідками є всі громадяни Києва, які дали нам провідників і коней до першої застави Татар… Крім того, свідками є Бреславські купці, які їхали з нами до Києва… а також багато інших купців… із Польщі, із Австрії, що прибули до Києва після нашого від’їзду до Татар. Слугують свідками й купці з Константинополя, що приїхали в Русь через землю Татар і котрі перебували в Києві, коли ми повернулись із землі Татар".

 

Тобто "мертвий" після монгольського спустошення Київ (за версією московських джерел) масово їздить по сіль у Крим і торгує з усією Европою?

Перший ректор Київського університету професор М.Максимович у першій половині XIX століття писав: "В поруйнованому Києві був поруйнований Печерський монастир: проте усі 80 років Татарщини продовжувався неперервний ряд семи ігуменів Печерських… При усій волі Татарській над Руссю, не маємо права говорити про обезлюднення землі Київської".

 

О.Палій також згадує слова Пляно Карпіні про те, що у 1245 році в Києві був тисяцький, інші знатні люди й єпископи, а також численні купці з Венеції, Ґенуї, Пізи.

 

Князь Данило Галицький розпоряджався Київською метрополією, на яку в 1243 році посадив печатника Курила, котрий залишався на її чолі до 1281 року.

 

Загалом, про масове переселення слов’ян з середини ХІІІ століття з Руси в Залісся немає жодних достовірних фактів. Для подібної міграції немає жодних підстав ще з таких причин:

 

- Як вже зазначалося вище, періодичні переміщення князів, частини бояр, священників чи дружинників між містами Руси та підкореними нею територіями не означає переміщення всього народу.

 

- Руська земля відзначалася великою родючістю; переселятися з неї у лісові хащі й болота північного сходу без примусу не було жодного сенсу.

 

- За довгу історію свого існування давні українці неодноразово переживали масові набіги кочових орд; звичною тактикою для них було переховуватися в лісах Полісся, ярах лісостепу чи горах Карпат. Орди ніколи не затримувалися надовго, і, за деяких час, русичі поверталися до своїх домівок.

 

- Монголи винищували переважно великі фортеці, але не ганялися за людьми по сільській місцевості; вони мали плани збирати данину і не були зацікавлені у масовому винищенні населення.

 

- Русини інколи більше потерпали від сваволі власних князів, ніж від монгольських баскаків.

 

- За кілька років до захоплення Руси монголи вже захопили Суздаль, Ростов і Владімір; який сенс було русинам тікати в ті краї, де теж панували монголи? Насправді певна частина мешканців Руси могла переселитися у Галичину і на Волинь, де загарбників було менше. Тому ми й говоримо про Галицько-Волинське князівство як спадкоємця Руси.

 

- Влада ханів на території Руси протрималася лише одне століття, вже з другої половини XIV століття русини спільно з білорусами й литовцями звільнили від монголів майже всю територію Руси. Натомість Москва платила данину Орді, а потім Кримському ханству до початку XVIII століття.

 

Варто подати й вельми цікавий факт з власне московських джерел, на який звертає увагу український історик В.Білінський. В середині ХІХ століття видатні московські науковці - академік О.Уваров та археолог А.Богданов провели розкопки майже 8000 курганів у серці Центральної Московії довкола Москви. Поховання датовані VIII-XVI століттями. Дослідники не знайшли жодних слов’янських останків, виключно угро-фінські! … (Прим. авт. – у східних слов’ян, які прийняли християнство вже у ІХ-Х віці, не було традиції спалювати небіжчиків, тому гіпотетичні поховання повинні були зберегтися). Це дало підстави тому ж В.Білінському стверджувати, що сучасні московити ("росіяни") не є слов’янами, а їхню, безперечно, слов’янську москвинську ("російську") мову було створено аж у XVIII столітті й накинуто угро-фінському і тюркському етносам.

 

Наостанок повернімося до давньоруських літописів. Як вже, мабуть, стало зрозумілим, їхні оригінали майже не збереглися; ті ж, що нібито збереглися, чи їхні копії й переписи зненацька масово з’явилися у XVIII столітті у дворі Катерини Другої і з того часу зберігаються на території Московії. Офіційна Москва ніколи не дозволяла робити незалежний аналіз текстів, матеріялу (пергамент, папір) і чорнила із цих "документів". Їхній появі передували експедиції за дорученням імператорів у різні куточки України-Руси для виїмки усіх історичних свідчень, літописів, манускриптів, підручників, церковних книг, археологічних та культурних артефактів, а також діяльність протягом 1783-1792 років уповноваженої Катериною Другою "Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії" під керівництвом графа П.Шувалова. У новому світлі постає прозорлива фраза М.Грушевського про "літописні компіляції" московських ("російських") укладачів...

Основним завданням московських науковців завжди було вигадати переконливу теорію про те, як із угро-фінських і тюркських народів утворився слов’янський великоросійський етнос. Мовляв, великороси в Москві у XVIII столітті вже були, значить вони мусили туди колись якось потрапити. Такий підхід нагадує популярний в СРСР злам західних технологій шляхом крадіжки й наступного аналізу нутрощів оригіналу (reverse engineering). Тільки цього разу крадуть історичну ідентичність…

 

Підсумок

 

Підсумовуючи історичний екскурс, що маємо в сухому залишку?

 

Українська нація як продукт антсько-сарматської унії з домінуванням слов’янської компоненти веде свій родовід приблизно від V століття нашої ери і є прямою і єдиною спадкоємицею Руси, а також Волинсько-Галицького князівства, Великого Литовського князівства, Козацької Республіки, УНР і сучасної незалежної України.

 

Москвинську ("російську") націю "було народжено" в 1721 році указом Петра І про перейменування Московського царства в "Російську імперію". Її угро-фінські і тюркські предки, з незначним доважком в’ятичів, і досі мешкають на великому просторі між Карельським півостровом, Уралом та Каспієм, а особливо у верхів’ях басейнів Волги й Дону. Починаючи з XII століття вона є прямою спадкоємицею Ростово-Суздальської землі, Володимиро-Суздальського князівства, а також Московського князівства і Московського царства як улусу Золотої орди і Кримського ханства, Московської ("Російської") імперії, СРСР та сучасної "Російської Федерації".

 

Один народ, так?

***

Олександр Александрович (1971 р.н.) є чинним Надзвичайним і Повноважним послом України в Республіці Сербія від 02.06.2015, працював на різних посадах в МЗС України з 1995 року.
Сторінка 1 із 574

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles