logo

Володимир Василенко, Київ, Національний форум "Нова стратегія миру та безпеки", 30.10.2018

 

Сьогодні, лише лінивий не говорить про існування ворожих та недружніх відносини між Московією та Україною, але мало хто задумується, якою ж є природа цього конфлікту між Україною та Московією. 

 

УКРАЇНА — ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ВОРОГ МОСКОВІЇ 

 

Якщо ми уважно проаналізуємо історію і нинішній етап українсько-московських відносин, то ми можемо прийти до висновку, що Московія, московська владна еліта, московська еліта в широкому сенсі, московське суспільство вважають Україну своїм екзистенційним ворогом, наголошую — не просто ворогом, а екзистенційним ворогом, і це повинні усвідомити всі — керівництво нашої держави, провідна українська еліта і наше суспільство. 

МЕТА ПОЛІТИКИ МОСКОВІЇ ЩОДО УКРАЇНИ 

 

Остаточна мета "української політики" Московії сьогодні ― ліквідація незалежної державності України, тотальне знищення української нації та України як суб'єкта міжнародного права та як геополітичної реальності. Це факт, не моя вигадка. 

 

Вибудовуючи нашу політику з Московією, ми маємо виходити з цього реального факту. Якщо ми цього не робитимемо, заходи, спрямовані на захист нашої національної безпеки і наших життєво важливих національних інтересів, ніколи не будуть адекватними. 

ВІЙНА МОСКОВІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ ТРИВАЄ ВЖЕ ПОНАД 300 РОКІВ 

 

Реалізувати свою мету щодо України Московія прагне шляхом війни, і ця війна розпочалася не 20 лютого 2014 року, вона розпочалась понад 300 років тому, триває зараз, і триватиме доти, доки перемогу у цій війні не одержить одна із сторін. Я сподіваюсь, що перемогу здобуде Україна. 

 

ІСТОРИЧНА МІСІЯ УКРАЇНИ 

 

Історична місія України полягає в остаточному знищенні московської імперії. У свій час, українська еліта (кінець XVII століття – початок XVIII століття) зробила дуже багато для становлення московської імперії та московськоі імперської державності і тепер історична місія України – її зруйнувати, і зруйнувати остаточно. 

ДВА СКЛАДНИКИ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ 

 

Війна, яку нині веде Московія проти України, і яку часто також називають гібридною війною, насправді має 2 складники: 1) збройна агресія; 2) гуманітарна агресія. 

 

Збройна агресія завжди має на меті фізичне знищення сторони, проти якої вона здійснюється; мета гуманітарної агресії – знищення національної ідентичності народу шляхом м’якої сили, і знищення її остаточно. 

ГУМАНІТАРНА АГРЕСІЯ Є СТРАШНІШОЮ ЗА ЗБРОЙНУ

 

Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновиться, якщо буде збережено її ідентичність. Однак, країна ніколи не відновиться і ніколи не стане знову незалежною державою, якщо її народ втратить ідентичність внаслідок гуманітарної агресії. 

 

ЧОТИРИ СКЛАДНИКИ ГУМАНІТАРНОЇ АГРЕСІЇ

 

Гуманітарна агресія має 4 складники: 

 

1) мовно-культурна війна, яку Московія веде весь час проти України; 

2) інформаційно-пропагандистська війна; 

3) війна проти української історичної пам'яті; 

4) конфесійна війна. 

 

Оце чотири виміри гуманітарної агресії. 

 

Якщо гуманітарна агресія проти якоїсь держави закінчується успішно, то держава просто зникає.

 

ЯК МОЖЕ ВИСТОЯТИ УКРАЇНА 

 

Висновок: У протиборстві з Московією Україна може вистояти лише як Українська Україна, яка покладається насамперед на власні сили, але одночасно спирається на своїх союзників та партнерів. 

 

Тому, надзвичайно важливе завдання – не тільки зміцнювати обороноздатність країни, а й провадити притомну, ефективну гуманітарну політику, яка має стати знаряддям боротьби проти знищення нашої ідентичності.

 

ПЕРШОЧЕРГОВЕ ЗАВДАННЯ УКРАЇНИ

 

Сьогодні, Україна перебуває в тяжкій ситуації. Я сподіваюсь, ми вийдемо з цієї ситуації, але за умови, якщо ми будемо тверезо оцінювати її. На мій погляд, сьогодні першочергове завдання (тактичний пріоритет) полягає не в тому, щоб негайно звільнити окуповані території, а у тому, щоб не зазнати ще більших територіальних втрат та принизливої воєнної ганебної поразки.

 

СТРАТЕГІЧНА МЕТА УКРАЇНИ

 

Сподівання на перемогу у війні проти Московії, повернення окупованих територій – це стратегічний пріоритет, який може бути досягнутий лише шляхом постійного якісного підвищення обороноздатності країни, граничного використання ресурсів держави та мобілізації всього суспільства для боротьби з агресором, зміцненням єдності держави і суспільства.

 

НА ЧАСІ — БЕЗЖАЛЬНЕ ЗНИЩЕННЯ АГЕНТУРИ ТА ПРИПИНЕННЯ ДІЙ КОРИСНИХ ІДІОТІВ

 

Необхідні рішучі дії влади, спрямовані на безжальне знищення ворожої агентури, яка вільно почуває себе в цій країні, придушення п'ятої колони і припинення активної та шкідливої діяльності корисних ідіотів, яких, на жаль, ще дуже багато в цій країні, і які не усвідомлюють, що діють на користь ворога.

 

ВІЙНА НЕ НА СХОДІ УКРАЇНИ, ВІЙНА ЙДЕ ПРОТИ ВСІЄЇ УКРАЇНИ

 

Ми повинні зрозуміти, що збройна агресія Московії відбувається не на сході України. Інформпростір рясніє виступами політиків, журналістів, експертів, що у нас іде "війна на сході України". Та немає війни на сході України, є війна проти всієї України і війна на знищення України! Оце треба розуміти!

 

ОЛІГАРХІЯ ТА КОРУПЦІЯ — ВОРОГИ УКРАЇНИ

 

На успіх у боротьбі проти агресора можна розраховувати лише у тому випадку, коли посадовці всіх рівнів позбудуться комплексу малоросійської меншовартості, а керівництво держави спиратиметься на українську більшість, а не на олігархічну меншість, і вестиме рішучу боротьбу проти корупції в цій країні, особливо в збройних силах, бо корупція, пов'язана насамперед з діяльністю олігархічних кланів, морально розкладає суспільство і підриває оборонні зусилля держави. 

 

ВАЖЛИВІСТЬ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ТА ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ 

 

Звичайно, якщо ми говоримо про оздоровлення держави, про її ефективність, то необхідно, щоб керівництво держави здійснювало активну, послідовну, цілеспрямовану гуманітарну політику, на вістрі якої сьогодні найактуальніше ― ухвалення Верховною Радою України закону про українську мову як державну і забезпечення ефективної імплементації цього закону.

 

Чим були викликані втрати, яких зазнала Україна, які території були втрачені внаслідок агресії? Було втрачено території, де відбулась систематична та повна зачистка всього українського, за потурання, до речі, тодішньої української влади.

 

Якби в країні існувала нормальна гуманітарна політика та сформувалась міцна українська ідентичність, то того, що відбулось у 2014 році ніколи б не трапилось – і взагалі не трапилось би цієї війни. Але за умови, що обороноздатність країни була би на належному рівні. 

 

СПРАВЖНЯ РОЗБУДОВА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

 

На жаль, усі попередні президенти та уряди України переважно руйнували Збройні Сили України, а не розбудовували їх на основі стандартів НАТО та відповідно до сучасних умов.

 

ДИПЛОМАТИЧНА БОРОТЬБА ПРОТИ МОСКОВІЇ 

 

Боротьба проти агресора має супроводжуватись системним, активним і постійним використанням правових і дипломатичних механізмів та засобів захисту наших інтересів. На жаль, вище керівництво держави і Міністерство закордонних справ не використовують належним чином механізми міжнародного права для захисту наших національних інтересів, або використовує їх для того, щоб робити собі піар, або рекламу.

 

Ну візьмемо, наприклад, заяви про те, що ми підемо в міжнародні суди і там доб'ємося успіху... Цим Зеркаль відзначається, Клімкін, та інші...

 

ПОЗОВІВ ДО МІЖНАРОДНИХ СУДІВ НЕДОСТАТНЬО

 

Які міжнародні суди?.. Будь-яке порушення міжнародного права може бути предметом розгляду в суді лише тоді, коли обидві сторони в конфлікті дають згоду звернутись до міжнародного суду. Тому позови, які Україна подала до Міжнародного суду ООН – це позитив і в принципі правильний крок, ― але неправильним і неприпустимим є введення суспільства в оману, заявами і натяками, що таким чином ми досягнемо відповідальності Московії за агресію.

 

Сьогодні в міжнародних судах вирішується лише питання відповідальності Московії за порушення окремих Конвенцій. 

 

Рішень міжнародних суддів про відповідальність Московії за агресію не буде, й бути не може, оскільки вона відкинула пропозицію України про використання Міжнародного суду ООН для вирішення конфлікту, породженого московською збройною агресією.

 

КОНСОЛІДОВАНА ПРЕТЕНЗІЯ УКРАЇНИ ДО МОСКОВІЇ 

 

Що ж може зробити Україна, використовуючи свої внутрішні механізми та механізми міжнародного права? Сьогодні для відшкодування шкоди, якої зазнали громадяни України внаслідок московської агресії, можна використати Европейський суд з прав людини. Для реалізації відповідальності Московії перед Україною як державною ми повинні виконати «домашнє завдання». Що я маю на увазі?

 

Україна, якщо ми себе поважаємо, має підготувати консолідовану претензію до Московії, як до держави-агресора. Це складне завдання, бо треба зібрати всі докази, які свідчать про те, що Московія (попри на те, що вона заперечує свій факт участі в агресії) дійсно здійснює агресію, її війська починали агресію і вони досі перебувають на території України; підрахувати всю шкоду, яку спричила ця агресія на території України, всі збитки, яких зазнає держава, ліквідуючи цю шкоду, та зафіксувати всі воєнні злочини щодо України. І тоді формально пред'явити цю претензію Московії як державі-агресору. 

 

Питання, як і коли претензію буде реалізовано, це вже інше питання, але нині ми маємо точно знати, яких втрат ми зазнали конкретно і скільки Московія нам завинила. Водночас, ми не знаємо, що трапиться через рік, два або десять.

 

Сьогодні, наші друзі поляки ставлять питання про відповідальність Німеччини за знищення Варшави. Скільки років минуло з кінця Другої світової війни? Відповідь риторична.

 

ЛИШЕ СИСТЕМНІ ТА ЖОРСТКІ САНКЦІЇ ЩОДО МОСКОВІЇ 

 

Завершуючи, я хочу сказати про те, що я давно кажу: Україна має працювати над запровадженням власних системних і дуже жорстких санкцій проти держави-агресора. Лише тоді Україна матиме право вимагати, щоб санкції застосовували і ужорсточували і Европейський Союз, і США, і інші члени міжнародної спільноти.  

 

У нас існує, на жаль, недолугий закон про санкції, який ухвалили у серпні 2014 року. Його ліпили поспіхом, не фахівці, він юридично є дефектним. Треба ухвалити нову редакцію цього закону, і виробити системну державну політику санкцій проти Московії.

 

НАДЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИПЛОМАТІЇ — АНТИПУТІНСЬКА КОАЛІЦІЯ

 

А надзавданням української дипломатії має стати створення антипутінської коаліції, щось на зразок антигітлерівської коаліції, щоб реалізувати відповідальність Московії за злочини, які вона вже вчинила і чинить наразі проти окремих країн і міжнародної спільноти.

 

І це буде найкращим попереджувальним заходом та превентивним інструментом для недопущення світової пожежі, яку Путін обіцяє розпалити.

 

*

 

Володимир Василенко – український правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор. З 2006 по 2010 – представник України в Раді ООН з прав людини. У 2018 році його обрано аудитором НАБУ за квотою Верховної Ради.

 

Відео виступу пана Василенка:

https://youtu.be/SMis-61Lo14

Алекс Бен-Арі, Radio Lemberg Israel, 20.09.2019

 

Кілька днів тому в Ізраїлі відбулися дочасні парламентські вибори (120 депутатів, пропороційна система за партійними списками, прохідний бар’єр 3,25%). Попередній Кнесет (парламент держави), двадцять першого скликання, проіснував лише п’ять місяців зі запланованих чотирьох років. На дочасні вибори довелося піти через патову ситуацію — вічний протягом останніх десяти років прем’єр-міністр країни, Бенямін Нетаніягу (лідер правоцентристської партії “Лікуд” — “Консолідація”), вперше не зумів створити коаліції.

  

Каменем спотикання стала жорстка позиція Авіґдора Лібермана (лідера партії “Ісраель Бейтену” — “Наш дім - Ізраїль”), який вимагав ухвалити у другому й третьому читанні закон, який регулює призов учнів релігійних закладів (єшив) до війська, у первісному вигляді. Праві релігійні партії ШАС (“Союз сефардських євреїв-оберігачів Тори”) та “Ягадут Гатора” (“Єврейство Тори”) не погодилися з таким розвитком подій, і панові Нетаніягу просто забракло голосів без них.
 

Замість того, аби в такій ситуації доручити створити нову коаліцію Бені Ґанцу, лідерові лівоцентристської партії “Кахоль-Лаван”(синьо-білі) — наступної за кількістю голосів партії в кнесеті, пан Нетанягу схитрив, і запропонував провести дочасні вибори. Розуміючи, що в жодної політичної течії немає достатньо голосів для формування коаліції, практично всі партії погодилися на такий крок.

 

Але результати вересневих виборів стали фактично тотожними до квітневих. Мало того, партія Лікуд отримала лише 31 мандат (було 39), а партія Кахоль-Лаван зберегла 33 мандати (було 35), тобто Ґанц отримав навіть більше депутатів ніж Нетаніягу.

 

Попри такий результат, у лівоцентристського блоку теж не вистачило голосів (треба 61 голос) для формування коаліції. Тобто в Ізраїлі виникла така ситуація, коли традиційний поділ на два великі політичні табори є безперспективним, і єдиним виходом стало формування уряду національної єдності на базі двох найбільших партій — лівоцентристської та правоцентристської. 

 

З’ївши зуби за всі ці роки в політиці, на другий день після виборів пан Нетаніягу навипередки запропонував панові Ґанцу терміново провести перемовини з ока на око. За сприяння Реувена Рівліна, президента країни, лідери обидвох партій потисли руки на урочистостях на честь Шимона Переса (1923-2016). Ця подія, хай символічна, може стати першим позитивним кроком до розв’язку політичної кризи, особливо на фоні брудних виборчих перегонів, коли представники кожної з цих партій запевняли виборців, що вони в жодному випадку не сидітимуть в одній коаліції зі своїми суперниками, бо це конкуренти й ідеологічні вороги.

 

isra3

Нетаніягу, Рівлін, Ґанц.

 

Однак згодом Ґанц трохи знизив напругу, заявивши, що він не проти уряду націлнальної єдності, за умови що він його створить. Симпатики лівоцентристів вже почали говорити, що біло-сині захочуть поставити на всі посади своїх кандидатів, зокрема й на порсаду спікера Кнесету. Та чи вистачить їм на це голосів? У теперішній ситуації це дуже сумнівно, і для такого рішення треба шукати компромісів між двома головними блоками. Та природньою частиною політичного покеру завжди був та є блеф і підвищення ставок, до чого й вдається Ґанц. А в цьому аспекті він дуже виріс як політик порівняно з минулими виборами. Тож наступні дні будуть дуже цікавими, а тим часом можна підбити деякі інші підсумки виборів.

 

ЧАРИ БІБІ БІЛЬШЕ НЕ ДІЮТЬ ?

 

Під час кожної попередньої виборчої кампанії Нетаніягу вмів в останню мить скористатися дрібною політичною маніпуляцією, чим консолідував довкола себе більшість виборців і завжди випереджав передвиборчі опитування та екзит-поли. Та не цього разу. 

 

Звісно, ще дуже рано списувати в архів такого досвідченого політика як Нетаніягу. Наймовірніше, ми знову побачимо його на посаді прем’єр-міністра Ізраїлю — чи як чинного голову уряду під час чергового провалу коаліційних перемовин та походу вже на треті вибори цього року, чи як ротаційного голову коаліційного уряду (коли пів терміну уряд очолюватиме Ґанц, а наступні пів терміну — Нетаніягу). Та щось в його агітаційних здібностях явно дало збій.

 

БІЛО-СИНЯ АЛЬТЕРНАТИВА 

 

Мало хто згадує про це, та насправді до складу партії “Кахоль-Лаван” входять чотири дрібні партії: партія “Хосен Леісраель” (“Сила Ізраїлю”, лідер — Бені Ґанц, колишній головнокомандувач ЦАХАЛ), центристська світська партія “Єш Атіда” (“Майбутнє є”, лідер — Яір Лапід, колишній журналіст, а згодом і міністр фінансів), група поміркованих правих розкольників з партії “Лікуд” (лідер — Моше Яалон, колишній головнокоманндувач ЦАХАЛ та колишній міністр оборони), та нова політична сила на чолі з Ґабі Ашкеназі (теж колишній головнокомандувач армії). 


Жартома цю партію називали “партією генералів”, хоча це все, що їх об’єднує, окрім хіба ще спільної для всіх неприязні до Нетаніягу, на чому й ґрунтувалась уся їхня передвиборча діяльність.

 

Isra4

Яалон, Ґанц, Лапід, Ашкеназі.

 

Більшість їхніх виборців голосувала за принципом “лиш би не Бібі”. Та тепер настав час запитати: якою є позиція біло-синіх в економіці, якою — в галузі освіти, якою — в охороні здоров’я, тощо? Буде дуже важко найти спільний стержень у такій колоритній компанії…

 

СМЕРТЬ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ

 

В емоціях нових виборів мало хто звернув увагу на політичну смерть соціал-демократів. Ні, до Кнесету вони звісно попали, але партія робітників “Авода” (робота) отримала лише 6 мандатів, що вкрай мало порівняно з колишніми 19 депутатами десять років тому, та нищівно мало порівняно з 40+ депутатами років сімдесят тому, в часи заснування сучасного Ізраїлю. 

 

Отже виборцями партії “Авода” залишилися лише спражні її ідеологічні прихильники, решта її електорату перетекло до “Кахоль-Лаван” тановоствореноїультралівої“ГамаханеГадемократі” (демократичний табір), очолюваної Егудом Бараком, колишнім головнокомандувачем ЦАХАЛ та колишнім прем'єром.

 

ЩО НАДИХАЄ ЛІБЕРМАНА?

 

Тепер звернімо увагу на головного каталізатора дочасних виборів. Що заставило керівника колись ультраправої партії зайняти балансувальну роль в ізраїльській політиці? Ліберман був першим, хто заговорив про уряд національної єдности, а зараз він вдає з себе такого собі посередника в перемовинах між двома партіями-переможцями. 


Ще недавно аудиторією партії “Ісраель Бейтену” була так звана “рассійская уліца”. Так у цій країні називають імігрантів з колишнього есересеру, які дуже погано асимілюються з рештою мешканців Ізраїлю. Попередні 20 років Ліберману вистачало їхніх голосів, та зараз цей його електорат почав скорочуватися.

 

Прийшов час залучити нову аудиторію, і немає нічого дієвішого ніж зіграти на антирелігійній риториці. Саме завдяки цьому так зросла кількість мандатів за півроку: було 5, а стало 8 мандатів. Частиною його виборців стали колишні прихильники світської “Єш Атіда” (решта голосували за біло-синіх).

 

isra1

Ліберман

 

Правоцентристська партія “Лікуд” теж втратила голоси після такої перетурбації Лібермана. Саме його, свого колишнього партнера в коаліції, звинуватив Нетаніягу в небажанні створення нової більшості. Вперше за багато років партія “Лікуд” почала вести агітацію російською мовою, прямо конкуруючи з партією “Ісраель Бейтену”. Також вперше за 20 років Нетаніягу відвідав Україну та вчергове полетів до Сочі на зустріч з Путіном за кілька днів до виборів. Та всі ці його кроки були більше картинними, а на місцях всю справжню роботу з виборцями проводили активісти Лібермана, які мають реальний контакт з “рассійской уліцей”.

То що сталося з самим Ліберманом? Ми що раз менше чуємо від нього жорсткі антиарабські напади та мілітаристські заклики, і що раз більше він претендує на консолідатора в суспільстві. На скільки вистачить такого Лібермана — це питання часу. 

 

Результати виборів після підрахунку 99.8% голосів, кількість мандатів (всього 120):

 

33 — Кахоль-Лаван («синьо-білі»), лівоцентристи.

31 — Лікуд («консолідація»), правоцентристи.

13 — Об’єднаний арабський список.

9 — ШАС (союз сефардських євреїв-оберігачів Тори), праві.

8 — Ісраель Бейтену («наш дім Ізраїль»), колись ультраправі.

8 — Ягадут Гатора («єврейство Тори»), праві.

7 — Яміна («праворуч»), праві.

6 — Авода-Ґешер («робота-міст»), ліві.

5 — Гамахане Гадемократи («демократичний табір») ультраліві.

Friday, 20 September 2019 08:54

UKRAINE: SLOW DOWN ALREADY

Melinda Haring, Atlantic Council, 17.09.2019

 

Two weeks ago, everything looked grand in Ukraine. Two historic elections brought an inexperienced president and his brand-new party to power on the promise of peace and massive economic growth.

 

At first, it was hard to know what to make of Volodymyr Zelenskyy, the forty-one-year-old comic turned president. He berated and fired corrupt officials, and posted two prominent reformers with impeccable credentials to national security and defense positions. Simultaneously, however, he appointed the former attorney of the country’s most notorious oligarch as the head of his administration. 

 

Zelenskyy got more good marks after selecting Oleksiy Honcharuk, a thirty-five-year-old who spent the last four years pressing the government to improve Ukraine’s business climate, as prime minister. Honcharuk selected a promising cabinet, and Zelenskyy and Honcharuk made a series of concrete vows. They pledged that by unleashing a series of liberal market reforms, the economy would grow 40 percent and one million new jobs would be created over the next five years.

 

“Ukraine’s libertarian revolution,” as journalist James Brooke put it, appeared underway. The big reform that the West has been beseeching Ukraine to undertake for years—legalizing the sale of farmland—would finally happen by December. The government also promised to clean up customs, privatize state-owned companies, fix the tax code, rewrite its labor code, and many other sensible reforms. 

 

The West breathed a sigh of relief. Maybe Ukraine would finally get things right.

 

Much changed last week. First, oligarch Ihor Kolomoisky reappeared publicly. Second, the presidential administration began pressing flawed bills through the parliament it controls and made a series of decisions that can only mean one thing: Zelenskyy is consolidating power. Ukraine is rapidly switching to a presidential republic from the parliamentary-presidential system its constitution prescribes. And the worst part is that there’s little to stop him. 

On September 10, the country’s most notorious oligarch Ihor Kolomoisky met with Zelenskyy. The caption on the presidential Facebook page reads that the two spoke about business and energy. The meeting took place one day before the International Monetary Fund returned to Kyiv for meetings. The timing was odd: Zelenskyy spent much of the presidential campaign distancing himself from Kolomoisky, who had been his business partner. Zelenskyy swore many times that he wasn’t under the influence of Kolomoisky and that he’s his own man.

 

Ukraine needs another IMF program, and one of the red lines for a new program is that PrivatBank, the bank that Ukraine nationalized in late 2016 that Kolomoisky had co-owned, stays nationalized. Kolomoisky is fighting mightily to get it back.

 

Kolomoisky’s presidential photo-op coincides with a number of other worrying signals. The day after the photo, police raided the headquarters of PrivatBank. The former head of the National Bank who had the gumption to take Kolomoisky’s bank away, Valeria Gontareva, was struck in a hit-and-run accident on August 26; additionally, her son’s car was lit on fire in Kyiv on September 5, and on September 12 the police appeared at Gontareva’s Kyiv apartment with crowbars. On September 17, her home in Kyiv was burned to the ground. Gontareva has warned that she may seek asylum and that if anything happens to her, Kolomoisky is to blame.

 

Last week, Kolomoisky appeared at the Yalta European Strategy summit for the first time that anyone can remember. He attended lunch, smiled for hundreds of selfies, and took questions from journalists for more than three hours.

 

Then the new prime minister told the Financial Times that the government is willing to compromise on PrivatBank, but later denied the report.

 

What does all of this mean? Some analysts see the worst: the elections are behind us, the West is convinced that Ukraine is on the right path and won’t say a darn thing so long as the economy grows, and Kolomoisky can do what he wants. Others note that Kolomoisky is a wily, unpredictable operator and may not be as strong as he appears. He may be trolling all of us, trying to signal that he has undue influence when he has little.

 

What’s clear is that the optics are terrible. Zelenskyy needs to maintain the appearance of fighting the oligarchs; last week’s Kolomoisky sightings do not further the image of a president who claims that everyone will get a fair shake. If the new administration wanted to reassure the IMF and the West, this was exactly the wrong way to do it.

 

Ukraine also had a bad week domestically. The new president and parliament are quickly consolidating power, from dismissing the Central Election Commission to introducing flawed judicial reform bills that would give the new general prosecutor unlimited power to reform its office, ignore the problematic High Council of Justice, a body with the power to hire, fire, and discipline bad judges, and reduce the number of Supreme Court justices.

 

Critics in and outside of government charge that these steps are meant to ensure that the new parliament and existing judges remain loyal. Parliament also plans to introduce new rules that would enable political parties to remove MPs if they don’t vote or behave the right way. Once these changes are consolidated, some of the most important institutions will be easy to control.

 

Without a doubt, the new parliament has done some good things. Among other things, observers are quick to point out that it finally eliminated parliamentary immunity; starting on January 1, MPs can be prosecuted for illegal actions.

 

But the central organizing principle is speed. Zelenskyy’s Servant of the People party thinks it has six months to press through its agenda before its support dries up, and its attitude is pass now, fix later. However, that means there’s no time for MPs to read or debate the draft bills. One can criticize the Poroshenko administration for many things (I certainly did), but its officials took at least a year to figure out how to reform and pass new legislation on the Supreme Court, for example, and even then they got it wrong. (Most experts point out that twenty-five percent of Poroshenko’s “reformed” Supreme Court is tainted.) Servant of the People wants to “fix” the court in weeks. And because Zelenskyy and his office control the parliament, they can shove through just about any bill they like.

 

Take one bill under consideration. The IMF wants parliament to reinstate a law on illicit enrichment, which means that people who have more wealth than they’ve legitimately earned will be punished. On paper, it sounds great. However, Servant of the People raised the limit to about $600,000. This means that those who stole below $600,000—over 75 percent of the officials whom the National Anti-Corruption Bureau wanted to prosecute in the past five years—wouldn’t be sent to jail if they had been convicted. The new bill would confiscate assets below $600,000 but it wouldn’t send these crooks to jail. 

Pushing through a bill like this is the wrong approach, especially since the new government has no feedback loop. While Zelenskyy can legitimately claim to have an overwhelming mandate, social media does not count as two-way communication. He hasn’t taken any interviews since he became president, and civil society already feels alienated and ignored.

 

Ukraine has a great chance to turn things around: to become a real Western country with a rules-based system where investors want to go, and to stem its massive brain drain problem. But passing complex legislation in eighteen minutes and insisting on speed over substance is exactly the wrong way to do it. And so is giving Kolomoisky the time of day.

Сторінка 1 із 553

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles