logo

Том Берт, Microsoft (корпоративний віце-президент Microsoft з безпеки та довіри клієнтів), 10.09.2020

 

Протягом останніх тижнів корпорація Майкрософт виявила кібератаки на людей та організації, які беруть участь у найближчих президентських виборах США, зокрема невдалі напади на людей, пов'язаних і з кампаніями Трампа, і з кампаніями Байдена, про це детально написано нижче.

 

Ми маємо і ми будемо захищати нашу демократію від цих атак та інформуватимо про такі атаки можливих жертв завдяки інструментам безпеки в наших продуктах та послугах.

 

Факти, про які ми сьогодні розповідаємо, дають зрозуміти, що іноземні спецгрупи активізували свої зусилля, скеровані на листопадові вибори 2020 року, як це й передбачалося, і все це узгоджується з тим, про що повідомляли уряд США та інші аґенції. Окрім того, ми повідомляємо про напади на інші установи та підприємства у всьому світі, що відображають подібну підривну діяльність.

 

Ми виявили, що:

 

• Спецгрупа «Стронцій», яка діє з Московії, атакувала понад 200 організацій, зокрема політичні кампанії, правозахисні групи, партії та політичних консультантів

 

• Спецгрупа «Цирконій», яка діє з Китаю, напала на високопосадовців, пов'язаних з виборами, зокрема на осіб, пов'язаних з виборчою кампанією Джо Байдена, та видатних лідерів міжнародної спільноти

 

• Спецгрупа «Фосфор», яка діє з Ірану, продовжила атакувати особисті облікові записи осіб, пов'язаних з виборчою кампанією Дональда Трампа

 

Більшість цих атак було виявлено та зупинено інструментами безпеки, вбудованими в наші продукти.

 

Ми безпосередньо повідомили тих, на кого було націлено атаки, щоби вони могли вжити заходів для захисту.

 

Сьогодні ми розповідаємо про деталі цих атак, і там, де ми конкретно називаємо жертв, ми робимо це за їхньої згоди.

 

Те, що ми бачили, узгоджується з попередніми схемами нападів, які націлено не лише на кандидатів та співробітників передвиборчої кампанії, а й на тих, з ким вони консультуються з ключових питань.

 

Ці заходи наголошують на нагальній потребі осіб та організацій, які задіяні у політичному процесі, обов’язково користуватися перевагами безкоштовних та недорогих інструментів безпеки, щоби захистити себе, коли ми наближаємось до дня виборів.

 

Наприклад, в Microsoft ми пропонуємо AccountGuard threat monitoring та Microsoft 365 for Campaigns and Election Security Advisors, щоби допомогти захистити кампанії та їхніх волонтерів.

 

Загалом, ці напади підкреслюють постійну важливість роботи, яку проводиться в ООН щодо захисту кіберпростору та таких ініціатив, як Паризький заклик до довіри та безпеки в кіберпросторі (Paris Call for Trust and Security in Cyberspace).

 

СТРОНЦІЙ

 

«Стронцій» - це спецгрупа, яка діє з Московії, атаки якої кілька разів відстежував Microsoftі вживав заходів для їхнього зриву.

 

У звіті спецпрокурора Роберта Мюллера її також було визначено як організацію, відповідальну за напади на президентську кампанію Демократичної партії у 2016 році.

 

Центр розвідки загроз Microsoft (Microsoft’s Threat Intelligence Center, MSTIC) спостерігав серію атак, проведених «Стронцієм» з вересня 2019 року по сьогодні.

 

Подібно до того, що ми спостерігали у 2016 році, «Стронцій» розпочинає кампанії зі збору реєстраційних даних людей або компрометації їхніх облікових записів, щоби зібрати потрібну інформацію для підривних дій.

 

Багато жертв атак «Стронцію у цій кампанії, які зачепили загалом понад 200 організацій, є прямо чи опосередковано пов'язаними з найближчими виборами в США, а також жертвами атак є політичні організації в Европі.

 

Серед жертв є:

 

Політичні консультанти в США, що обслуговують республіканців та демократів;

Аналітичні центри, наприклад Німецький фонд Маршалла США, та правозахисні організації;

Федеральні та місцеві партійні організації в США; 

Европейська народна партія та політичні партії у Великій Британії.

 

Інші жертви, які нещодавно атакував «Стронцій»  -- це бізнеси у галузях розваг, гостинності, виробництва, фінансових послуг та фізичної безпеки.

 

Microsoft стежила за цими атаками та повідомляла можливих жертв протягом кількох місяців, але лише нещодавно ми дійшли до того моменту нашого розслідування, коли ми можемо з високою впевненістю визначити джерелом цих атак групу «Стронцій».

 

Розслідування MSTIC показало, що «Стронцій» значно розвинув свою тактику після виборів 2016 року, зокрема задіявши нові засоби розвідки та нові технології, щоби приховати свої операції.

 

У 2016 році ця спецгрупа насамперед користувалася фішингом, щоби перехопити паролі людей.

 

Ба останнім часом почалися грубі атаки та розпорошення паролів - дві тактики, які, ймовірно, дозволили їм суттєво автоматизувати свої дії.

 

«Стронцій» також по-новому замаскував ці атаки зі збору облікових даних, провівши їх через понад 1000 постійно змінних IP-адрес, багато з яких є пов'язаними з послугою анонімізації Tor.

 

«Стронцій» періодично навіть розширював свою інфраструктуру, щодоби додаючи та видаляючи до 20 ІР адрес, аби ще глибше замаскувати свої дії.

 

Ми також працюємо з нашими клієнтами, щоби допомогти їм у активній боротьбі проти таких загроз в їхньому середовищі, і ми оприлюднили додаткові нюанси та вказівки щодо діяльності спецгрупи «Стронцій».

 

ЦИРКОНІЙ

 

«Цирконій», спецгрупа, яка працює з Китаю, намагалася отримати інформацію про організації, пов'язані з найближчими президентськими виборами у США.

 

Ми виявили тисячі атак «Цирконію» від березня 2020 до вересня 2020 року, з яких майже 150 атак досягли своїх цілей.

 

Жертвами були особи двох категорій.

 

По-перше, група цілила в осіб, тісно пов’язаних з президентськими кампаніями та кандидатами в президенти США.

 

Наприклад, спецгрупа «Цирконій»  опосередковано та безуспішно цілилась на кампанію Джо Байдена через некомерційні акаунти електронної пошти, які належать людям, пов’язаним з цією кампанією.

 

«Цирконій» також цілився у принаймні одну відому особу, яка раніше пов'язану з адміністрацією Трампа.

 

По-друге, група цілилася у відомих осіб міжнародної спільноти, в академіків з міжнародних справ з більш ніж 15 університетів, а також атакувала особисті профілі, пов'язані з 18 міжнародними політичними та політичними організаціями, зокрема Атлантичну Раду (Atlantic Council) та Стімсонівський центр (Stimson Center).

 

«Цирконій» використовує те, що називають веб-помилками, або веб-маяками, прив'язаними до домену, який вони придбали та наповнювали вмістом.

 

Потім спецгрупа надсилає відповідну URL-адресу або в тексті електронного листа, або як додаток до облікового запису.

 

Хоча сам домен може й не мати шкідливого вмісту, така веб-помилка дозволяє «Цирконію» перевірити, чи намагався користувач отримати доступ до сайту.

 

Для кіберспецгруп це найпростіший спосіб провести розвідку серед особистих профілів політиків, щоби визначити, чи обліковий запис є справжнім і чи є активним його користувач.

 

ФОСФОР

 

«Фосфор» - це спецгрупа, яка діє з Ірану, і яку MSTIC пильно відстежує вже протягом кількох років.

 

Спецгрупа проводила шпигунські кампанії, спрямовані на широкий спектр організацій, традиційно пов’язаних з геополітикою, економікою та правами людини в регіоні Близького Сходу.

 

Наприкінці 2019 року Microsoft вжила юридичних заходів проти інфраструктури «Фосфору» та її зусиль, спрямованих на президентської кампанії в США.

 

Минулого місяця, в рамках наших постійних зусиль, спрямованих на зрив діяльності «Фосфору», Microsoftзнову отримала дозвіл федерального суду у Вашинґтоні (округ Колумбія) взяти під свій контроль 25 нових доменів Інтернету, які використовуються «Фосфором».

 

З тих пір Microsoft взяла під контроль ті домени. На сьогодні ми використовуємо цей метод, перебравши під контроль загалом над 155 доменами «Фосфору».

 

З моменту останнього розкриття «Фосфор» намагався отримати доступ до особистих чи робочих профілів осіб, які прямо чи опосередковано беруть участь у виборах президента США.

 

У травні та червні 2020 року «Фосфор» безуспішно намагався ввійти в облікові записи службовців Адміністрації президента США та його виборчої кампанії.

 

ПІДТРИМКА КІБЕРБЕЗПЕКИ

 

Ми повідомляємо про подібні напади, бо вважаємо важливим, щоби світ знав про загрози демократичним процесам.

 

Критично важливо, щоби всі, хто безпосередньо чи опосередковано бере участь у демократичних процесах у всьому світі, усвідомлювали ці загрози та вживали заходів для захисту і у своїй особистій, і у професійній діяльності.

 

Ми звітуємо про нашу діяльність нашим замовникам, а також і широкому загалу, коли це стосується громадськості, незалежно від державної приналежності спецгрупи.

 

Ми вживаємо додаткових заходів для захисту споживачів, які беруть участь у виборах, в уряді та у формуванні політики.

 

Ми й далі розкриватимемо інформацію про додаткові зусилля щодо захисту демократії.

 

Ми також вважаємо, що США потребують збільшення федерального фінансування, щоби штати могли краще захистити свою виборчу інфраструктуру.

 

Хоча політичні організації, на які націлено такі атаки, не задіяно в системи голосування, але подібні підривні дії проти виборчого процесу у США стосується всієї екосистеми.

 

Ми й надалі заохочуватимемо державні й місцеві виборчі органи в США посилювати свої дії та готуватися до потенційних атак.

 

Як зазначають експерти з питань безпеки виборів, додаткове фінансування є нагально потрібним, тим більше, що значні кошти витрачаються на зміни в голосуванні, пов'язані з COVID-19.

 

Ми закликаємо Конґрес ухвалити рішення про додаткове фінансуванням штатів і надати їм те, що їм треба, для захисту власне голосування та, зрештою, нашої демократії.

 

переклад українською — John Lemberg 

Олександр Александрович, Цензор.нет, 31.08.2020

 

Нещодавно автор виклав своє бачення мови як одного із первнів культурної ідентичності українців. Сьогодні звернімося до історії. Не всієї, не лякайтесь. Лише тієї її частини, яку мусимо неодмінно й правдиво з’ясувати і включити у підручники для школярів і студентів.

 

Річ у тім, що керівництво Московії вважає, що українці й московити ("росіяни") – це один народ, і водночас твердить, що України й українців взагалі ніколи не існувало. Тобто виходить, що знання нашої справжньої історії – це не прерогатива університетських професорів, а нагальна потреба всіх громадян, бо від цього залежить наше політичне, а може, й фізичне виживання.

 

Найлегший спосіб розвіяти туман у московській і малоросійській головах – це звернутися до першоджерел і праць авторитетних науковців. Для того, щоби підтвердити чи спростувати тезу про "колиску трьох східнослов’янських народів" і "общєрусскій народ", необхідно проаналізувати період з часів праслов’янської території через антську державу, східно-слов’янське розселення, Руську землю і до ХІІІ століття, тобто до навали монголів. Адже московські історики й політики апелюють одночасно до двох "вікопомних" процесів – розселення слов’ян на просторі Східної Европи впродовж V-VIII століть і нібито масової міграції населення Руси з Півдня на Північ внаслідок монгольської окупації в XIII столітті. Тобто, мовляв, якщо зазнає краху смілива теорія про залюднення слов’янами Залісся у V столітті, то тоді підкидаємо версію про втечу всіх без винятку русинів з Київщини, Переяславщини і Чернігівщини на Московщину після 1240 року. Бо колись же ж ті східні слов’яни мусили або з праслов’янських часів осісти на території сучасної Москви, або пізніше перемішатися, щоб створити отой один народ. Так і хочеться порадити цим фокусникам від історії: ви або хрестик зніміть, або... 

 

Нижче подано цитати з літописів або праць істориків, які мінімально потребують додаткових коментарів:

 

Праслов’янська єдність

 

"Повість минулих літ": "… сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині угорська земля і болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми... Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів пішли одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами".

Дунайську гіпотезу зародження слов’янства заперечує Нестору М.Грушевський (тут і далі - Історія України-Руси, Том І, Київ, 1913, з Друкарні Першої Спілки): "... ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав "Повісти временних літ". Для нього вихідною точкою словянської кольонїзації було середнє й нижнє Подунавє, і словянське розселеннє для нього йшло на північ, північний схід і схід. Традиція ся противить ся всїй суміші наших відомостей про словянську кольонїзацію; се невдала гіпотеза київського книжника".

 

Пояснюючи далі, чому він так вважає, М.Грушевський принагідно розвінчує і так звану вузьку Прикарпатську теорію зародження всіх слов’ян, натомість даючи таке визначення ґеоґрафічних меж праслов’янської землі, підкріплене й іншими науковцями: "…на широкій лінії, що йшла з північного заходу на полудневий схід через східно-европейську низину, стрічались границї словянсько-литовської кольонїзації з чужою – фінською… басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською… слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея… також імя Урала обясняють з фінського".

 

"Для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусїдстві нїманського басейна – спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря".

 

"…деякі на сходї прасловянську територію протягають в район верхньої Волги й Дону… Одначе від розширення на схід повздержують несловянські хороґрафічні елементи, хоч можливість такого розширення не можна катеґорично заперечити".

 

"Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію… дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською… вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу".

 

Отже, між V століттям до нашої ери, коли венеди (праслов’яни) відділилися від еістів (балтів), і до V століття нашої ери, коли зафіксовані свідчення про життя антів і склавинів, ми не помічаємо підтвердженого незаперечними фактами масового розселення слов’янських племен на північний схід від басейну Дніпра. Натомість на тих просторах домінує угро-фінський етнос.

 

Навсебічне поширення слов’ян

 

Подаємо цитати М.Грушевського про розпросторення слов’ян (за Геродотом – неврів) з вищеокресленої праслов’янської території, яке розпочалося орієнтовно в III-IV століттях н.е.:

 

"…цїла словянська кольонїзація їшла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень… правітчизну нашого [українського] народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнїм Поднїпровю, де він міг бути автохтоном".

 

"Велике словянське розселеннє наступило в звязку з рухом ґерманських народів; на полуднї крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд [гунів, болгар, аварів]… на ІІІ вік повинні ми положити початки масового словянського походу на захід… На сходї ся захїдня словянська кольонїзація опирала ся о західнї Карпати, на заходї поодинокі словянські кольонїї заглублялись в Турінґію, Франконїю, Баварію. На полуднї – на середнїм Дунаю, осади західно-словянської кольонїзації сходили ся з полуднево-словянськими".

 

"На полуднї Венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнїйшу історичну вказівку про словянську міґрацію на полудневий захід попід північним згірєм Карпатів… Ся кольонїзація виходила не з західнїх осад - прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східнїх (українських)".

Заселення слов’янами Балкан припадає орієнтовно на 5-6 століття.

 

За свідченням візантійського історика Йордана: "Численний нарід венетський… сидить на північних згірях Карпатів, від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів; Словяни сидять по Дунаю… до Днїстра і на північ до Висли, Анти-ж понад луком Чорного моря від Днїстра до Днїпра".

 

М.Грушевський додає: "В першій половині VI віку... Рух українських племен на полудень виявив ся в кольонїзації Антами чорноморських степів, між Днїпром та Доном, констатованій Прокопієм, а на нижнїм Днїпрі посвідченій Йорданом. Се перша кольонізація українська".

 

За сучасним українським істориком О.ПаліємАнтський союз племен (IV-VII столітя н.е.) охоплював майже всю територію нинішньої України. Анти мали своїх князів, воювали з готами, гунами й аварами, ходили в походи на Візантію. До антського часу належить самобутня Черняхівська культура. Цей історик аргументовано доводить, що український етнос є продуктом взаємодії слов’янської (антської) та індо-іранської (скіфсько-сарматської) груп населення. Причому відбувся саме процес слов’янізації сарматів, а не навпаки, оскільки слов’яни як молодша раса мали меншу кількість діялектів і більш тривку спільну мову, якою вони й поглинули лінгвістично менш гомогенних індо-іранців. Цей приклад вкотре доводить унікальну роль саме мови, а не просто кревного родичання, у творенні етносів.

 

Східні слов’яни

 

Станом на початок VII століття ми не маємо достовірних історичних даних про просування праслов’ян у північно-східному напрямі, у край угро-фінських племен.

 

Давши спокій західним і південним слов’янам, обернімо погляди на слов’ян східних. У "Повісті минулих літ" читаємо: "А по сих братах [Кий, Щек і Хорив] почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян було княжіння своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на ріці Полоті, котрі й називаються полочанами. Од сих же полочан на схід є і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є — Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни сидять на схід од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, — бо сидять вони по ріці Бугу, — а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях".

 

Трохи далі у "Повісті" надибуємо таку цитату: "Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж пішли від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі походять од ляхів. Бо було в ляхів два брати — один Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на ріці Сожу, од якого й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі".

 

Останній пасаж є найважливішим для нашої етно-генеалогічної розвідки. Зі словенами, кривичами і радимичами – все більш-менш ясно; це – предки білорусів і поляків, які на той час простягалися і до Новгорода, Пскова й Смоленська. Московити пізніше постійно й завзято воювали з цими нині російськими містами, а новгородців так взагалі вирізали дощенту. Тому важко вести родовід сучасних росіян від цих східнослов’янських племен. Інша річ – таємничі в'ятичі. М.Грушевський про них згадує як про наслідок нібито зворотної міграції слов’ян з Вісли на схід, але цього разу аж у верхів’я Волги.

 

М.Грушевський стверджує: "Ся звістка про західно-словянський острів на лївім боцї Днїпра не знаходить собі потвердження нї в яких иньших фактах (лінґвістичних, етноґрафічних), і трудно приймати її серіозно".

 

Базується вона виключно на літописних даних, зокрема з Новгородського літопису і "Повісти минулих літ". Запам’ятаймо цей важливий момент – немає інших доказів, крім літописних.

 

Так само, оповідаючи про розселення східних слов’ян, М.Грушевський наголошує: "З великою словянською міґрацією східно-словянські племена, що увійшли в склад нашого [українського] народу, опанували майже всю теперішню етноґрафічну територію… Є вправдї теорія, немовби східня частина сеї кольонїзації належала до великоросийської ґрупи… зазначу, що ся теорія не має за собою нїяких реальних доказів".

 

Аж ось, суперечачи сам собі, через кількадесят сторінок М.Грушевський пише: "З території Кривичів і новгородських Словен словянська кольонїзація йшла неустанно в басейн Волги, в землї фінських народів: Веси, Мері та Муроми: тут кривицька кольонїзація стрічалась з вятицькою. Вже в Х в., ся східня кольонїзація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком ХІ засновують ся руські князївства в центрах сїєї кольонїзації – Ростові та Муромі. Вона була початком сформовання наймолодшого, але й найчисленнїйшого з словянських народів – великоросийського. Він витворив ся на фінськім ґрунтї сїєю новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою кольонїзацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся кольонїзація одначе заховала в нїм вповнї словянський національний тип".

 

Дивовижні метаморфози в голові шанованого українського історика стають зрозумілішими, якщо звернути увагу, що останній висновок він формує виключно з посиланням на Нестора-літописця і на когорту російських імперських істориків – М.Барсов, Д.Корсаков, І.Смірнов, О.Спіцин, О.Шахматов. Особливо цікавим є посилання на фразу Шахматова: "Вятичи еже есть Рязанци" як "поясненнє цїлого ряда пізнїйших лїтописних компіляцій."

 

Гіпотеза про домінування в'ятичів у фінській землі має принаймні декілька серйозних ґанджів: по-перше, сам Нестор перелічує з дюжину угро-фінських племен. Важко уявити собі, що одне плем’я в'ятичів, та ще й не все, а лише та частина їх, що "з братом Вятком" чомусь вирішила повернутися з території нинішньої Польщі, могла асимілювати таку велику масу чужородців. По-друге, переважна більшість орографічних елементів (топонімів, гідронімів) в районі їхнього розселення досі зберігає фінські назви, включно зі словом "москва" (означає "гнила вода", вказуючи на болотистість тамошньої місцевості); по-третє, ще до кінця ХІХ століття селяни в селах центральної Московії розмовляли своїми угро-фінських діялектах. Найімовірніше, якщо в'ятичі і приходили коли-небудь у ці землі, то вони були асимільовані місцевими племенами, а не навпаки.

 

Русь

 

Під час визначення ступеня споріднености між українцями й росіянами певну роль відіграє й питання географічних меж Руської держави. Ієзуїтський підхід московитів полягає в тому, щоб якщо не етнічно, то бодай політико-державно й територіально-адміністративно витворити з нас один народ.

 

Повернімося до О.Палія: "У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця ХІІ століття – й Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль, ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна – Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця ХІІ століття – ще й землі Західної України".

 

На підтвердження цього О.Палій цитує численні витяги з літописів: "І Святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль і сказав: Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Підино в Руську землю, до Києва".

 

Коли Святослав обступив місто Неринськ (у Рязанському князівстві): "У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки".

 

Про обмін дарами між київським і смоленським князями: "Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі… а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів".

 

З повідомлення про похід Юрія Довгорукого на Київ 1154 р.: "У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь".

 

(Цікавий принагідний нюанс: нібито засновник Москви в 1147 р. Юрій Долгорукий ні словом не згадує це місто чи його мешканців. Після завоювання монголів на основі їхніх регулярних переписів населення на підкорених територіях можна вирахувати заснування Москви не раніше 1270 року).

З повідомлення володимирських (на Клязьмі) бояр про вбивство Андрія Боголюбського: "Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі".

 

Повідомлення літопису від 1223 р. про допомогу з Ростова українським боярам у боротьбі проти монголів: "…ростовський полк не встиг до них у Русь".

 

Наголос Нестора, а за ним і М.Грушевського на тому, що Руссю звалися північні й північно-східні землі, заперечується вищенаведеними даними. Літописця можна зрозуміти: він творив у часи Рюриковичів, які дійсно правили у всіх підпорядкованих князівствах, і до певної міри залежав від їхньої милости. Щоб зробити їм приємне, Нестор вигадав історію про скандинавське походження назви "Русь". Як слушно зазначає О.Палій, про русів писали той же Ґотський Йордан ще у VI столітті, візантійські та арабські джерела VIII-IX століть. Ім’я це, ймовірно, було запозичене у сарматського племені "роксоланів".

Русь як держава династії Рюриковичів, звісно, ширила свою владу на всі підкорені землі, зокрема й ті північно-східні території, що нині називають себе "ісконно русскімі". Але, по-перше, чим далі від Києва, тим слабшими були ці зв’язки та політичний і культурний вплив руської метрополії на угро-фінські колонії. По-друге, переміщення й часті зміни тронів членами династії аж ніяк не означали переміщення всього люду і зміни етнічного складу територій. В Русі князі ходили за народом, а не навпаки.

 

Показовим у цьому плані був і похід на Київ Андрія Боголюбського 1169 р., коли він не просто спалив місто (це було звичним у князівських міжусобицях), але, головне, знищив або сплюндрував усі християнські храми та інші давньоруські святині. Нечуваний вчинок для "побожного великороса". Насправді, хоча й син Юрія Долгорукого, Андрій мав за матір половчанку, та проведене серед угро-фінів все життя його не залишило в його серці особливих сантиментів до київської спадщини. Якби на Оці того часу вже цвіла слов’янська цивілізація в'ятичів, поведінка цього Іконокрада була б, мабуть, дещо іншою.

Орда

 

Нам залишилося розглянути період після монгольської навали на Русь і Залісся, аби зрозуміти, куди поділося слов’янське населення Подніпров’я. І ми зовсім не здивуємося, коли дізнаємося, що нікуди воно й не поділося.

 

Мусимо зауважити, що звістки про суцільне спустошення руських земель монголами знаходимо переважно в літописах – Іпатіївському зводі (невід’ємною частиною якого є Галицько-Волинський літопис) та Суздальському літописі (як частині Лаврентіївського літопису). Обидва документи було "знайдено" у XVIII столітті на території вже Московської імперії і нині зберігаються в бібліотеках Санкт-Петербурга.

 

Причому картина плюндрування етнічних українських територій у них подається так: загарбники "учиниша землю пусту всю", яка "тільки по столїтях почала відживати"; тоді як у землях Залісся за короткий час "нове житє цьвіло на руїнах".

 

Версії про знелюднення Руси дотримувалися польські та московські імперські історики. За М.Грушевським (тут і далі – Історія України-Руси, Том ІІІ, Львів 1905, з Друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка):

 

"Ся теорія про відреставрованнє Руси Поляками стала locus communis від середини ХІХ ст., коли в польській історіоґрафії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію". Мовляв, поляки "залюднили пусті простори України польським селянством й стали не тільки володарями, а й твірцями нової України". Московські ж історики ХІХ століття доводять, що "давне Подніпровє було залюднене Великоросиянами, отже староруська держава, її суспільно-політичний уклад і культура були витвором Великоруського народа; що сї днїпрові Великороси по татарськім погромі виеміґрували в поволзькі краї, зміцнивши там давнїйшу великоросийську кольонїзацію, а поднїпрянські землї пізнїйше кольонїзували Українцї, прийшовши з Волини й Галичини".

 

Цю фальшиву теорію Поґодіна–Соболєвського про великоросів-полян-древлян-сіверян наголову розбили Антонович, Дашкевич, Житецький, Яґіч, Колесса. Зрештою, навіть Шахматов змушений був від неї відмовитися, натомість вчепившись у гіпотезу про в'ятичів.

 

Важливі свідчення про постмонгольську Русь залишили по собі францисканські монахи — італієць Джованні да Пляно Карпіні (леґат Папи Римського) і фламандець Вілем де Рубрук (посланець Людовика Французького), які двічі проходили через Руську землю у 1240-х та 1250-х роках.

 

Зокрема, де Рубрук фіксує тодішні кордони руських земель таким чином: "На Північ від цієї области [Перекопу] лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду [Дону]".

 

Він відвідує й угро-фінські племена на північному сході, описуючи їх як доконечно відмінні етноси й називаючи їхню країну "Моксель".

 

В іншому місці посол французького короля пише: "На півночі цієї области [Криму] є багато великих озер, на берегах яких соляні поклади… із цих солончаків Батий і Сартак мають великі прибутки, тому що зі всієї Русі їздять туди по сіль".

 

Послухаємо Пляно Карпіні: "Свідками є всі громадяни Києва, які дали нам провідників і коней до першої застави Татар… Крім того, свідками є Бреславські купці, які їхали з нами до Києва… а також багато інших купців… із Польщі, із Австрії, що прибули до Києва після нашого від’їзду до Татар. Слугують свідками й купці з Константинополя, що приїхали в Русь через землю Татар і котрі перебували в Києві, коли ми повернулись із землі Татар".

 

Тобто "мертвий" після монгольського спустошення Київ (за версією московських джерел) масово їздить по сіль у Крим і торгує з усією Европою?

Перший ректор Київського університету професор М.Максимович у першій половині XIX століття писав: "В поруйнованому Києві був поруйнований Печерський монастир: проте усі 80 років Татарщини продовжувався неперервний ряд семи ігуменів Печерських… При усій волі Татарській над Руссю, не маємо права говорити про обезлюднення землі Київської".

 

О.Палій також згадує слова Пляно Карпіні про те, що у 1245 році в Києві був тисяцький, інші знатні люди й єпископи, а також численні купці з Венеції, Ґенуї, Пізи.

 

Князь Данило Галицький розпоряджався Київською метрополією, на яку в 1243 році посадив печатника Курила, котрий залишався на її чолі до 1281 року.

 

Загалом, про масове переселення слов’ян з середини ХІІІ століття з Руси в Залісся немає жодних достовірних фактів. Для подібної міграції немає жодних підстав ще з таких причин:

 

- Як вже зазначалося вище, періодичні переміщення князів, частини бояр, священників чи дружинників між містами Руси та підкореними нею територіями не означає переміщення всього народу.

 

- Руська земля відзначалася великою родючістю; переселятися з неї у лісові хащі й болота північного сходу без примусу не було жодного сенсу.

 

- За довгу історію свого існування давні українці неодноразово переживали масові набіги кочових орд; звичною тактикою для них було переховуватися в лісах Полісся, ярах лісостепу чи горах Карпат. Орди ніколи не затримувалися надовго, і, за деяких час, русичі поверталися до своїх домівок.

 

- Монголи винищували переважно великі фортеці, але не ганялися за людьми по сільській місцевості; вони мали плани збирати данину і не були зацікавлені у масовому винищенні населення.

 

- Русини інколи більше потерпали від сваволі власних князів, ніж від монгольських баскаків.

 

- За кілька років до захоплення Руси монголи вже захопили Суздаль, Ростов і Владімір; який сенс було русинам тікати в ті краї, де теж панували монголи? Насправді певна частина мешканців Руси могла переселитися у Галичину і на Волинь, де загарбників було менше. Тому ми й говоримо про Галицько-Волинське князівство як спадкоємця Руси.

 

- Влада ханів на території Руси протрималася лише одне століття, вже з другої половини XIV століття русини спільно з білорусами й литовцями звільнили від монголів майже всю територію Руси. Натомість Москва платила данину Орді, а потім Кримському ханству до початку XVIII століття.

 

Варто подати й вельми цікавий факт з власне московських джерел, на який звертає увагу український історик В.Білінський. В середині ХІХ століття видатні московські науковці - академік О.Уваров та археолог А.Богданов провели розкопки майже 8000 курганів у серці Центральної Московії довкола Москви. Поховання датовані VIII-XVI століттями. Дослідники не знайшли жодних слов’янських останків, виключно угро-фінські! … (Прим. авт. – у східних слов’ян, які прийняли християнство вже у ІХ-Х віці, не було традиції спалювати небіжчиків, тому гіпотетичні поховання повинні були зберегтися). Це дало підстави тому ж В.Білінському стверджувати, що сучасні московити ("росіяни") не є слов’янами, а їхню, безперечно, слов’янську москвинську ("російську") мову було створено аж у XVIII столітті й накинуто угро-фінському і тюркському етносам.

 

Наостанок повернімося до давньоруських літописів. Як вже, мабуть, стало зрозумілим, їхні оригінали майже не збереглися; ті ж, що нібито збереглися, чи їхні копії й переписи зненацька масово з’явилися у XVIII столітті у дворі Катерини Другої і з того часу зберігаються на території Московії. Офіційна Москва ніколи не дозволяла робити незалежний аналіз текстів, матеріялу (пергамент, папір) і чорнила із цих "документів". Їхній появі передували експедиції за дорученням імператорів у різні куточки України-Руси для виїмки усіх історичних свідчень, літописів, манускриптів, підручників, церковних книг, археологічних та культурних артефактів, а також діяльність протягом 1783-1792 років уповноваженої Катериною Другою "Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії" під керівництвом графа П.Шувалова. У новому світлі постає прозорлива фраза М.Грушевського про "літописні компіляції" московських ("російських") укладачів...

Основним завданням московських науковців завжди було вигадати переконливу теорію про те, як із угро-фінських і тюркських народів утворився слов’янський великоросійський етнос. Мовляв, великороси в Москві у XVIII столітті вже були, значить вони мусили туди колись якось потрапити. Такий підхід нагадує популярний в СРСР злам західних технологій шляхом крадіжки й наступного аналізу нутрощів оригіналу (reverse engineering). Тільки цього разу крадуть історичну ідентичність…

 

Підсумок

 

Підсумовуючи історичний екскурс, що маємо в сухому залишку?

 

Українська нація як продукт антсько-сарматської унії з домінуванням слов’янської компоненти веде свій родовід приблизно від V століття нашої ери і є прямою і єдиною спадкоємицею Руси, а також Волинсько-Галицького князівства, Великого Литовського князівства, Козацької Республіки, УНР і сучасної незалежної України.

 

Москвинську ("російську") націю "було народжено" в 1721 році указом Петра І про перейменування Московського царства в "Російську імперію". Її угро-фінські і тюркські предки, з незначним доважком в’ятичів, і досі мешкають на великому просторі між Карельським півостровом, Уралом та Каспієм, а особливо у верхів’ях басейнів Волги й Дону. Починаючи з XII століття вона є прямою спадкоємицею Ростово-Суздальської землі, Володимиро-Суздальського князівства, а також Московського князівства і Московського царства як улусу Золотої орди і Кримського ханства, Московської ("Російської") імперії, СРСР та сучасної "Російської Федерації".

 

Один народ, так?

***

Олександр Александрович (1971 р.н.) є чинним Надзвичайним і Повноважним послом України в Республіці Сербія від 02.06.2015, працював на різних посадах в МЗС України з 1995 року.
Wednesday, 02 September 2020 12:23

ПРО ПИТАННЯ МОВИ В УКРАЇНІ

Олександр Александрович, Цензор.нет, 19.08.2020

 

Для гармонійного поступального розвитку України треба остаточно вирішити питання нашої культурної ідентичности. Без цього всі інші державні дії будуть неефективними, бо всередині суспільства зберігатиметься, а ззовні підживлюватиметься постійна напруга. Ця ідентичність, як не крути, передусім упирається в питання історії та мови. 

 

Проаналізуймо мовне питання. Багато списів зламано навколо цієї проблеми, багато спекуляцій нагромаджено. Когорту опонентів можна умовно розділити на три великі групи. Перша обстоює повернення до деколоніального стану, тобто коли українська мова вільно функціонувала на всій території України і не була загрожена ніякою іншою мовою. Друга пропонує відштовхуватися від нинішнього статус-кво, тобто затвердити де-юре українсько-москвинську двомовність, а також, в дусі европейських цінностей мультикультуралізму, захищати права усіх національних меншин. Третя група здогадується, що другою державною москвинську ("російську") мову робити, мабуть, не годиться, усвідомлює важливість підтримки української мови, але сама продовжує розмовляти москвинською ("російською") — бо так зручно — і пропонує взагалі не перейматися цим питанням; якось воно буде…

 

Не претендуючи на істину в останній інстанції, хотів би запропонувати декілька не політичних, а суто лінгвістичних, соціо-культурних, історичних і юридичних критеріїв та аргументів, які допоможуть нам розв’язати цей вузол. При цьому активно спиратимемося на міжнародний досвід.


КРИТЕРІЇ / АРГУМЕНТИ

 

По-перше, запитаймо себе, чи існує нині кодифікована офіційна літературна українська мова? Відповідь очевидна – існує. Функціонує Інститут української мови та Інститут мовознавства ім. О.Потебні НАНУ, котрий якраз нещодавно у складі національної комісії запропонував оновлений правопис. Маємо різноманітні енциклопедичні, етимологічні, технічні, медичні, перекладні та інші словники. Тобто мова як цілісно сформований предмет для вивчення існує.

 

По-друге, чи багато людей в Україні розуміють українську мову, вміють нею розмовляти або активно нею послуговуються? Тут відповіді, звісно, різняться: майже всі розуміють, переважна більшість вміє розмовляти, приблизно половина послуговується у щоденному побуті. З літературною мовою на практиці є доволі серйозні проблеми, особливо це помітно на радіо й телебаченні і в мові чиновників. Але, загалом, проблема не є непереборною. Українська мова в Україні далебі не така занедбана, як, наприклад, білоруська в Білорусі, ірландська ґельська в Ірландії або іврит до існування Держави Ізраїль.

 

По-третє, чи є потреба в Україні запозичити ззовні якусь іншу, не українську, мову для міжнаціонального спілкування? Приміром, у Південній Африці такою лінгва франка виступає африкаанс (на базі нідерландської) або англійська, оскільки це ареал півтора десятків тільки крупних племен, кожне зі своєю відмінною мовою. Подібна ситуація в інших частинах Африки, Азії, Південної й Центральної Америки, де прижилися французька, іспанська, португальська чи інша колонізаторська мова. Тобто обрання зовнішньої мови почасти було вимушеним, інакше в часи параду суверенітетів довелося би дробити місцеві землі на окремі міста- а то й села-держави. (Хоча у випадку колонізації Америки чи Центральної Африки, безперечно, відбувався і процес геноциду місцевих племен.) Спільною мовою виступала і москвинська ("російська") в Московській імперії та СРСР, що зрозуміло з огляду на дуже багату етнічну палітру підкорених земель (тут не говоримо про моральний, історичний та інші аспекти колонізації; йдеться просто про необхідність мати якусь одну спільну мову). Натомість потреби запозичувати зовнішню лінгву франка в сучасній Україні навіть із суто лінгвістичного погляду немає, тому що, як було зауважено вище, практично всі мешканці на нашій території або розуміють українську, або вміють нею розмовляти, або й активно нею послуговуються.

 

По-четверте: як з’явилася масово в Україні москвинська ("російська") мова? Чи це був природний процес, коли українці цілком добровільно відмовлялися від української й охоче переходили на російську? Чи, може, староукраїнська мова, керуючись своїми внутрішніми лінгвістичними законами, неминуче еволюціонувала в російську, а сама перестала існувати? Аж ніяк! Пригадаймо, що москвинську ("російську") літературну мову було кабінетно створено в другій половині XVIII століття на основі української граматики Мелетія Смотрицького, розмовного слов’яно-фінського койне, книжної церковно-слов’янської (староболгарської) мови, із солідним вкрапленням угро-фінських і тюркських лексем (60-70% всієї лексики). До XVIII століття мова московитів ніде в Европі не вважалася слов’янською, а зараховувалася до угро-фінської групи. Тому, власне, до поморянина Ломоносова написаної москвинською ("російською") мовою літератури не існує, а написана руською (=українською) мовою література існує. Особлива заслуга у кодифікації москвинської ("російської") мови належить дансько-німецькому вченому, автору "Толкового словаря великорусского наречия русского языка" Владіміру Далю. Крім того, ми добре пам’ятаємо антиукраїнську політику всіх московських імператорів, Валуєвський циркуляр і Емський указ, репресії, голодомори, "розстріляне відродження", вищу освіту виключно москвинською ("російською"), "гармонізацію" словників… Москвинську ("російську") мову було українцям нав’язано насильно; цьому є безліч доказів. При цьому особливо з 1930-х років українську мову було навмисне штучно наближено до москвинської ("російської") — причому не лише за лексикою, але й фонетикою, граматикою, морфологією, синтаксисом — що призвело до її істотного спотворення, неприродного звучання і, як наслідок, - певної канцелярської кострубатости й калічности, що дало підстави московським творцям цієї покручі затаврувати українську мову меншовартісною. До того ж назовні українські топоніми та інші власні назви ще й досі транскрибуються через москвинську ("російську") – всім відома титанічна битва за зміну Kiev на Kyiv, Dnepr на Dnipro, давньоруський князь Vladimir на Volodymyr, тощо. Нарешті, в радянській Україні рівень вивчення інших, крім москвинської ("російської"), іноземних мов, був незадовільним, що обмежувало світогляд громадян москвиномовним інформаційним простором, за межі якого вони часто й донині не можуть вийти.

 

Історична іронія полягає якраз у тому, що українська ( = русинська, давноруська) мова завжди мала свого автохтонного етнічного носія, а сучасна москвинська ("російська") мова ніколи його не мала, адже угро-фінським або тюркським етносам її було так само насильно і неприродно нав’язано. Тому недалеким від істини є твердження, що слово "русский" є відприкметниковим іменником, котрий позначає не етнічну приналежність, а носія "русского (москвинського) языка"; і таким носієм може бути представник будь-якої з 193 етнічних груп на території теперішньої Московії. Наприклад, словосполучення "русский калмык" вказує на представника калмицького етносу, який розмовляє москвинською ("російською") мовою; зокрема, таким був по батьківській лінії Владімір Лєнін. А є калмики, які розмовляють рідною калмицькою. Інакше кажучи, поняття "русский" і "русскоязычный" у цьому контексті є тотожними, тому що "русский" - це ніщо інше і ніщо більше, ніж просто "русскоязычный". Поняття "русский народ" - це сукупність десятків цілком відмінних етносів, представники яких під тиском Москви відкинули свої оригінальні етнічні мови і перейшли на спілкування виключно москвинською ("російською") мовою, тобто це, власне, "русскоязычный народ". Поняття "русская культура" - це сукупність етнічних культур вищезгаданих різноманітних етносів, виражена москвинською ("російською") мовою і несправедливо привласнена і назовні представлена Московською ("Російською") імперією як питомо "русская". Звідсіля отримуємо "русские" (насправді виключно українські) колядки, "русский" (узбецький) плов, "русские" (татарські) дворянські родини, "русские" (удмуртські) пельмені, "русская" (японська) матрьошка, тощо.

 

Тож нічого дивного, що сучасний пересічний громадянин Московії не розуміє інших слов’янських мов і не може їх до пуття вивчити.

 

Відтак, дуже важливо, що новий український правопис підняв пласт давно забутого й забороненого; це не архаїка, вигадана в австрійському генштабі, а якраз наше справжнє; ще сто років тому питомою українською мовою розмовляла не лише Галичина, але й Слобожанщина, Запоріжжя, Кубань, Крим, Буковина, Бессарабія, Закарпаття. Щоправда, повноцінного повернення до унікальної харківської Скрипниківки 1926 року наразі не сталося, бо сучасні її опоненти вважають, що під радянською окупацією українська мова теж квітла й еволюціонувала…

 

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

 

Розгляньмо декілька міжнародних прикладів, на які часто посилаються опоненти з обох таборів.

 

Австрія – її офіційна мова як різновид німецької завжди була рідною і притаманною для австрійців; її ніхто нізвідкіля не привносив і не нав’язував. Австрійці жили на своїй території, розмовляли своїм німецьким діалектом і його ж зробили офіційною мовою. Уявіть собі, що, приміром, Волинь колись давно вирішила мати окрему державу і зробила своєю офіційною мовою волинський діалект української. Це те ж саме.

 

Бельгія і Швейцарія – тримовність і чотиримовність цих держав сформована з досить чітким розподілом за регіонами (кантонами), коли ці мови майже не перетинаються. Лише державні чиновники, лікарі і їм подібні зобов’язані знати всі офіційні мови. Тобто в головах мешканців цих країн немає плутанини. В Україні ж якраз ідеться про білінгвізм, який веде до мовної шизофренії (як поняття соціо-лінгвістичного, а не психіатричного), тобто постійного змішування двох мов, що неминуче призводить до поступового витіснення однієї з них другою.

 

Канада – там ситуація асиметрична, тобто французькою мовою за межами франкофонного регіону майже не володіють, тоді як в його межах, хоча й неохоче, але можуть розмовляти англійською. Квебек – це приблизно як Україна у складі Московської імперії чи СРСР.

Сербія – на загальнонаціональному рівні існує лише одна офіційна мова – сербська; однак в окремих регіонах, передусім в автономному краї Воєводина, функціонують загалом 15 мов. Це пов’язано з історією: до Першої світової війни північ Сербії ніколи їй не належала, а була у складі багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Разом з тим, попри розвиток цих інших мов, сербська мова є обов’язковою для всіх жителів і саме вона однозначно домінує на всій території країни. Найпоширеніша після неї угорська має тільки 3,5% носіїв.

 

Країни Балтії, передусім Латвія – цей приклад найближчий до українського, але з однією істотною відмінністю: латвійська і москвинська ("російська") мови розрізняються більше, ніж українська і слов’янізована москвинська ("російська"); в окупованій Балтії теж була політика русифікації, але не було політики підміни однієї мови іншою. Тому в головах балтійців немає такої мовної каші, як у головах українців. Є латвійці, які не розуміють москвинської ("російської"), і є латвійці, які розуміють лише москвинську ("російську"). При цьому звернімо увагу на державну політику країн Евросоюзу — Литви, Латвії й Естонії — в гуманітарній галузі, коли москвинську ("російську") мову не забороняється, але активно застосовуються непрямі способи заохочення вивчення балтійських мов, аж до набуття або позбавлення статусу громадянина залежно від опанування мови.

 

У цьому переліку свідомо не наводимо політичний аргумент використання Московією москвинської ("російської") мови як зброї у війні проти України. Достатньо зауважити, що контраргументи мосвиномовних ("російськомовних") патріотів України про те, що вони не потребують захисту, не мають жодного значення для оновленої Конституції Московії та її воєнних планів.

ВАРІАНТИ РІШЕНЬ

 

З огляду на вищенаведенів критерії, аргументи і міжнародний досвід, не важко дійти висновку, що найприроднішим вирішенням мовного питання в Україні мала би стати переважна одномовність з невеликим прошарком мов національних меншин і корінних народів.

 

При цьому, окрім просування державної мови, логічним було би пріоритетно забезпечувати права корінних народів, які не мають власної державності і мови яких на межі зникнення. Натомість представники тих національних чи мовних меншин, які мають свої матірні держави, можуть вільно розвиватися в Україні в межах фольклористики або ж, за бажанням, повернутися в лоно матірної держави.

 

Звісно, що активні пропагандисти різномастого сепаратизму або ті, хто злісно заперечує українську державність чи глумиться над українською мовою, повинні нести кримінальну відповідальність.

 

Отже, говоримо про лінгвістичну компоненту як чи не найголовнішу детермінанту формування нації і держави, бо без неї не можливе спілкування у заданому соціумі. Цим мова докорінно відрізняється від раси чи приналежності до релігійної конфесії. Християнин і мусульманин, білий і темношкірий можуть порозумітися, якщо у них спільна мова. А двоє азіатів або двоє православних з різними мовами спілкуватися не можуть, а отже не здатні сформувати одну політичну й державну спільноту.

 

Відтак, у світі не знаходимо ситуації подібної до української: всюди або ясно домінує якась одна мова, або різні мови в межах однієї країни чітко демарковано. Тому, з огляду на нинішню ситуацію і на історію, в Україні може з часом вкорінитися, тобто заполонити собою всю територію і всіх мешканців або українська, або москвинська ("російська") мова. Москвинська ("російська") мова може переважити внаслідок швидкої воєнної або повзучої інформаційної окупації, манкуртизму чи конформізму українців. За такого сценарію неминучими стануть нові репресії, бо завжди буде доволі великий прошарок українського населення, який чинитиме активний спротив русифікації (при цьому під роздачу, як завжди, потраплять і москвиномовні ("російськомовні"). В результаті, новосформована повністю москвиномовна ("російськомовна") Україна навряд чи буде цікавою світу і навряд чи її взагалі можна буде назвати Україною. Бо Україна – не Австрія; для українців москвинська ("російська") мова є первинно не рідною, а привнесеною, насильно накинутою. За декілька століть українці припинять своє існування як окремий етнос, розчинившись у морі московитів-"великоросів", які остаточно привласнять всю нашу історію. Недоречним є аргумент про те, що, мовляв, українці не повинні віддавати москвинську ("російську") мову на відкуп московитам ("росіянам"); що, мовляв, і ми можемо творити цією мовою; що, буцімто це ж прекрасно, коли існуватиме москвиномовна ("російськомовна") демократична Україна на противагу москвиномовній ("російськомовній") авторитарній Московії; що москвиномовні ("російськомовні") українці є конче потрібними, щоби колись пояснити несвідомим московитам ("росіянам"), щó таке справжня демократія... та інші подібні нісенітниці. Вкотре самі собі нагадуймо: москвинська ("російська") мова для українців є чужою, протиприродною, ми її з власної волі не обирали, наших предків за українську мову століттями систематично винищували. Який ще сильніший аргумент потрібен для людини, яка мислить? Наше завдання в тому, щоби відродити й захищати своє, а не допомагати іншим народам шукати сенс їхнього буття. Не буде москвинської ("російської") мови в Україні – не буде рецепторів, за які чіплятиметься вірус "русского міра".

 

Якщо ж єдиною мовою в Україні визначити українську – причому не лише формально в Конституції, але й в активній щоденній гуманітарній та економічній політиці, тоді виникає слушне запитання: як домогтися переходу москвиномовних ("російськомовних") на українську мову?

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

 

Перш ніж перейти до таких розмірковувань, доречно спершу звернутися до міжнародного права, зокрема розглянути положення Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин від 18.12.1992 р., Рамкової конвенції про захист національних меншин від 01.02.1995 р., Ословських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин від лютого 1998 р., Европейської Хартії регіональних мов або мов меншин від 05.11.1992 р. та Закону України про ратифікацію Хартії від 15.05.2003 р.

 

Зокрема, важливо пам’ятати, що в міжнародному праві не існує єдиного всіма визнаного юридичного поняття "національна або етнічна меншина". Водночас, науковці є одностайними в думці, що невід’ємною і обов’язковою рисою будь-якої меншини повинне бути її "недомінантне становище" (non-dominant position), тобто коли над нею домінує або її пригноблює інакшомовна більшість. Аналогічно, регіональні мови або мови меншин мусять мати більший або менший ступінь загроженості (precariousness). В разі відсутності таких маркерних кваліфікаторів, не можна говорити про наявність меншини ані про необхідність захисту мови. Вищезгадана Хартія взагалі не опікується ні індивідуальними, ані колективними правами мовних меншин (linguistic minorities), але виключно збереженням і розвитком мов. Іншими словами, наприклад, так звані москвиномовні ("російськомовні") мешканці в Україні не можуть апелювати до жодного з міжнародних інструментів, бо, по-перше, вони не перебувають у "недомінантному становищі" (радше, навпаки), по-друге, москвинська ("російська") мова сама по собі не є загроженою, оскільки має матірну країну — Московію, де вона якраз має домінуюче становище.

 

До речі, Московія ("Рассійская Фєдєрація") взагалі не ратифікувала Европейської хартії регіональних мов чи мов меншин, а в останньому моніторинговому висновку Ради Европи про стан виконання Московією Рамкової конвенції про захист національних меншин від лютого 2018 року міститься спостереження про надмірне домінування москвинської ("російської") мови на шкоду всім іншим мовам.

 

Ще одним цікавим нюансом є посилання у мовній Хартії саме на історичні мови на противагу мовам сучасних мігрантів. За цією ознакою можна згадати часи агресивної русифікації на території України в Московській імперії та СРСР, а можна й легітимізувати ще ті часи, коли українська мова була масово поширеною не лише на всій території сучасної України, але й на прилеглих територіях сусідніх держав…

 

Також важливо пам’ятати, що Україна ратифікувала мовну Хартію зі застереженнями, одне з яких говорить про незастосування її окремих положень до так званих нетериторіальних мов (non-territorial languages), тобто до мов, які неможливо чітко локалізувати на певній частині території країни, оскільки вони більшою чи меншою мірою використовуються на всій її території. За цією ознакою до подібних мов можна зарахувати не лише ромську чи їдиш, але й москвинську ("російську").

 

Нарешті, важливим положенням усіх вищезгаданих міжнародних інструментів, щодо якого існує цілковитий консенсус країн-сторін та наукової спільноти, є безумовна вимога для представників національних чи мовних меншин володіти державною (офіційною) мовою країни їхнього проживання, а також право держави як просувати офіційну мову, так і вводити обмеження на розвиток меншин або використання їхніх мов, якщо їхні претензії загрожуватимуть суверенітету чи безпеці країни та її громадян.

 

В офіційних міжнародних документах автор наразі не знайшов конкретних рекомендацій про те, як ставитися до насильницької зміни мовного середовища внаслідок окупації однією країною іншої, тобто як саме розглядати нові мовні реалії внаслідок тривалої окупації. Але міжнародне право, безумовно, засуджує окупацію чи анексію чужих територій, насильницьку депортацію населення, як і пов’язані з такими злочинними актами різноманітні наслідки для населення, в т.ч. зміну етнічного складу та мовного середовища. Майже всі колишні радянські республіки пройшли через етап відмови від колонізаторської москвинської ("російської") мови й утвердження офіційними своїх власних оригінальних мов. Існує також прецедент відродження ірландської ґельської мови в Ірландії та її часткове запровадження в Північній Ірландії і відсутність будь-якої критики міжнародних організацій щодо нібито утисків англійської мови.

 

ЯК МАСОВО ВІДНОВИТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ В УКРАЇНІ

 

Отже, повертаючись до ключового питання про повноцінне утвердження української мови в Україні, зазначимо, що тут потрібен тонкий, нюансований підхід. Доведеться умовно поділити так званих москвиномовних ("російськомовних осіб") — як категорію лінгвістичну, а не юридичну — на декілька підгруп.

 

Є громадяни Московії ("Рассійской Фєдєраціі"), які на законних підставах проживають на території України, наприклад на основі родинних зв’язків або працевлаштування. Для них можна встановити правило, що, з одного боку, як іноземці вони не зобов’язані володіти українською мовою, але, з іншого боку, вони не мають права вимагати, щоби будь-де на території України їх обслуговували москвинською ("російською") мовою. Якщо такі правила їм не до вподоби, вони можуть виїхати за межі України. В разі порушення законів України, в т.ч. в гуманітарній сфері, їх можуть притягнути до адміністративної чи кримінальної відповідальності або депортувати із забороною повторного в’їзду, залежно від правопорушення. У цьому громадяни Московії нічим не відрізнятимуться від інших іноземних громадян.

 

Є "русские" у розумінні носіїв москвинської ("російської") мови — не "русского" етносу, бо такого не існує — яких свого часу були спеціально переселено в Україну з території Московії для зміни етнічного складу населення, або народжені вже в Україні від таких осіб, а нині мають український паспорт. З погляду історії титульної української нації, ці люди є окупантами або нащадками окупантів; мовимо про це не як обвинувачення, а як об’єктивний доконаний факт. З погляду ж Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, ця категорія осіб належить не до національної чи релігійної, а до мовної меншини. Як нинішні громадяни України, вони є зобов’язаними вивчити українську мову і послуговуватися нею в усіх громадських місцях. Вони можуть створювати свої культурні російські товариства, мати доступ до москвинського ("російського") культурного продукту, займатися фольклором, тобто поводитися як типові представники мовної меншини з певними гарантованими правами. Водночас, москвинська ("російська") чи будь-яка інша іноземна мова не повинна бути мовою політичного дискурсу в Україні. Мови меншин на території України можуть вільно застосовуватися для вираження культурної самобутності, фольклору, мистецтв, в т.ч. і в публічному просторі, якщо це не дискримінує інших громадян держави, не загрожує державній мові і державному суверенітету. Водночас, меншини не можуть користуватися колективними правами та апелювати до держави або міжнародних організацій з цього приводу. Крім того, мови меншин не повинні використовуватися для публічного просування політичних (партійних) рухів і поглядів. Такі тлумачення не суперечать положенням Рамкової конвенції про захист національних меншин.

 

Є моквимовні ("російськомовні") патріоти України, які належать до українського етносу, тобто це зрусифіковані українці. Багато з них захищають українську землю від московського ("російського") окупанта. Вони стали москвиномовними ("російськомовними") з різних життєвих причин. Зазвичай вони є народженими чи мешкають у великих містах. Цю категорію людей переконати неважко (власне, їхнє неофітство з початку війни вже активно відбувається). По-перше, слід навести їм вищеперелічені соціо-лінгвістичні й історичні аргументи. По-друге, постійно їм нагадувати, що коли ворог розмовляє твоєю мовою, точніше коли ви розмовляєте мовою ворога – у нього набагато важче стріляти; цей психологічний бар’єр особливо сильно спрацював на початку війни. По-третє, пояснювати, що в гібридній війні в Україні воюють не україномовна візія України проти москвиномовної ("російськомовної") візії України, а український націоналізм проти московського ("російського") націоналізму (цю тезу озвучено Володимиром В’ятровичем). При цьому пам’ятаймо, що український націоналізм є мовно-етнічним, а московський ("російський") націоналізм є мовно-імперським, бо з погляду історії "русского" етносу не існує. У цьому сенсі всіх москвиномовних ("російськомовних") українців скопом зараховують до сонму "русских", а москвиномовна ("російськомовна") Україна стає невід’ємною складовою московського ("російського") мовно-імперського націоналізму, навіть якщо вона цього не бажає або не усвідомлює. Відтак, розмовляючи москвинською ("російською") мовою, українські патріоти ненавмисне виступають на боці Кремля. По-четверте, треба апелювати до устремлінь у майбутнє: якщо ви самі ніяк не можете змінити свою мову, дайте таку можливість для своїх дітей. Ідеальний варіант – це перехід на українську всією родиною. Побутує хибна думка, що можна в родині розмовляти москвинською ("російською"), а на людях – українською. Це ніколи не спрацює. Це буде та сама шизофренія: наче живеш вдома в одній країні, а на вулицю виходиш в іншу, або навпаки. Згідно з однією з лінгвістичних теорій, швидкість асиміляції прямо пропорційна відсотку мовної спільноти, яка розмовляє іншою мовою вдома. Тобто навіть якщо держава запровадить масовий вжиток української мови в публічному просторі, але більшість українців вдома і надалі розмовлятиме москвинською ("російською"), то процес асиміляції української мови москвинською ("російською") все одно буде неминучим. Білінгвізм рано чи пізно завжди переходить в одномовність, якщо не в межах одного покоління, то максимум через два-три покоління. Іншим маркером колоритности мови є ужиток питомих ідіом, як-от прислів’я, приказки, стилістичні фігури, тощо. Москвиномовного ("російськомовного") українця легко впізнати по тому, як він, бідолашний, подумки дослівно перекладає з москвинської ("російської") такі ідіоми, виставляючи на посміховисько свою калічну українську, хоча насправді українська мова має власні яскраві фразеологічні відповідники, які передаються зовсім іншими словами.

 

Специфічними представниками москвиномовних ("російськомовних") українців є частина підприємців, естрадних артистів і спортсменів. Перші мотивують свій лінгвістичний вибір потребою вести бізнес на теренах СНД, другі - бажанням охопити якомога ширшу глядацьку аудиторію, треті – спортивним побратимством у колишніх радянських республіках. Згортання торгівлі з пострадянським простором, переважання в міжнародних економічних відносинах мови англійської, а також потреба заповнювати вітчизняні фінансові документи українською мовою допомагає переорієнтуватися бізнесменам. Аргумент про охоплення аудиторії не витримує критики, бо за цією логікою москвиномовні ("російськомовні") естрадні артисти мали би перейти на англійську чи китайську мову, адже ж ці аудиторії ще більші. Поступове доведення квоти культурного продукту українською мовою до 90% могло би вирішити цю проблему. У спорті важливо визначити, що будь-які заклади, команди чи змагання, які фінансуються з державного чи муніципального бюджетів, можуть функціонувати лише українською мовою. Важливо також нагадувати українським спортсменам про масове поширення в Московії спонсорованого державою допінгу; якщо копнути ще глибше й вивести всіх на чисту воду, то ще невідомо, скільки рекордів, перемог і медалей реально залишилося би за СРСР чи сучасною Московією. Невже наші майстри бажають бути причетними до такої сумнівної компанії? Для тих, хто вирішив змінити громадянство й виступати за московську ("російську") національну команду, доцільно було би виключити майбутню можливість знову повернутися в громадянство України. Крім того, для митців і для спортсменів надзвичайно важливе значення має моральна підтримка фанів і глядачів. Якщо би ті засуджували своїх улюбленців за пристосовництво і мовну нерозбірливість, мабуть цей фактор теж би подіяв.

 

Є певна кількість москвиномовних ("російськомовних") громадян України, які займають інертну або байдужу позицію; частина з них все ще може бути залюбленою в "русскій мір", хоча не наважується в цьому публічно зізнаватися. З такими найважче; вони є тим "свінговим" електоратом, через який сучасну Україну постійно лихоманить між Заходом і Москвою. Це ті, які "за всë хорошее і против всего плохого", для яких "лишь бы не было войны" і які прагнуть одночасно інтегруватися і в Евросоюз, і в ЕвразЕС залежно від того, де можна більше заробити. Це ота третя група, про яку йшлося на початку статті і представники якої твердять, що зовсім не принципово, якою мовою розмовляти, але при цьому чомусь міцно тримаються саме москвинської ("російської"), бо інтелектуальні лінощі й відсутність історичного морального стрижня не дозволяють їм перевчитися. Вони часто апелюють до понять "ліберальні цінності" і "толерантність", засуджуючи "навіжених націоналістів".

 

Тут доречно було би переглянути основні засади інституту громадянства в Україні, поміркувавши над поняттям осіб без громадянства або ж осіб, які матимуть усі права, крім політичних: не зможуть балотуватися, обирати на виборах усіх рівнів або працевлаштовуватися на державну службу. Це питання є вельми делікатним, але не тому, що цього не варто робити, а тому, що не просто віднайти чіткі об’єктивні критерії, хто під цю категорію підпадатиме.

 

Досвід Франції і Балтійських держав став би тут у пригоді. Зокрема, політика Парижа визначає, що кожен аспірант на здобуття громадянства Франції повинен виконати низку обов’язкових умов, включаючи ґрунтовні знання французької мови та історії, а сама країна не визнає поняття національних меншин ані їхніх окремих мов і не приєдналася до відповідних інструментів Ради Европи. В балтійських країнах практикується позбавлення політичних прав частини громадян, які не бажають інтегруватися в мовне середовище суспільства країни їхнього проживання. Такі громадяни не можуть вплинути на стратегічні вектори внутрішнього розвитку та зовнішньополітичної орієнтації цих держав, що сприяє їхній стабільності.

 

Сьогодні в Україні думки про тимчасове обмежування політичних прав громадян лунають в контексті майбутньої реінтеграції мешканців окупованих територій (ось вам і особливий статус!) або представників окремих національних меншин на Закарпатті. Хоча цей принцип можна застосувати і ширше шляхом оновлення Закону про громадянство і проведення тестувань усіх повнолітніх громадян України хоча би на елементарні знання української мови, географії, історії, культурної спадщини України.

 

Добрим аргументом для навернення всіх москвиномовних ("російськомовних") українців до української мови є досвід виїзду за кордон. Відомо, що московити ("росіяни") створили собі не найліпший імідж непомірною пиятикою й дебошами; власники готелів напружуються, зачувши москвинську ("російську") мову. Натомість українські робітники в країнах Европи вже здобули славу працелюбних і переважно неконфліктних. Крім того, іноземці можуть здивуватися, чому українці розмовляють мовою свого ворога. Ці нюанси призводять до дещо кумедної, але цілком правильної поведінки, коли москвиномовні ("російськомовні") українці за кордоном демонстративно переходять на українську в публічних місцях.

 

Ще один важливий аргумент на користь української мови пов’язаний з масовою присутністю громадян у соціальних мережах. Наприклад, якщо ви ведете свою сторінку у фейсбуці чи в ютубі москвинською ("російською") мовою, то можна з великою ймовірністю очікувати, що модератор вашого контенту буде московитом ("росіянином"), який в разі потреби залюбки вас забанить. З ширшого погляду: чим більше й частіше заводити у світових інтернет-пошуковиках українські слова, тим швидше зростатиме україномовний інтернет-контент, і навпаки.

 

ПІДСУМОК

 

Отже, закони лінгвістики, закони війни, міжнародне право і міжнародний досвід говорять нам, що для успішного розвитку державного проєкту "Україна" потрібна переважна одномовність, причому цією мовою мусить стати українська. Будь-який інший варіант призведе або до швидкої асиміляції українського етносу або ж до тривалої гойдалки між Заходом і Сходом з подальшою неминучою асиміляцією українства. Якщо частина громадян України не бачать себе патріотами України, не готові її захищати від агресора, не бажають вивчати і поважати українську мову й історію, розглядають Україну як частину "русского міра" або виключно як територію для заробітку й витрачання грошей; якщо вони апріорі є ворогами українства або їм все однаково; і якщо багаторічна систематична терпляча виховна робота з ними не приносить жодних плодів – тоді для безпеки й виживання української нації доцільно таких громадян обмежити в політичних правах за безумовного збереження їхніх майнових прав та забезпечення іншомовних культурних потреб в рамках необхідного мінімуму згідно з міжнародними стандартами. Це звучить сумно. Первинна вина лежить, звісно, не на цих людських образах перекотиполя, а на московському агресорі, який стер їхню пам’ять дощенту. Але іншого виходу немає; інакше Україна ніколи не стане життєздатною.

 

Досвід останніх 30 років, тобто часів новітньої незалежності, доводить, що, на жаль, лагідна українізація виключно закликами до совісті не працює. Українізації буде досягнуоа поступово, але наполегливо всім арсеналом юридичних, освітніх, педагогічних, культурних, інформаційних, бюджетних, податкових та інших необхідних інструментів, сприяючи згуртуванню громадян довкола ясних національних цінностей. Питання суверенітету, мови, правдивої історії вкрай небезпечно піддавати сумніву. Культивування скептицизму стосовно власних фундаментальних національних цінностей – це головна зброя агресора; в цьому суть його політики деморалізації (теза Юрія Бєзмєнова).

 

Водночас, утвердження здорового націоналізму не перетворить Україну на імперію чи тиранію. Ми не зазіхаємо на чужі землі, а всі внутрішні питання (окрім непорушних базових цінностей) будуть вирішуватися демократичним шляхом в гарячих суперечках домашніх політиків.

 

І наприкінці: є українські політики, які вважають, що в умовах війни мовне питання є не на часі, бо, мовляв, це створює непотрібну напругу в українському соціумі, може спровокувати Московію, тощо.

 

На це відповім так:

 

По-перше, мовне питання є чи не найголовнішим у веденні Москвою гібридної війни проти України. Відсутність нашої аргументованої відповіді якраз і призводить до домінування чужого наративу, ставлячи нас у позу виправдовувачів. Москва і її п’ята колона в Україні завжди будуть гнути свою лінію і без будь-якого приводу або ж вони його вигадають. Ми мали змогу неодноразово пересвідчитися, що компроміси з агресором ведуть не до примирення, а до ще більшої агресії. І навпаки, рішуча відсіч, зокрема і на мовному фронті, стримує його апетити. Прагнення робити кроки назустріч, чути різні точки зору і шукати компроміси звучить начебто правильно і політкоректно, якщо не брати до уваги, якою кров’ю нас привели до нинішнього статус-кво.

 

По-друге, в Україні реально зовсім мало щирих інтелігентних прихильників москвинської ("російської") культури, поціновувачів Пушкіна й Толстого. Без провокацій, проплачених тітушок чи "зелених чоловічків" промосковсько налаштований електорат не вийде масово на демонстрації по всій країні. Свідченням цього був куций Антимайдан проти багатолюдного Майдану в 2013-2014 роках – він не вийшов як через свою малочисельність, так і через інертність і байдужість його потенційних учасників. А за бажання й рішучості влади, провокаторів і засланих козачків досить легко виявити і своєчасно нейтралізувати. Тобто, цю нашу перманентну біду, цей горезвісний байдужий промосковський моськомовний ("російськомовний") електорат ми можемо і мусимо повернути собі на користь, якраз скориставшись з його байдужості і бездіяльності.

 

Нагадаймо й опитування КМІС за травень-червень 2020 року, коли 90,6% мешканців України назвали себе українцями і лише 3% респондентів відповіли, що влада не повинна сприяти розвитку української мови. Тобто насправді запит на українство є доволі потужним, а протидія йому – маргінальною.

 

Тобто в той час як русифікація справді здатна підняти значну частину народу на революцію й відтак призведе до насильства, українізація широкого обурення й насильства не викличе. А статус-кво, тобто гойдалка між українською мовою й москвинською ("російською"), між демократією й авторитаризмом, між Заходом і Москвою залишає Україну перманентно нестабільною і вразливою для операцій впливу.

 

Отже, підсумовуючи, з точки зору національної безпеки України можна з великою мірою впевненості стверджувати, що у виборі між українізацією, статус-кво і русифікацією – українізація є найспокійнішою, найбезпечнішою, найстабільнішою і найперспективнішою опцією і для української влади, і для всього українського суспільства.

 

Сподіваюся, що саме цього висновку дійдуть учасники ініційованих Міністерством культури та інформаційної політики України національних "круглих столів" про нашу культурну ідентичність. Можете розглядати цей матеріал моїм внеском до майбутньої дискусії.

*

Олександр Александрович (1971 р.н.) є чинним Надзвичайним і Повноважним послом України в Республіці Сербія від 02.06.2015, він працює на різних посадах в МЗС України з 1995 року.

Сторінка 1 із 574

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles